Павло Строкань віддав роботі у відділенні інтенсивної терапії понад три десятиліття. Після закінчення Запорізького медичного інституту потрапив у Черкаси, там при обласній лікарні пройшов інтернатуру і у 1989 році його направили до Золотоніської районної лікарні. Становлення як лікар пройшов під опікою завідуючого реанімаційним відділенням Валентина Мостіпаки. Розпитали Павла Володимировича про усі особливості цієї важкої і відповідальної роботи.
Завідувач відділенням інтенсивної терапії Павло Строкань, медична сестра-анестезіолог Наталія Щеканова і старша медична сестра Людмила Коломієць
— Колектив, який я очолюю з 2001 року, — дружний і комунікабельний. У відділенні працюють 5 лікарів, 16 медсестер і 5 санітарок. Якщо зважити на те, що реанімація — серце усіх відділень поліклініки, то цього персоналу надто мало. А якщо ще врахувати, що більшість медичних працівників — люди передпенсійного віку, то картина вимальовується зовсім невтішна. Молодь приходить, але обдивиться, крутнеться, і тільки її й бачили: роботи багато, відповідальність велика, а зарплата — низька. От і доводиться тягнути лямку випробуваним кадрам. Але саме ця команда старого гарту стійко витримує усі навантаження.
Фізично ми втяглися, а от морально — важко. Найтяжче виходити з реанімації, де закінчилася боротьба за життя пацієнта не на мою користь, і говорити рідним: «Ми зробили все, що в наших силах». Дехто з розумінням сприймає цю невтішну звістку, інший — втрачає свідомість. Тому доводиться приводити батьків чи дітей до тями, а потім ще сидіти з ними на диванчику і втішати. Боляче сприймати несправедливі звинувачення в непрофесійності або ж зволіканні тих, хто навіть уявити не може, який комплекс заходів ми щойно екстрено провели, скільки сил і нервів віддали, аби повернути людину, котра вже була за межею.
Пам’ятаю свого першого пацієнта. Це був молодий хлопець, що отруївся. Рідні й запідозрити не могли, що причина — у рибі. Надто пізно чоловіка привезли до нас. Наші зусилля протягом 3 діб були безрезультатними: гостре токсико-інфекційне захворювання вже набуло тяжкого перебігу — бульбарний синдром і гостра дихальна недостатність.
Наразі багато тяжкохворих. Мабуть, дається взнаки рівень життя населення: придбати б подешевше, не зважаючи на якість. Плюс відмова від збалансованого харчування, вітамінів, на додачу екологія — ось комплекс чинників, що загалом впливають на стан здоров’я. До того ж, більшість звертається до лікарів уже в критичному стані, не займаючись профілактикою набутих чи вроджених хвороб. З практики буває, що пацієнт задовільно переніс операцію, післяопераційний період теж в нормі. Із спокійною душею залишаю відділення, з почуттям виконаного обов’язку. А ранком приходжу на роботу, а мені кажуть, що людина померла. Втрутилися супутні патології.
Особливо часто від них залежні люди у віці. Ми — не Боги, на жаль. Кожну смерть переживаю дуже тяжко, бо завжди людський біль пропускаю через себе. До цього не можна звикнути, як до буденщини. Важко дивитися в очі рідним, у яких після твоїх слів гасне остання іскра надії. Це боляче і дуже виснажує морально. Але людина є людина, їй дароване життя — найдорожча цінність, і ми покликані його зберегти. Якою ціною, це вже відомо тільки нам.
Років три тому у приймальне відділення привезли охоронника державної установи з інфарктом міокарда. У чоловіка — повна зупинка серця. Разом із головним лікарем Сергієм Примаком, який випадково опинився поруч, та колегою Костянтином Вороновим ми надали невідкладну допомогу: непрямий масаж серця, застосували електроімпульсивну терапію. Усі заходи були своєчасними, і людина жива. Згодом направив його у Черкаський кардіодиспансер. Після курсу лікування в обласній клініці чоловік прийшов подякувати. Це приємно, надихає. Розумієте, людина, яка була однією ногою в ямі, повернулася подякувати! Усі залишають відділення зі словами: краще до вас не потрапляти. А через деякий час, коли проходить усвідомлення важливості нашої роботи, дякують через газету чи на вулиці.
