Золотоніщина, попри своє тилове і відносно безпечне розташування, відчула на собі майже всі барви війни і перейнялася нею, активно долучаючись до спільної справи. Окрім того, що золотонісці у лавах ЗСУ та інших структур безпосередньо винищують ворога на фронті, а Золотоноша та навколишні села активно приймають сотні та тисячі переселенців, громадяни не сидять, склавши руки та очікуючи вчинків від когось. Вони здійснюють їх самі.
Новини нашого міста вже розповідали історію підприємця, який власним коштом годував вартових на блокпостах, повідували про чоловіка, який з командою однодумців взявся забезпечити золотоніських — і не тільки — воїнів спорядженням, як і про колишнього десантника, котрий волонтерить та проводить вишкіл тих, хто незабаром має замінити втомлених і полеглих співвітчизників на полі брані; також було чимало інших історій, годі всі й перелічити, адже багато золотонісців, не шкодуючи сил і ресурсів, незважаючи на байдужі погляди оточуючих, яких, на жаль, теж не бракує, беруться до справи і роблять свій внесок у великій, національно-визвольній війні за Україну і її свободу.
Сьогоднішній наш співбесідник, окрім того, що є гідним членом української спільноти, по праву може зватися талановитим технологом і претендувати на те, щоб до нього зверталися з найвищих інстанцій, пропонуючи гранти, фінансування та будь-яку підтримку, аби робота, якою він займається і вдень, і вночі, змогла вийти на промислові масштаби, забезпечивши якнайбільше українських захисників спорядженням найвищого ґатунку!
Удосконалені розгрузки
Кожен робив те, що міг, а також навчалися чомусь новому, аби допомогти захисникам у їхній небезпечній та складній справі. Але вироби пана Юрія потрапляють безпосередньо, як це називають, на «Нуль» - тобто, навіть не на першу лінію, а у саме пекло, де тривають найкривавіші бої за Україну.
Почалося з того, що до нього звернулися місцеві солдати, зокрема і з територіальної оборони. На той момент, коли панував хаос і ситуація змінювалася щодня, щогодини, бійцям теж було не легко, адже невідомо – чи доведеться вступити у бій лише за якийсь час, чи ж до окопів доведеться стрибати вже завтра. І тому їм було важливо мати щось, що може полегшити воєнні будні. Зокрема це стосується такого простого, але украй корисного реманенту, як розгрузка, без якої не зможе ефективно воювати жоден піхотинець.
Пан Юрій взявся за роботу. Хлопці показали зразки, як воно все має виглядати, функціонувати тощо, адже чоловік ніколи не мав ніц спільного з військовою справою, а тим паче – зі спорядженням та технологіями його виготовлення. Все це було чимось новим і, вочевидь, зробити щось, що було б як дві краплі води схоже на «заводське», навіть не уявлялося можливим. Тому Юрій Андрійович вдався до експериментів, адже, фактично, уся робота виконувалася з нуля, лише з мінімальною візуальною оцінкою зразка.
Коли перша, можна сказати, партія була готова, до чоловіка звернулися з наступним замовленням. От тільки тепер вже мова йшла не про звичайну розгрузку, а про таку, яка стала би в нагоді особливим підрозділам, які виконують нестандартні завдання. Зокрема до технічного завдання входила вимога, щоб переважна більшість функціоналу розгрузки розташовувалася на спині. Це необхідно для того, аби боєць мав змогу пересуватися по-пластунськи, скажімо, у траві чи кущах, якнайдовше лишаючись непоміченим при виконанні своєї місії, у тому числі – просто-таки під носом ворога або ж і у його тилу. А для цього ті ж підсумки для магазинів і гранат мають бути НЕ спереду.
.
Виникало питання: як це зробити, аби не просто прибрати з передньої частини розгрузки все зайве, а й так, щоб це було зручно у експлуатації і не вимагало від солдата надможливих акробатичних здібностей для того, щоб просто дотягнутися до того ж ріжка з набоями.
