Зізнаюся, вперше в житті довелося спілкуватися із фахівцем, чия вислуга складає 56 років! Але справа навіть не в цих нацоканих життям цифрах, а в тому, що самій героїні на вигляд більше 60 не даси. Ще більша дивина, що прожите і пережите не зламало цю жінку, навіть не підточило її внутрішній стержень. Мова йде про завідувачку Другої золотоніської нотаріальної контори Надію Гавриленко. І повірте мені на слово, ця жінка – строга і вимоглива, серйозна і прискіплива до кожного документа, щоб комар носа не підточив, то лише зовні. Насправді ж, Надія Петрівна – приємна співрозмовниця, коли тема розмови відходить від нотаріальних клопотів.
Змалку найбільше полюбляла читати книги. Мабуть важко було знайти у сільській бібліотеці бодай одне видання, чиїми сторінками не мандрувала допитлива дівчинка. Тож після закінчення Коробівської школи, за всяку ціну мріяла вивчитися на бібліотекарку. Разом з однокласницею Марусею подала документи до Харківського інституту культури. Та шаленого конкурсу – 22 особи на місце – сільські школярки не витримали. Не вдався штурм вишу і наступного року. Подалася працювати на Золотоніську меблеву фабрику, один з цехів якої знаходився у рідному селі. Виготовляли матраци для ліжок. Тяжко довелося працювати на пилорамі, куди їх, 18-річних дівчат, оформили підсобними працівниками після ліквідації цеху у Вільхах. Юнки тягали 50-міліметрові дошки завдовжки 5 метрів, підриваючи замолоду своє здоров’я. Тому довго там не витримали, покинули і пішли полоти лозу.
Юна головиха
Призабута золотоніська хронологія не надто широко афішувала той факт, що у свої 19 років Надія Гавриленко очолила Новодмитрівську сільську раду. Молодій дівчині, що була активісткою та очолювала комсомольську організацію у Вільхах, таку посаду запропонував голова Золотоніського райвиконкому.
— Ні в якому разі! Яка сільрада! Яка голова! – першою збунтувалася мати. – Прийдуть німці – тебе першу вб’ють! – ще були свіжими спогади воєнної розправи з активістами фашистських загарбників.
— Їй пістолет дадуть, - мав свою точку зору батько.
— Ви не хочете щастя, легшої долі своїй дитині? – переконували жінку посадовці, яка й сама у роки війни працювала комірником, не ховалася за чужі спини.
— Скільки й роблю, такого ще не бачив, щоб приходили й просили не брать на роботу! – ще довго згодом принагідно згадував мамин прихід голова райвиконкому Павленко.
— 4 роки пропекла, - так згадує своє головування Надія Петрівна.
– У пам’яті залишилося виконання планів з продзаготівлі: відро в руки і вздовж села закуповувать яйця, бо на сільську раду був накладений план.
У її підпорядкуванні було 6 населених пунктів: Вільхи, Мелесівка, Новодмитрівка, Подільське, хутір Іщенків і хутір Холодний. Ні транспорту, ні зв’язку. Скрізь пішки. Встигала скрізь. І засідання виконкому та сесії провести вчасно і грамотно (багато допомагала досвідчена стара секретарка), ще й заочно навчатися у Канівському культосвітньому училищі, щоб досягти омріяної з дитинства професії бібліотекаря.
Доводилося, для прийняття компетентного рішення, послуговуватися юриспруденцією та знаннями права. Саме тоді й закралася думка про здобуття юридичної освіти.
Вступила на юридичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, де готували керівні кадри для обласних та районних адміністрацій. Навчалася заочно: усі сесії закривала вчасно, кожну контрольну чи курсову роботу виконувала без сторонньої допомоги до пізнього вечора. Доречно буде додати, що в ту пору Надія вже очолювала службу у справах дітей при райвиконкомі.
— У мої функції входила робота з важкими неповнолітніми, батьки-опікуни, діти-сироти, позбавлені батьківського піклування тощо. Але це було живе спілкування з людьми! Це був рай порівняно з роботою сільського голови, - пригадує. – А ще ж, окрім цього, мала 12 (!) громадських навантажень. Після закінчення 3-го курсу університету, у Золотоноші з’явилося місце нотаріуса. Після нетривалого стажування, Надія Петрівна отримала цю посаду, де протрудилася 5 років.
