Золотоноша від самого початку вторгнення 24 лютого стала транзитним містом: сюди стікаються люди з усього сходу України, аби зрештою саме звідси будувати свій подальший маршрут або просто на захід, або ж і за кордон. Хай би там як, проте і до Золотоноші дістатися якось потрібно.
Далеко не кожен володіє транспортним засобом, чи ж просто втратив його у наслідку російської навали. Міста на кшталт Чернігова, Ізюма та подібних – майже відрізані від цивілізації і, окрім того, що всередині них люди вимушені обходитися без предметів та благ першої необхідності, вони також не можуть покинути їх. Або ж Маріуполь, де до гуманітарної катастрофи додалася ще й блокада і ми, на жаль, навіть немає власного аналога такого-собі Ладозького озера.
Попри все це, людям час від часу вдається вирватися із кліщів окупантів – подекуди таких українців багато, подекуди – одиниці, десь – це приватний транспорт, а місцями – зелені коридори та спрямовані безпосередньо державою автобуси. А дуже часто стається так, що на порятунок приходять волонтери. Це можуть бути як самітники на власному авто, так і цілі організації.
«Максимум»
Так у Золотоноші подібний рух організував табір «Максимум». Його директор Віталій Собко розповів про діяльність, якою громадська організація займається від 24 лютого і до сьогодні, постійно збільшуючи «асортимент» волонтерських послуг.
Віталій Собко
— Наші евакуаційні рейси відбувалися у всі прифронтові зони. Це були і Київський, і Чернігівський напрямки, де зараз пройшла незначна деескалація. Також Сумський та Харківський напрямок. Станом на сьогодні активно зосереджуємо чималу частку своєї уваги на Сєвєродонецьку, Лисичанську і Бахмуті, - оповідає пан Віталій.
На момент бесіди з директором «Максимуму», перевізники саме вирушили на Миколаївський напрямок. Поміж іншим, водії – це здебільшого волонтери, а велика частина серед них – ті, хто переїхав зі сходу. Їхні родини живуть на території табору, а ці добровольці допомагають перебратися до безпечних районів сім’ям інших. Із місцевих водіїв – це військові і поліцейські капелани, представники церков, прихожани, які готові надати свій транспорт. Власне, про капеланів та про співпрацю з ними пан Віталій розповідає детальніше:
— Ми працюємо з громадським формуванням «Капеланський патруль», куди входять військові та поліцейські капелани. Вони безпосередньо співпрацюють з правоохоронцями та збройними силами, тож під час евакуаційних місій ми діємо скоординовано, завжди послуговуємося лише узгодженими маршрутами, які є безпечними – наскільки це можливо у цей час.
На перший понеділок квітня загальну кількість виконаних маршрутів та евакуйованих людей достеменно порахувати вкрай складно. Проте пан Віталій надає орієнтовні цифри. Так станом на початок поточного місяця, для прикладу, з напрямку тих же Сєвєродонецька і Лисичанська виїжджають 3-5 автобусів, близько 20 осіб у кожному. За досить консервативними підрахунками, зусиллями золотоніської громадської організації, від початку вторгнення вдалося вивезти щонайменше 2-3 тисячі осіб.
Також наш співрозмовник зазначає, що для людей з обмеженими можливостями передбачені окремі рейси. На жаль, спеціалізованого – інклюзивного – транспорту немає, проте це питання вирішується просто окремим автобусом, де можна розташувати і лежачу людину, і осіб на візках тощо.
— Аби авто не їхало до людей порожнє, ми завантажуємо його гуманітарною допомогою. Також через нас проходить наразі дуже багато резервістів. Тому ще ми займаємося організацією і закупівлею усього необхідного для наших збройних сил – це від білизни та шкарпеток, до спорядження, медикаментів та навіть бронежилетів. Останнє надходить у меншій кількості, з бронею зараз всюди не все так просто, а втім – ми намагаємося робити якнайбільше і все від нас залежне, - ділиться директор.
Перепрофілізація: від дитячих програм до військового спорядження
Віталій Собко зізнається, що ще до початку вторгнення відсотків на 90 було розуміння, що щось буде. Як саме, яких масштабів – це складно було передбачити, проте загальне усвідомлення – так, воно не дозволяло розслабитися. Тривожна каністра бензину, валізки у родини, запас провіанту – все це було напоготові. Зрештою, з 24 на 25 лютого, після початку російсько-фашистської «спецоперації», пан Віталій доправив свою сім’ю до кордону з Молдовою, а сам натомість, разом з братом, повернувся до Золотоноші і взявся організовувати роботу «Максимуму» у новому форматі.
— Як і сказав – ми добре усвідомлювали, що може початися повномасштабний наступ. А тому власне завчасно оцінили, для яких потреб може бути використана наша база. Ми маємо непогану інфраструктуру для поселення людей. Це і 126 ліжок, і 16 кімнат, і власний харчоблок, і обслуговуючий персонал, і власні склади тощо. Тому особисто я був готовий швидко перепрофілювати нашу організацію і, окрім допомоги з переїздом по всій країні, надавати посильну поміч тут, на місці – обернути «Максимум» на таку собі перевалочну базу, де переселенці можуть відпочити, зв’язатися з рідними та, якщо мають такі плани, підготуватися їхати далі на захід або ж і перетинати кордони країн Євросоюзу.
