Колишній золотоніський фронтовик: АТО, «Кембрійський патруль», міцний тил, підтримка нації і держави

Дмитро Грановський

21 травня 2022 08:00

Історії про тих, хто віддає всього себе обороні держави, хто відриває від себе шматок хліба і простягає його у стомлену руку солдата, стали звичними на сторінках «Златокраю»/на шпальтах сайту Золотоноша.City, тому ми продовжуємо шукати людей, які можуть поділитися бодай дещицею свого патріотизму та бойового настрою, своїми переконаннями і самовідданістю, тим самим надихаючи інших долучатися, а головне усвідомлювати: якщо знизити темпи, якщо зменшити зусилля, якщо не зупинити ворога, доки він «десь там» - то може статися таке, що невдовзі він опиниться вже «десь тут». І тоді ані гроші, ані машини, ані квартири вже не принесуть втіхи тим, хто вчасно не второпав, якими важливими можуть бути саме його 5, 10, 100 гривень: вони не змінюють у нашому житті майже нічого, проте водночас рятують життя тих, хто не боїться віддати його за сновидіння інших під мирним небом у тилу, а насамперед – за незалежну державу Україну.

Історія, що починалася як інші: строкова, ДШВ, АТО

Антон Чернявський – колишній десантник та фронтовик (сам він стверджує, що колишніх не буває) – притримується саме такої думки. Він переконаний, що перевага українців над окупантами не лише у тому, що наша нація не терпить рабства і буде виборювати волю до кінця, а насамперед у ті простій істині, що ми – на своїй землі. І ті 200 тисяч загарбників прийшли воювати не лише проти армії, а проти всіх 40 мільйонів мешканців України. І коли кожен з цих мільйонів українців на своєму місці вносить посильну поміч, то тим кільком десятками тисяч на першій лінії стає значно простіше.

У 2013 році Антон пішов на строкову службу. Це було його великим бажанням і, попри те, що у військкоматі спершу комизували через незначні прикрощі зі здоров’ям, йому все ж вдалося потрапити в армію. Оскільки Антон мав вищу освіту, термін служби був меншим – лише 9 місяців. Після цього йому кортіло потрапити в СБУ, підрозділ «Альфа». Але не так сталося, як гадалося: почалися події Майдану, а одразу вслід за цим – війна на сході.

Після низки перипетій у лавах армії, Антона демобілізували, проте більш як три місяці вдома не всидів – контракт, десант, розвідка. Всі заліки здав якнайкраще, проте під час бігу на дистанцію – розірвав м’яз і прийшов останнім. За завзятість та непохитну волю – адже він не зійшов з дистанції і, отримавши три уколи, добіг дистанцію – на це заплющили очі.

За три місяці Антон вже дислокувався на Донбасі.

— Дуже добре пам’ятаю один із обстрілів, - зазначає чоловік. – Заварив каву, тільки-но дійшов до лавки – прилетіла перша міна. І почали крити, нещадно. Я в самих лише капцях, без амуніції, а вони гатять так, що земля з-під ніг іде. Раптом відчуваю – з носа юшить, а бік – обливається чимось гарячим, аж надто схожим на кров. Лишень і встиг зміркувати: все, прилетіло. Проте згодом виявив, що все гаразд – бік сам розпатрав, падаючи. І найкраще пригадую, як величезні, що і дві людини не охоплять, колоди, після чергового прильоту розлетілися, наче сірники, просто як картковий будиночок. Навколо всі щось кричать – а ти вже нічого не чуєш.

Антон з тодішнім командувачем ДШВ та командувачем 79 ДШБР

Антон розповідає чимало про жахи війни. Серед тих оповідей є і бойові зіткнення, які зазвичай романтизують письменники та мрійники, а є також і те, що зветься «внутрішньою кухнею», яка теж додає чимало клопотів, ба більше – несе для життя і здоров’я подекуди загрозу більшу, аніж бойовики по інший бік окопів.

