Вже досить давно, якщо брати цей час не в історичному масштабі, а лише у межах незалежності України, ми відмовилися від дурного рашитсько-нацистського наративу «можем павтаріть», який лунає на росії із залитих брагою горлянок. Україна, як і весь цивілізований світ, 8 травня промовляє «Ніколи знову». Але все ж, це «знову» настало.
Сьогодні Україна отримує нові жертви, нові втрати, все нові і нові злочини проти людства на нашій землі, які скоює рашитська орда. І сьогодні знову, посеред цивілізованої Європи, з’являються нові такі собі Сталінгради чи блокадні Ленінгради. Але українці не здалися і не мають наміру цього робити. Натомість, кожен наразі задіяний на своєму фронті. Аби утримувати 1 військового, 12 людей у тилу мають працювати, сплачувати податки, зрушувати економіку з мертвої точки та ліквідовувати наслідки пов’язаного з війною колапсу. І доки ці 12 цивільних працюють на перемогу тут, 1 військовий боронить їхній спокій там. Кожен на своєму місці!
Цьогоріч 8 травня, як і будь-який день від 24 лютого, буде іншим. Просто зараз Україна пише власну історію – історію незалежної держави і такої ж нації. Наразі не час для тривалих сумних поглядів у порожнечу та для хронік, адже такі ж самі кадри ми переживаємо просто зараз, через 77 років після тих подій. І саме через це ми маємо, не зупиняючись, не покладаючи рук продовжувати опір. А як раптом комусь із нас здається, що небезпека відступила, що він надто втомився і що час перестати аж стільки думати про війну – слід згадувати тих, кому пощастило менше і кому не дали такого вибору, як нам.
.
Про ті труднощі, через які проходить Україна та її незламний народ, нам щодня нагадує «Азовсталь», де гордий та відданий Україні до останнього подиху полк "Азов" відважно тримає оборону: у блокаді, третій місяць поспіль, без належних засобів для існування. Але вони незламні, і просто-таки під завалами після килимкових бомбардувань та авіабомб демонструють це всьому світу, виконуючи українські пісні.
.
Зокрема йдеться про Гімн українських націоналістів, а також про пісню, яка ще до війни здійняла на вуха ледь не всю країну – «Батько наш Бандера…». Співають, попри те, що над головою рвуться снаряди, а окупанти штурмують територію заводу і прориваються до позицій. Тож невже ми, у мирних містах, не докладемо бодай дещиці тих зусиль і стійкості, якою ділиться з нами Маріуполь?
.
Золотоніщина чує цей погук і всім серцем тягнеться до кожного із вас, захисники України. Маріуполь – це "Азов", а "Азов" – це Маріуполь. Утім насамперед і "Азов", і Маріуполь – це Україна! Зараз і назавжди! Як і кожна місцина на наших безкраїх теренах, над якою сьогодні вивісили свою триколірну ганчірку окупанти.
"Азов" і кожен захисник Маріуполю – це наш спільний біль і водночас наша гордість, це наш приклад і частина кожного з нас. Лише завдяки тому, що всі ми разом, хай би де не були, нас неможливо зламати і перемогти. Тож кожен – міркуючи про втому та бажання покинуте все на самоплив, вважаючи, що він сам ні на що не впливає – у такому разі має згадувати синів та доньок України, які просто зараз тримають рубежі і боронять суверенність, незалежність, територіальну цілісність нашої країни, а насамперед нашу культуру, мову і націю. Слід линути до цих людей думками і знову братися до роботи. Адже цієї роботи у нас ще буде багато, але хай там як – результат цієї спільної праці лише один: наша перемога. Проте на неї ще слід плідно попрацювати!
Пам’ятаємо предків, славимо сучасників та докладаємо усіх зусиль, аби саме ми раз і назавжди спинили кровожерливу російську навалу, яка кілька століть тероризує світ і Україну зокрема. Зупинили, щоб «Ніколи знову» нарешті пролунало над мирними містами і перетворилося зі слів на дійсність!
***