Моя мама була лікарем-терапевтом, батько — лікарем-ветеринаром, він викладав у нашому ветеринарному технікумі. Бабуся Юлія Павлівна працювала операційною сестрою у роки Другої світової війни. Діти не пішли нашою стежкою. Син сказав: «Як подивлюся, що в тебе нема ні дня, ні ночі, ні вихідного, ні прохідного, то я не хочу такої роботи!» А як вирішать онуки — це вже їхній вибір. На нього впливати не збираюся.
Мій робочий день офіційно розпочинається о 7.30, але ситуації бувають різними. Доводиться в екстреному порядку мчати на роботу і вночі, і як тільки переступив поріг дому після напруженого робочого дня. Оскільки ми задіяні в усіх напрямках: акушерство, пологи, гінекологія, отруєння, політравми, хірургія, травматологія. Усі відділення нашої багатопрофільної лікарні зав’язані на наших реанімаційно-анестезійних послугах.
Часто практика суперечить науці. Доводиться на свій страх і ризик відступати від прописаної теорії. Знову ж таки, враховуючи стан здоров’я пацієнта, його супутні патології. Іноді навіть відступаю від протокольного лікування, аби тільки врятувати людині життя. Щороку через мої руки проходить від 800 до 1000 пацієнтів. За три десятиліття їх було майже 30 тисяч. Виходить, що таке містечко, як Золотоноша, знову відродилося, знову радіє сьогоденню.
Важко сказати, з яким відділенням маємо найтісніший зв’язок. Є період, коли переважають хворі хірургічного напрямку, є коли травматологічного. До наших спеціалістів їдуть пацієнти з інших районів та областей. До лікаря-травматолога Володимира Сержука — навіть з інших країн. Бо медицина в Україні — дешева і доступна.
Люди з інших міст вносять обов’язкову благодійну плату у касу районної лікарні. Ці кошти йдуть на ремонт відділень, закупівлю нової техніки тощо, але їх катастрофічно не вистачає. Мрію про сучасний ремонт відділення інтенсивної терапії. Воно затісне, розраховане на 6 ліжок. Поки що така кількість достатня для потреб Золотоніщини. Але наша лікарня визначена опорною ще й на Канівський, Чорнобаївський, Драбівський райони, які в проекті мають об’єднатися в один — Золотоніський. Нам потрібно розширятися — і мати мінімум 9 ліжок.
Медична сестра палати інтенсивної терапії Ірина Симоненко
Під нашим наглядом пацієнти перебувають залежно від стану і складності операції. Переважно від 1 до 10 діб, буває й 2 тижні. Днями у відділенні ми протягом 14 днів боролися за життя дуже тяжкої пацієнтки з діагнозом астенія, до якого додалася пухлина вилочкової залози. Тримали на апараті штучної вентиляції легень, робили все, щоб жила. Але врятувати не вдалося.
Проте за новими протоколами реформи вторинної ланки медицини, термін перебування пацієнтів у відділенні значно скорочений. У мене в голові не вкладається, як можна поставити на ноги інсультника за 5 днів, якщо для цього потрібно 7-10. Та ще й вкластися у 19 тисяч, що виділяє для цього держава. Як сказав професор Тодоров, судинна патологія потребує великих коштів.
Наразі у відділенні інтенсивної терапії хворих з двостороннім запаленням легень немає. Були два випадки взимку. Думаю, що коронавірусна інфекція вже тоді подавала перші дзвіночки. Але це тільки мої припущення, бо тестів ніхто не проводив, про них тоді й не чули. Обидва хворі померли, один — у нас, другий — у Черкасах, куди його направили. Після поширення вірусу ми отримали захисні костюми. Працювати у них ще не доводилося, але знаю, що це надскладно. Через кожні 4-6 годин захисний одяг треба змінювати.
Попри все, я щодня йду на роботу, відкинувши весь негатив і погані думки. Мене чекає мій мобільний колектив і пацієнти, які хочуть одужати і насолоджуватися життям. І яким байдуже, якими нелюдськими зусиллями ми даруємо їм цю можливість.