— Також довіку не забуду, як приїздили молоді хлопці, не обстріляні. Коли починався бій – він хапає зброю, притискає до себе і сидить, завмирає і, здається, навіть не дихає. І ти нічим цьому не зарадиш, ніяк його не розворушиш. Просто ступор і все, - ділиться Антон.

У 2017-му відібрався на офіцера і поїхав на навчання. Розповідає, що найдивнішим, мабуть, було повернутися до своїх після цього, коли ті, під чиїм очільництвом свого часу ходив звичайним солдатом, тепер стали підлеглими.

У 2018 командувач десантно-штурмових військ України Михайло Забродський відбирав людей до 132 розвідувального батальйону десантно-штурмових військ, – новий, щойно створений. Антон не забарився перевестися туди, і ледь не одразу розпочався черговий відбір у його житті – формувався загін, який мав полетіти на одні із найпрестижніших та найскладніших військових змагань, у Велику Британію. «Cambrian Patrol» — «Кембрійський патруль».

«Кембрійський патруль»: crazy, Ukrainian wolves, certificate/silver

— Дві доби, до 95 кілометрів по гірській та перехресній місцевості, автомат, подвійний боєкомплект, повне обмундирування, 41 кілограм на спині і 11 бойових завдань-точок, - пригадує Антон змагання, які відбулися неподалік містечка Брекон в Уельсі, в районі Чорних гір.

Про реалістичність британці подбали як слід: потрібен гвинтокрил, який охоплений вогнем? Будь ласка! Потрібні «каскадери», без ноги-руки, щоб кров фонтаном била – і це не проблеми, ангажували «акторів». Щодо піротехніки – порівняно з усім іншим, то це вже геть дрібничка, якої всюди вдосталь для імітації справжнього пекла.

Підрозділ Антона відзначили як найкращий у царині штурму.

Загалом, на змагання вирушило 9 бійців – 8 основних і 1 в запасі. І перед відльотом Антон вдома побився об заклад з керівництвом: без медалі не повернуться!

Участь у змаганнях брали 127 команд, спецпризначенці з 27 країн світу. У тогорічних змаганнях команди були поділені на сім потоків по 18 команд у кожному. Разом з українцями в марші брали участь зокрема підрозділи з Білорусі, Молдови та Угорщини. Наші десантники обігнали 13 команд, вісім із яких, згодом, зійшли з дистанції.

Із найбільш цікавого Антон відзначає їхні пригоди на цій дистанції. Вони намагалися бути якнайбільш чесними, а тому він заборонив своїм людям послуговуватися абиякими технічними засобами, на кшталт навігаторів чи навіть телефонів – лише мапа і голі знання.

— В Україні вже кілька років, як тривала локальна війна, а питання повномасштабної було не за горами, рано чи пізно це мало відбутися. Тому ми одразу для себе вирішили – це випробування не лише задля нагород чи медалей та якихось сертифікатів. Це, перш за все, перевірка нас самих, адже у житті – а на війні і поготів – трапляється всяке, тому послуговуватися простими речами для виконання складних завдань потрібно вміти, - ділиться своїм поглядом на такі питання Антон.

Їм вдалося побувати і в горах, і серед лісів, і у густому тумані, який просто на очах опускався до землі, відкриваючи перед поглядом бескид зі шпилю висотою у 2 з лишком кілометри. Краєвиди – просто небачені. Якби не водянки та стерті від ходьби ноги, можна було б навіть приділяти належну увагу дослідженню місцевості.

— Британці називали нас crazy – божевільні. Оскільки доки всі загони ходили дорогами, чи ж то пак, зустрічаючи кількакілометровий «серпантин», покірно рухалися чітко до своїх якихось регламентів, мої хлопці оцінювали обстановку і шукали найкоротший шлях. Найкумедніше було тоді, коли одна із команд саме йшла вже згаданим вище серпантином. Вони тільки-но один відрізок минуть – а ми тут як тут, хто на рюкзаках, а хто й на спинах з гори спускаємося. І так кілька разів. То лаялися вони тоді добряче, - зі сміхом пригадує Антон.

