Людмила Бурлака - знана у Золотоноші вчителька зі школи мистецтв, яка навчає охочих школярів гри на скрипці. Так сталося, що звістку про війну вона почула, перебуваючи на іншому континенті, в гостях у дітей в Канаді.
– У нас народився другий внук, а невістці запропонували гарну роботу. Тут дуже цінять подібні запрошення, тому на сімейних зборах вирішили: ми з чоловіком тимчасово допоможемо виховувати півторарічного малюка. Знайшовши собі заміну на цей період, я полетіла до дітей в Едмонтон.
«Мамо, Україну бомблять!»
Ми чули про ці розмови, проте всерйоз загрозу ніхто не сприймав, все здавалося мало реальним, хоча розмови йшли. 23 лютого (у Канаді 24 ще не настало) я займалася англійською, коли до мене підійшов старший син і каже: «Мамо, почалося». Я не зрозуміла: «Що почалося?! А він: «Україну бомблять!».
Я вдихнула – видихнула. Не могла говорити, не могла повірити, у мене піднявся тиск… У нас залишився один спільний друг з Росії, він адекватний, казав: «Люда, потерпіть 2-3 дні, все закінчиться», ніхто не міг повірити. Я проплакала всі п’ять місяців. Ніхто не міг повірити, що це справжня повномасштабна війна.
Українські новини ми дивимося через ютуб, слідкуємо за телеканалами, які ведуть «Всеукраїнський марафон». З першого дня ми з дітьми почали активно «кричати» про війну в Україні. 23 лютого зібралися біля парламенту і провели перший мітинг на підтримку України проти війни. У ньому брали участь не тільки українці, а й канадійці, білоруси, японці та інші. Три-чотири години люди з плакатами, співали молитви і пісні, скандували слова підтримки рідній країні.
Ці мітинги й досі проходять щотижня в суботу і неділю на різних локаціях. Перші тижні сини майже не спали, постійно волонтерили, моніторили потреби, збирали кошти, ліки, гуманітарну допомогу і відправляли до України.
У зв’язку з воєнними діями в Україні Канада створила спеціальну програму відповідно до якої українцям надається спрощена віза і право на роботу. Це велике досягнення і цінний подарунок, тому що Канада – одна з найскладніших країн для в’їзду. Зараз сюди переїхала неймовірна кількість українців.
Багато місцевих жителів почали надавати своє житло безкоштовно, доки емігранти знайдуть роботу і стануть «на ноги». Ще створили склади з безкоштовними меблями, де українці можуть взяти все для облаштування житла. Також там є побутова техніка, продукти, речі. Ще при церквах багато гуманітарної допомоги – одяг, побутова хімія… У країні взагалі дуже популярне волонтерство.
У міському транспорті домашня атмосфера
Канадійці – унікальна нація, а Канада - країна емігрантів, тут весь світ. При чому всі дуже толерантно ставляться до усіх національностей, немає дискримінації. Тут ніхто не питає за вік. Немає ейджизму. Куди б я не приходила на роботу, всіх цікавить резюме, співбесіди, але не мій вік.
Уже більше місяця, як маленький Стефан пішов у садочок. Я за спеціальністю поки не працюю, не готова морально. Місяць тому ми зняли окреме житло. Працюю у дитячому садочку, два дні на тиждень у мене музичні години.
Поки я залишаюся тут, працюю, бо без роботи у Канаді не можна прожити. Країна дуже дорога. Знімаємо квартиру недалеко від дітей. До роботи в садочок мені йти хвилин 10. Друга робота – кельтські кухні. У мене вже тут багато друзів, вони запрошують на чай, на вечерю.
В Едмонтоні в більшості по 2-3 автомобілі. Для решти – є метро, автобуси. Потрібно лише знати розклад. Я навчилась користуватися гугл меп. Коли їде автобус по карті видно, що через 5 хвилин він буде на місці. Вже користуюся різними зупинками, локаціями, не гублюся. Що цікаво, водії автобусів знають своїх пасажирів. І коли автобус зупиняється, ти заходиш і всі вітаються. Для водія нормально запитати як у тебе справи, перекинутися парою словечок з пасажирами, пореготати.
Пригощаю справжніми варениками та голубцями
Часто уявляю собі, як я повернуся в рідне місто і ось ці відчуття, як йду вулицею, запах, звуки, погляд. Тут навіть жасмин не пахне. І піони. У Золотоноші піони розцвітають на мій день народження, у травні. А тут вони й досі цвітуть. Тут прохолодніше. І жасмин.., я його як побачила! Швидко до гілок - не пахне, не має такого насиченого, концентрованого, терпкого запаху, як в Україні. І немає таких помідорів… ну я знайшла тут з Ізраїля. Вони такі як тепличні, більш-менш схожі на українські. Але ж…
На вареники кажуть «піроги» і ще варять у воді. Я всіх переучую, показую, які то мають бути справжні національні символи української кухні. І ще голубці, вони їх називають «капустяні ролли». Я ще в ресторані відпрацьовую, і коли спробувала канадські голубці – отетеріла . За пару днів приготували справжні, українські й принесла на роботу, то вони були вражені смаком. Хоча це не дуже по-канадськи, вони толерантні і ніколи не виправлять, пропустять повз. А я ж - ні, насаджую свою Україну.
Не дивлячись на різноманіття національних кухонь в Едмонтоні, я готую лише традиційні, українські. Єдине, що іноді на вихідних ми заради цікавості пробуємо кухню іншої країни. Їх тут безліч: індійська, лаоська, тайська, польська, німецька, французька, японська - різноманіття не позичати.
Найбільше сумую за своїми учнями
Коли почалася війна і я зрозуміла, що повернутися не вийде, мене таке зло взяло. Відторгнення. От цю ситуацію не хотіла сприймати. Не хотіла сприймати реальність, те, що мені потрібно тут залишитися. Ненавиділа всіх і все. Мені все було не так – і дерева не такі, і квіти не так пахнуть, і фрукти в нас ароматніші…
Найбільше сумую за своїми учнями і їхніми батьками. Це просто був найкращий клас, мої діти, найдорожчі! Ми спілкуємося, іноді вони мені грають, надсилають відео. Наступного року закінчують школу мистецтв мої Женя і Ліза.
Я всім розказую, що Україна – найкраща. Особливо українцям, які живуть тут багато років. І в основному мало хто пам’ятає рідну мову. Вони для себе пам’ятають ту країну, коли виїжджали. А я кажу, що вона змінилася, стала сучаснішою.
Щодо повернення – поки не знаю. У мене тут вся сім’я, наразі я немає вибору. Як закінчиться війна – тоді буде видно. А зараз живемо одним днем і молимося за рідну Україну.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