Окрім того, що Україну після 24 лютого підтримує на офіційному та найвищому рівні весь цивілізований світ, допомога також іде і від всіх інших ланок європейського та американського суспільства.
Так західні партнери «Максимуму» не покидають його і у ненайкращі для нас часи. Завдяки підтримці міжнародних друзів з’явилася можливість докупити транспорту – це і вантажні буси, і транспортні.
— Організували співпрацю з церквами, є волонтерські автобуси, які лише треба заправити і можна включати у нашу роботу. Наразі можемо здійснювати 30-35 маршрутів одночасно – саме стільки у нас у розпорядженні техніки. Окрім як вивезення з прифронтових зон, ми також опісля доправляємо людей через Умань у напрямку західного кордону країни. Там вже міжнародні партнери допомагають з переїздом до європейських країн.
Як зазначає директор «Максимуму», неприємностей під час поїздок у водіїв майже не виникало. Хіба лише якісь незначні поломки, що доводилося ремонтувати автомобіль у польових умовах, чи ж то буксирувати. Із найбільш небезпечного – на Чернігівському напрямку, по одному з маршрутів евакуаційного автобуса, окупанти обстріляли 4 машини гуманітарної допомоги. Це сталося за день до того, як тією ж дорогою поїхав автобус за людьми.
— Із неприємного, проте не критичного – інколи підсідали чоловіки напідпитку, які не надто зважали над отримання якихось елементарних норм вихованості. Тож, власне, доводилося ці виховні роботи проводити просто на місці. А загалом – на щастя, все добре, - зазначає Віталій Собко.
Інфраструктура, що пронизує всю Україну
Із того, що неабияк вражає – це об’ємна, нарощена за тривалий час інфраструктура «Максимуму». Вона дозволяє без значної стороннього допомоги займатися доставкою вантажів чи не по всій країні.
— Маємо склади у Хусті, Львові, Ковелі. Вони приймають гуманітарні вантажі, які заходять з Європи. Низка бізнесменів надають нам свої двадцятитонні фури. Ми їх лише заправляємо і можемо довозити із західних складів вантажі вже безпосередньо сюди. У Золотоноші, до прикладу, склад понад 1000 квадратних метрів. Тут ми сортуємо все, розбиваємо на партії і власне відправляємо на різні напрямки. Це переважно північно-східний напрямок – Київ, Чернігів, Харків, Суми і загалом у цих напрямках. А через склад в Олександрії – на схід, тобто Сєвєродонецьк, Лисичанськ та інші. Наразі почали займатися ще Миколаєвом і Запоріжжям.
Як вже зазначалося, автобуси їдуть забирати людей не порожніми. Віталій Собко наголошує на важливості підтримки економіки країни, а тому ця гуманітарна допомога, коли випадає така нагода, забезпечується шляхом закупівель саме у наших, українських підприємців, місцевих виробників.
Фактично, станом на квітень табір «Максимум», який ще сорок днів тому займався програмами для дітей, підлітків, для людей з інвалідністю, дуже оперативно перепрофілювався на важливу ланку оборонної тилової інфраструктури. Розміщення, переміщення, логістика, супровід, поїздки, забезпечення найбільш вражених регіонів тощо. Все це вони забезпечують на волонтерських засадах. Не без підтримки західного капіталу партнерів і міжнародних друзів, звісно ж, проте це аж ніяк не змінює необхідності подолання складнощів і організації на місцях, у чому власне пан Віталій як директор і його колектив самовіддано дають раду.
Яким буде завершення війни
На, мабуть, традиційне від 24 лютого 2022 року запитання для респондентів – «а чим зрештою все це закінчиться?», пан Віталій надає два варіанти розвитку подій.
— У кращому випадку, це поновлення кордонів у межах, визнаних у 1991 році. Так, ми маємо значні втрати інфраструктури на півночі, півдні. На сході ж, фактично, руйнування здійснювалися від 2014, тож там теж майже нічого не лишилося. Проте головне завершити війну, нашою перемогою, певна річ. А далі – розпочнеться масштабна відбудова. Європейські гроші, американські, новий такий собі план «Маршала». І, безумовно, репарації та усілякі компенсації від росії, - міркує чоловік. – Гірший випадок – не дай Бог, звісно, проте маємо розглядати і такий варіант, що це буде новий заморожений конфлікт, з втратою нових територій і з абсолютно незрозумілим становищем та підходом до цієї справи від Євросоюзу, якщо або ж коли вони почнуть заплющувати очі і знімати санкції, не дотиснувши агресора. Це буде надто потужним ударом по здатності нашої економіки відновитися. А тому будемо краще вірити у перший варіант. І, зрештою, саме на його здійснення всі ми наразі і працюємо.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