Перші кроки на адвокатському поприщі
Для тих, кому довелося жити за часів Союзу, не секрет: щоб зробити кар’єру, треба стати членом партії. Проте, як не пропонували Надії Петрівні членство у рядах комуністів, вона не погоджувалася на цей крок. Першим місцем роботи дипломованої спеціалістки був Катеринопільський суд. Саме в цьому селищі зустріла свою долю, переїхала в Чигирин, народила сина. Але шлюб був недовгим, за 4 роки розлучилися. Мабуть, то була не її доля. Проте, більше в житті до теми одруження не поверталася. Жила сином, бо нелегко довелося з маленькою дитиною у чужому краї. Ні матеріальної допомоги, ні державних виплат не отримувала. Ледь виповнився рік малому, віддала у садок, а сама завдяки очільнику Чигиринщини Петрові Личку влаштувалася у Чигиринський райвиконком керівником адміністративної комісії.
Згодом директор «Сільгоспхімії» Микола Баранник запропоновував місце юриста. Щодня протягом 5 років доводилося добиратися із села до міста рейсовим автобусом. Тяжко було, проте набралася неабиякого досвіду, як юридичного, так і життєвого. Дякуючи Лідії Горьовій у 1988 році перейшла в адвокатуру. Але й для цього треба було здолати конкурсний відбір.
Наступного року Надія Гавриленко святкуватиме 35-річчя роботи на посаді державного нотаріуса. Разом зі своїм керівником ця дата є значимою і для консультанта Світлани Распутної, яка пліч-о-пліч зі своєю наставницею з грудня 1993 року. Три десятиліття спільної роботи! Цим не кожен може похвалитися!
У команді ще один помічник-консультант Світлана Стрижак та 2 діловоди – Таїсія Джулай і Людмила Галат.
— У мене прекрасний колектив і дуже кваліфіковані колеги, - не без гордості розповідає про кожну із спеціалісток. Та воно й не дивно, адже розуміють одна одну уже навіть без слів, достатньо єдиного погляду.
Швидко і професійно у Державній нотаріальній конторі вам оформлять спадщину, посвідчать довіреність, допоможуть скласти заповіт тощо. У них ці послуги, як мовиться, від зубів відскакують. Тож і збігаються стежки-доріжки клієнтів із Золотоноші, Драбівщини, Чорнобаївщини та всієї Золотоніщини. Ніколи не відмовляють у послугах на дому, нотаріус завжди допоможе у виїзному прийомі.
Першою книгою сина був Кодекс
Син Надії Петрівни теж став юристом. Звичайно, до авторитету і впізнаваності матері у Золотоноші та й на всій Золотоніщині йому ще рости й працювати не один рік, проте список власної клієнтури вже доволі вражаючий.
— Це був його вибір, - розповідає співрозмовниця. – Але, гадаю, інакше й бути не могло. Адже він змалку ріс в атмосфері справедливості. Такою була його бабуся, такі принципи сповідую й сама по життю.
Не виключено, що першою книгою Ігоря був не Буквар, а Кодекс законів. Як і властиво люблячій матері, Надія Петрівна радіє успіхам сина і ділиться його досягненнями, навіть не допускаючи думки про конкуренцію.
— У Валентини Сахно мій син проходив стажування, Яна Шипович після переїзду з Донеччини скористалася порадою і відкрила власну підприємницьку діяльність,- каже моя героїня.
Мабуть, якісь рекламні слова будуть зайвими, коли йдучи на роботу вранці, зустрічаєш під дверима нотаріальної контори на Благовіщенській приїжджих людей, котрі чекають приходу нотаріуски. І кожного разу ця картина нагадує школяриків, котрі біжать щоранку назустріч улюбленій вчительці…
Її втіха і розрада
Відпочивати душею Надія Петрівна спішить щовихідних у рідні Вільхи, на батьківське обійстя. Там у господарській споруді син обладнав їй дві кімнати, де вона може перепочити від городніх справ. Але, так вже повелося, що як тільки загальмує авто біля подвір’я і жінка ступить у двір, як починається сеанс безкоштовних консультацій. Хто пішки підійде, хто на велосипеді примчить. І так роками.
Це влітку вона у селі. А взимку вони з онукою вишивають. Дівчинка дуже любить слухати розповіді бабусі, особливо про її вірну багаторічну жіночу дружбу з Марією Матвієнко.
— Найбільше в людях ціную розум і порядність, - ділиться Надія Гавриленко. – Іноді мене вражає, як рідні люди не можуть дійти згоди у поділі спадщини. Свої, кровні. Поменшало у світі доброти, людяності… А ще мрію про швидше закінчення війни, щоб не гинули наші діти…
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
