Напередодні Дня Гідності і Свободи Золотоноша.City поспілкувався з бійцем Збройних Сил України, захисником східних кордонів України, проте насамперед – з батьком чотирьох синів, для яких він служить гідним прикладом, золотонісцем Максимом Шкурком.
Чоловік перебуває на фронті з 2015 року. У цей час вдома на нього чекають четверо дітей, троє з яких народилися протягом 2013-2016 років. Вони змушені зростати без батька, який через спраглого до крові східного завойовника був позбавлений нагоди спостерігати за їхніми першими кроками, чути, як оволодівають вони солов’їною мовою, бавляться та зростають з кожним днем.
Що відповідати за таких обставин? Що сказати малечі, прибувши додому на нетривалий візит, коли, скажімо, маленький Іванко ухопить за поли, смикне за камуфляжні штани біля коліна і запитає – чисто, невинно, із невдаваним дитячим бажанням довідатися те, що несила збагнути: чому татко не вдома?
На Сході України
Проте насправді ж, такого не буде. Не станеться такого у родині Шкурків, адже Максим – приклад, вартий наслідування та найвищої шани, спадкоємець воїнів УПА, з династії поборників, захисників суверенітету нашої держави. Такими ж зростають і його сини, які знають, де у ті ночі, коли вони у колисці бачили перші у своїм житті сновидіння, перебував їхній батько - провідник у світі чеснот, гідності, свободи.
– Вони не питають, − лише стверджує вкотре за бесіду Максим. – Вони бачили зафільмоване свавілля, що його чинить наш ворог, давно усвідомили, чому ми не можемо просто розвернутися й піти, а змушені стояти на смерть на лінії розмежування. Все, що я вважав прийнятним для їхніх літ, показував та розповідав. Тому вони не питають. Лише по-дитячому, як уміють, проводжають раз за разом у новий похід.
Стезя, виплекана патріотизмом
Максим Шкурко потрапив на фронт у квітні 2015 року. Коли він проживав у Києві, у Золотоноші його мамі надійшла повістка. Тож, він негайно, без абияких заперечень, прибув, завзято беручись до справи: медогляд, військкомат та готовність.Кров вирувала патріотизмом, якого на початку війни не забракло чималій кількості синів та доньок неньки-України. Вирушав боронити рідну землю він вже у званні молодшого лейтенанта.
Якщо дрібку заглибитися у походження Дня Гідності і Свободи, засноване воно було на честь двох революцій: Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року. Під час останньої Максим Шкурко проживав у Києві, ще навчався та водночас працював. Події, які збурили тоді столицю та всю країну,не оминули його, не зоставили апатичним та не дозволили лишитися осторонь.
Максим Шкурко з мамою
Разом з друзями щоразу за слушної нагоди юнак переглядав прямі трансляції з місця подій, а також неодноразово навідувався на Майдан Незалежності, надаючи посильну допомогу. Як тоді, так і дещо згодом, і зрештою на початку ескалації з боку Російської Федерації, дух нації був могутньою силою, здатною зрушити гори, коли б того вимагав курс на цивілізоване та щасливе майбутнє України.
Саме так описує перший час на лінії розмежування Максим. Волонтери, які текли рікою, забезпечуючи військо всім тим, на що не була спроможна на той час держава, солдати, котрі ще вчора безтурботно жили мирним життям, а головне – настрої, з якими все те відбувалося. З часом, зізнається Максим, це дещо згасло. Невід’ємною частиною вигорання того запалу, природно, сталатривалість бойових дій, котрі кидають тіняву жахіття на життя кожного українця вже восьмий рік поспіль.
Династія: часи – різні, ворог – незмінний
Можливо, декому буде тяжко повірити словам, що Максим, щойно отримавши повістку, ні за яких обставин не намагався ухилитися від служби, навіть більше – посилено поривався туди, оббиваючи поріг військкомату протягом місяця. Проте це й не дивно. Чоловік, без перебільшень, походить зі справжнісінької династії військових. Його прадід, 1895 року народження, воював у Першій світовій війні, а у 1937 році – репресований радянською владою. Другий прадід, 1912 року народження, визволяючи свою землю від загарбників у Другій світовій, у 1943-му отримав поранення, не сумісне з життям. Його дідусь та бабуся, обидва 1922 року народження, на теренах України в лавах УПА відбивалися від ворога, який аж надто близький по духу до того, який наразі навис над нашим Сходом.
Зі слів Максима, вони тоді билися за своє, зараз же б’ються – за інше. Проте суть не змінилася, як і цінності: оберігати незалежність та цілісність кордонів своєї землі. А також боронити добробут своїх рідних, дітей, дозволяти небу над їхніми головами залишатися блакитним, а не засланим курявою від випаленої землі.
Максим на навчанні до війни
– Жодна цивілізована держава світу не зазіхає на чуже, маючи при цьому власний клапоть землі. Перед собою я не бачу ворога, який гідний поваги. Адже він не має ні честі, ні віри у щось, за що варто помирати. Це ниці та нікчемні люди, які нічого не вартували та нічогісінько не мали у своєму житті, раз згодилися проміняти його на гроші, звичайнісінькі найманці та горлорізи, просто нерозумні голови, пронизані гаслами та маревами тих, хто смикає їх, мов ляльок, за мотузки.
Максим вважає, що ті, хто наразі стріляють в українських військових, – це той же ворог, що був багато років тому, коли його дідусь та бабуся пліч-о-пліч ставали до бою. Історія йде по спіралі. І хай там як, хай які вподобання та вади має кожна людина, всіх тих, хто наразі стоїть на варті нашого спокою, об’єднує спільна мета, яка, незалежно від обставин, лишається сталою: Україна − не та земля, яка дається без бійки, а українці − не той народ, який схиляє голову в покорі. Хоча… Навіщо ще якісь слова, коли достатньо поглянути на Максима Шкурка та його побратимів, аби у тому на власні очі переконатися.
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити.
