Сьогодні, 26 квітня, минає 35 років, як на Чорнобильській атомній електростанції сталася катастрофа планетарного масштабу − найбільша за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.
Безперечно, ця дата щорічно відгукуватиметься у душі пекучим болем тих золотонісців, хто у далекому 1986 році перенесли усі труднощі ліквідації страшної аварії. Їм щороку все важче віднайти у собі сили, щоб прийти на пам’ятне місце у Меморіальному парку нашого міста і підтримати одне одного добрим словом.
По-різному Чорнобильська трагедія вплинула на долі людей, яких відрядили на усунення страшних наслідків. А ми щасливі з того, що маємо можливість дізнатися про неписані сторінки буття безпосередньо від живих учасників історії, наших земляків, які об’єдналися у ГО «Союз. Чорнобиль» під головуванням Віктора Харіна.
Заблукав аж у Білорусь, де знайшов свою долю
Перші «чорнобильці», як їх згодом стали називати, були мобілізовані з числа людей різних професій: міліціонери, шахтарі, водії, пожежники, лікарі… Чоловік, про якого піде мова, був правоохоронцем. На службу у правоохоронні органи він прийшов зовсім недавно. Якщо у його колег уже були сім’ї, і декого з вимушеного відрядження чекали вдома вагітні дружини, то у Сергія залишилися лише батьки. Як такого розмежування на зони з більшим-меншим рівнем опромінення у 1987 ще не було. Чоловіків розвезли по територіях, визначивши радіус патрулювання. Сергієві дісталася лісова ділянка: 2 кілометри − в один бік, 2 − в інший. Треба було виявляти мародерів, запобігати пограбуванню покинутих помешкань. Вивозили вранці о восьмій, а забирали через 12 годин ввечері. Та якось за хлопцем просто забули заїхати. А, може, вантажівка і заїздила, але на визначеному місці його не було.
1986 рік
Двадцятирічний охоронець довго блукав лісом. Скільки днів минуло у поневіряннях, уже не міг і порахувати. Голод та спрагу тамував лісовими ягодами. Можна їх їсти чи ні – навіть не задумувався, хотілося жити. Спав просто неба, за постіль та ковдру слугувало соснове гілля. Іноді чув звуки автомобілів, що проїздили десь дорогою, та поки продирався крізь густі хащі, шум шин зникав. Знесилений, обдертий і брудний Сергій вибрався з лісових нетрів. Оддалік він побачив село, до якого дістатися ледь вистачило сил. Забрів на найближче подвір’я й упав без тями.
Коли прийшов до свідомості, біля нього моталася метка дівчина. Вона лагідно усміхнулася і сказала: «Дзень добри, дружа». Від цього вітання Сергія кинуло у холодний піт. Він зрозумів, що блукаючи лісом, забрів у сусідню Білорусь… Велике кохання чи боязнь керували молодим хлопцем, якого у Радянському Союзі могли звинуватити у дезертирстві, але до України він більше не повернувся. Цю бувальщину ліквідатори передавали з вуст у вуста, як застереження і урок. Згодом у зону відчуження стали завозити колючий дріт і дерев’яні тесані стовпи для відмежування 10-, 20-, 30-кілометрового радіусу.
Про «атомний» горохово-пшоняний суп та заробітки ціною власного здоров’я
… Андрієві було всього 22 роки, коли у лютому 1987 року його викликали у військкомат. У травні 1985-го він демобілізувався з флоту, де прослужив 3 роки. Отримав наказ з військкомату про відрядження у Чорнобильську зону. Вдома залишалася молода вагітна дружина, з якою побралися 8 місяців тому. Але накази не обговорюються.
− Нас називали «партизанами», − розповідає чоловік. – Працювали безпосередньо на самій Чорнобильській станції. Були й такі, що хитрували. Один з трактористів, щоб не лізти в пекло, зголосився куховарити. Донині пам’ятаю його «атомний» горохово-пшоняний суп. Не один я тоді мучився із шлунком. Надворі стояв лютий, а ми жили у солдатських наметах, що опалювалися буржуйками. Ніхто з нас тоді не знав, скільки днів чи місяців ми там будемо. Казали, доки не отримаємо граничну дозу опромінення.
Були серед ліквідаторів і заробітчани. Вони добровільно приїздили у Чорнобиль та Прип’ять. Не думали про наслідки для здоров’я, переймалися лише великими заробітками. Для тих часів 500 рублів були значною сумою, а іноді за надзвичайний ризик оплату збільшували у 3-кратному, 4-кратному розмірі. Таких лихварів найбільше було серед водіїв та шахтарів.
Напередодні 35-річчя сумної трагедії для ліквідаторів виготовили нагрудні знаки. Прикро усвідомлювати, що придбавати ці відзнаки їм треба за власні кошти. Однак змушені йти на такий крок, бо для них це дуже значимо дожити до такої дати і з гордістю мати знак ліквідатора на Чорнобильській атомній. Знак хоробрості, мужності, витриманих випробувань і чоловічої стійкості.
***
Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити.