Юрій Андрійович цього разу навіть не бачив зразків, тож робив лише зі слів та з власної уяви. Знову довелося вмикати талант і винахідливість, фактично створюючи щось абсолютно нове. Зрештою – цей проєкт також вдалося довести до логічного завершення і спорядження поїхало на фронт, де ним лишилися задоволені.
Проєкт "Тактичні аптечки"
Після таких перших спроб і роботи з розгрузками, пан Юрій вже зажив собі доброї слави шевця військового спорядження. Зокрема йдеться про представника дислокованих у нашій місцевості військових, медика, який звернув увагу на вправного кравця і водночас мав потребу у забезпеченні своїх людей індивідуальними засобами для першої домедичної допомоги собі чи побратиму.
Фактично, коли відбуваються військові дії, медики перебувають не у самому їх епіцентрі. І у випадку поранення, солдат може просто не мати вдосталь часу, аби чекати на фахівця. Тому йому необхідно володіти таким от окремим, можна це назвати, підсумком, де можна тримати розмаїті засоби для тієї ж зупинки кровотечі. Окрім того, що старі радянські аптечки – яких все ще багато і які все ще використовують – самі по собі не найвищої якості, вони ще й не достатньо зручні, неергономічні. А кожна секунда при пораненні у, скажімо, артерію – на вагу золота.
Тому пан Юрій взявся і за цю роботу. Якщо з розгрузками можна було ще сяк-так працювати завдяки підручним матеріалам (адже до війни шкіра, хутро і подібне – було ремеслом Юрія Андрійовича, яке його годувало і у якому він мав досвід, а відповідно – і певний запас тих же тканин), то тут вже треба було фінансування.
Донька чоловіка працює в IT-сфері, а тому, зібравши разом з колегами певну суму, вони вклалися у цю справу. Також Юрій Андрійович зазначив, що один із мешканців Золотоноші, який від народження має інвалідність і пересувається на візку, зробив найбільшу разову пожертву на спільну справу, видобувши зі своїх заощаджень 5000 гривень! Окрім того, до збору долучилися і звичайні містяни, коли чоловік кинув клич на своїй сторінці у соцмережі.
Також пан Юрій висловив подяку дівчатам із місцевого ательє «Еталон», які відгукнулися на інший допис чоловіка — вони вшили близько 60 замків; пані Надії (робота кипіла, було не до близького знайомства, тож Юрій Андрійович не зміг запам’ятати прізвище), яка також має своє ательє і перешивала притискні резинки для турнікетів; Юлії Черниш — вона допомагала робити кріплення для тих же турнікетів. Спільними зусиллями, у жвавому темпі, виконали чималу роботу.
Отже, проєкт «тактичні аптечки». Насамперед, пропрацювали конструкцію. Об’єктивно, це щось абсолютно нове, спроєктоване від початку і до кінця Юрієм Андрійовичем. Всі, кому до рук потрапили його вироби, зізнавалися: «Ось це воно, це – те, що треба!» Пан Юрій жартома зазначає, що ці аптечки можна навіть патентувати.
А й дійсно! Якби на подібну розробку звернули увагу ті, хто має повноваження приймати якісь рішення, таке виробництво можна було б ставити на потік і у промислових масштабах. Пан Юрій зазначив, що приблизна вартість однієї аптечки – близько 300 гривень. Це не так багато, зважаючи на те, що саме аптечка дає на полі бою шанс дотягнути до приходу навчених спеціалістів та до потрапляння у шпиталь. Наразі 9 десятків виробів вже чекають відправки на поле бою.
Отож, повертаючись безпосередньо до аптечок.
Вирішили складати тканину у кілька шарів, адже інакше – аптечка була б радше схоже на ганчірку, не застібалася б як слід на замки, не гарантувала би цілісності її вмісту. Треба було досягти жорсткості матеріалу. Також розробили систему швидкого скидання, якщо бійцю знадобиться квапливо передати аптечку побратиму. Окрім того, пан Юрій вигадав спосіб розташувати турнікет на зовнішній стінці аптечки, що суттєво спрощує доступ до нього.
