Зараз розповім вам про містечко, яке стало для мене відкриттям на туристичній мапі України. Хоча, правду кажучи, на туристичних картах його не зображують. Я дуже жалкую, що коли відвідував Сумщину, не завітав сюди... Та про все по порядку.
Це було невелике козацьке містечко, яке з кожним роком розросталося. Фішкою його мешканців було взуттєве ремесло. Так, у в кінці ХІХ сторіччя Миропілля стало ледь не "взуттєвою столицею" тогочасної Російської імперії. У місті працювали фабрики, проводились ярмарки. Населення Миропілля, якого було більше 20 000 осіб, процвітало і це не могло не відобразитись на архітектурі міста.
Розповіді про українські міста цікаві, але завершуються однаково... Одного ранку до села прийшли "совєти". Увесь підприємницький потенціал міста було або розкуркулено, або фізично винищено. Темну справу доробив голодомор і Друга світова війна.
Сьогодні Миропілля - це село з населенням 2000 людей. Незважаючи на все, його архітектура збереглася. Окрім всього вищезгаданого хочу виділити Миколаївський собор. Унікальну пам'ятку ХІХ століття. Єдиний собор в Україні, що має 5 абсидів (вівтарів). Зазвичай наші собори можуть похвастати лише 2-3. А ще у ньому є височенна п’ятиярусна дзвіниця. Я навіть не хочу уявляти, як цю розкішну архітектурну перлину використовували більшовики в часи Союзу.
Біда цього селища у тому, що воно знаходиться біля кордону з московією, більше того, оточене нею ніби півострів з трьох боків. На окремих ділянках, відстань до «порєбєріка» менше 1 км. І звичайно це не останній фактор, який зіграв роль у тому, що Миропілля "не бачать", як посадовці, так і туристи...
А пам'ятаєте, в дописі про мову, я згадував селище на кордоні з ерефією, в якому 95% розмовляє українською, хоча навколо расєйські села? Так от це і є Миропілля. За що йому величезний респект і великий "привіт" російськомовному Харкову і особливо Києву...
Я люблю свою країну і щиро сподіваюся, що колись приїду в Миропілля, прогуляюся центральною вулицею з відреставрованими фасадами будівель і піднімусь на самий верхній ярус дзвіниці Миколаївського монастиря, з якого буде видно величезний паркан.
А за ним – теж села, але вимираючі, в яких покинуті школи, напівзруйновані пошти, тобто – типова ерефія. Села, в яких живуть по кілька пенсіонерів, без газу, подекуди без світла... Там "вєлікая рассєя"...
А як там розмовляють? Звичайно москальською мовою, адже як-не-як, регіон більше 100 років під владою расєян. Та є одне «але»... Цитую мову однієї пенсіонерки, 83 роки: "Конечно, я скучаю по деревне, когда у детей в квартире. Думки (не мысли) мои тут (а не здесь)." З цього бачимо, що колись давно, в юності, ці люди та їхні батьки говорили українською і етнічно в цьому регіоні були українці. Але це все роками систематично знищувалося.
Якщо вам заходять такі дописи про українську туристичну "екзотику" - засвідчуйте про це у коментарях, діліться з друзями, а я й надалі буду шукати для вас цікаві місця в нашій рідній Україні.
Щиро Ваш #DrMozolok
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