Змагання ці відбуваються у заселеній місцевості, тож цілком нормально під час походу натрапити на якусь хатину чи автомобіль на дорозі. Також із важливого, до чого британці ставляться особливо прискіпливо – розташування об’єктів. Щоразу після проведення чергових змагань, всі локації розбираються і складаються наново лишень за кілька місяців до старту наступного сезону. Тож ніхто не може завчасно навіть випадково побачити місцевість, ознайомитися із маршрутом і так далі.

Ще Антон відзначає роботу британських «спостерігачів». Це образна назва, проте вона дуже добре характеризує те, чим вони займаються, а саме: спостерігають. За всіма та за кожним зокрема, вивчаючи навички військових усіх присутніх на «Кембрійському патрулі» команд. Це робиться, аби зібрати якнайбільше даних про те, на що здатні кращі із кращих з тих чи інших країн. Адже це життя, а тому невідомо, хто із сьогоднішніх друзів завтра може стати ворогом.

— Кілька разів наткнулися на криївки, буквально ледь не наступили на тих, хто там заліг і спостерігав за виконанням завдань. Вони добре замасковані і не відволікають від процесу, проте все ж – пильнують!

Із неабиякою приємністю Антон пригадує, як загін проходив через ліс, який видався істинно казковою місциною. Подекуди, якщо необережно ступати, можна було провалитися у мох, який сягав на окремих ділянках по самі груди. Кілька разів хлопці просто таки зникали з очей командира, адже опинялися у «пастці» з моху.

А після цього британці розпробували щавель. Звичайнісінький собі щавель, який для них – бур’ян, а для Антонового загону – був неабияким підкріпленням під час їхніх мандрів локаціями. Британець, що опинився тоді разом з ними, дивився спершу як на дурних. А тоді ж давай і сам куштувати та набивати тим щавлем підсумки. То заледве за вуха відірвали. І коли прибули до бази, цей британець почав припрошувати своїх колег-офіцерів та організаторів скуштувати. Врешті-решт – вмовив. Ті їдять, кивають головами, всім все подобається. А Антон стояв поруч, проте не їв. І коли його запитали, чому ж так – відповів: wolves don't eat grass (вовки трави не їдять). Посміялися, подуркували, а прізвисько так і прив’язалося – Ukrainian wolves (українські вовки).

Коли все завершилося і загін прибув на нагородження, де командам вручали медалі, сертифікати та інше – переймалися. Як-не-як, побилися об заклад, що буде медаль.

— Коли дійшла черга до нас, я вже думав все – не бачити нам медалей… Адже коли зачитували «Ukraine – ssssiii…», то так довго затягувалися ці перші дві літери, що я вже дійсно подумав: сіртіфікейт (certificate – сертифікат) і go home (рушаємо додому). Проте зрештою замість «certificate» пролунало благословенне «silver». Срібло було наше. Як на мене, фразу «головне участь, а не перемога», придумали досить дивні люди. Навіщо ти готуєшся, проходиш вишкіл, затим – випробування, докладаєш усіх зусиль? Аби просто взяти участь? Ні, лише перемога, тільки так і не інакше! – говорить Антон.

Срібні медалі їм вручив командир 160-ї піхотної бригади Сухопутних військ ЗС Великобританії, яка виступає організатором змагань.

Насправді, це лише маленька частина історії, яку повідав нам співрозмовник. Його пригоди у «Кембрійському патрулі» настільки обширні, цікаві та захопливі, сповнені деталізації і зокрема описів виконання тих чи інших бойових завдань, що вартують окремої уваги. Проте, на жаль, в межах нашої поточної розповіді доведеться перерватися на найцікавішому... І перейти зрештою до подій сьогодення… подій трагічних, але водночас історичних, учасником яких наш головний є на всі 100.

Вже невдовзі на нашому сайті з'явиться продовження, де Антон розповів про свою діяльність у сьогоденні, обмалював прийдешеній розвиток подій (на його думку) і де ми загалом краще познайомилися з його особистістю. Не проґавте!

*Оновлення від 27.05.2022!
Продовження матеріалу:

Читайте також: Колишній золотоніський фронтовик: АТО, «Кембрійський патруль», міцний тил, підтримка нації і Держави