Як згадувалося вище – все вдалося навіть ліпше, аніж можна було припустити. Мабуть, це пов’язано насамперед якраз із тим, що Юрій Андрійович – абсолютно невійськова людина. І також ніколи не був задіяний у виготовленні спорядження для вояків. Тож, йому не було на що опиратися, окрім як на банальне людське відчуття: зробити якісно і зручно, щоб бодай цим спростити солдатові життя. Хоч робота кипіла від ранку і до ранку, аби якнайшвидше виконати замовлення, це все ж не конвеєрне виробництво, а тому у процесі чоловік мав нагоду все обдумувати, покращувати виріб, і в першу чергу щоразу замислюватися: а чи буде це комфортним для того, хто ним користуватиметься?
Непатентовані ноу-хау майстра
Військові, через специфіку своєї роботи, звикли до грубих, практичних речей. А Юрій Андрійович, саме через те, що цивільний, зміг додати до практичності ще й зручність. Це вже не кажучи про те, що ці аптечки – спроєктовані ним від нитки до нитки і, окрім жартів, варті патенту і уваги від спонсорів, які змогли би налагодити виробництво і забезпечити волонтерів засобами для існування.
Те ж можна сказати і про розгрузки. Як зауважив пан Юрій, при замовленні розгрузок йому зазначили: найважливіша деталь розгрузки для розвідника – лямка, за яку можна витягнути з поля бою товариша. Чоловік не довго думав, та й зробив таку лямку на славу. Якщо у класичному варіанті вона впивається у руку того, хто тягне, а також може порватися через низьку якість ниток (адже товсті нитки, через певні технічні властивості, затягують процес виготовлення, а на війні гоняться насамперед за масовістю, тобто – за швидкістю виготовлення одного конкретного виробу), то Юрій Андрійович зробив лямку більш ергономічною, а також – потурбувався, щоб навантаження розподілялося на всю розгрузку, а не лише на місце, де власне вшивається ця петличка.
Крім того, чоловік поділився ще однією розробкою, яка вже зараз, не на часі, проте стане у пригоді професійним військовим. Він ставив собі за мету зменшити навантаження на солдата, при цьому зберігаючи практичні функції виробів. Фактично, йому вдалося спроєктувати розгрузку, яка була б легшою, продувалася вітром, давала б тілу можливість «дихати», що неабияк рятувало б під час літньої спеки. І, хоч зараз це вже не так актуально, адже наближається холод, проте розробка – нікуди не дінеться, а виготовляти такі розгрузки, як припускає пан Юрій, можна буде ледь не у промислових масштабах, хоч і доводиться працювати на одній-єдиній швейній машині.
Працює, завдячуючи кожному солдату
Чоловік ставиться до цієї роботи старанно та уважно. І, хоч це не приносить грошей навіть на життя (через що власне дружина міркує вирушити на заробітки закордон), пан Юрій вкладає душу у свої вироби, передаючи енергію захисникам. Скрупульозність та зосередженість на праці можна помітити і у його нечастих дописах у мережі, де звітує про роботу. Так, 6 серпня, з-поміж усього іншого, Юрій Андрійович зазначив: «Позад мене (на фото) ви бачите виготовлені і змонтовані у вироби 4 840 окремих деталей. Для цього знадобилося 75 квадратних метрів різних тканин; 1 851 метр розрізу ножицями різних матеріалів; 14 080 намальованих міток; 1 056 насічок; декілька кілометрів машинного шву... Ну і ще більше таких собі різних дрібничок».
Наостанок, Юрій Андрійович зауважив, що багато людей забули про війну. Питання навіть не у тому, що вони не допомагають, а у тому, що не віддають належне реальності, у якій опинилася Україна. На його думку, треба частіше згадувати, завдяки кому ми можемо жити у теплі та добрі, і чим дехто за цей наш комфорт платить на сході та півдні країни. А доєднуючись до спільної справи та допомагаючи, зокрема і власними руками, можна і не помітити, як спливає час. Час, що наближає нас до перемоги!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
