Перше знайомство з Олександром Хмарою відбулося в телефонній розмові. Він – переселенець з Криму, півтора десятиріччя жив і працював у Севастополі, а з 2015-го мешкає у Золотоноші. Після спілкування ми здивувалися, звідки у співрозмовника така чиста українська мова? Та візит Олександра Андрійовича у редакцію Золотоноша.Сity відразу розставив все на свої місця: родом він з Тальнівщини, тому й притаманна йому власне тальнівська вимова з твердим закінченням –ти у дієсловах.
Олександр відбував строкову службу у Севастополі і назавжди полюбив це місто. Там же влаштувався й працювати. Коли тимчасово лишився без заробітку, повернувся на Черкащину. Одружився із золотоніською дівчиною Ярославою. І хоча в родині вже підростала маленька Даша, мрія про кримське місто не давала спокою. Тому, підзбиравши грошей, подалися на південь. У Севастополі придбали сучасну простору однокімнатну квартиру. Саша влаштувався на фірму з ремонту холодильного устаткування та встановлення кондиціонерів.
«Я пов’язаний з холодом: кімнатні чи автокондиціонери, холодильники – це моя стихія», - розповідає про себе.
Ярослава влаштувалася заступником директора з продажу будівельних матеріалів і за сумісництвом бухгалтером.
- Вона в мене хватка, комунікабельна, - хвалиться. – І, мабуть, це про мене влучний крилатий вислів: справжній чоловік повинен мати швейцарський годинник, німецьке авто і дружину із Золотоноші.
Заробляли непогано. Зробили ремонт житла, придбали побутову техніку, облаштували дворик, купили гараж. Аж тут прийшов страшний 2014-ий! «Русская весна»! Фірма, на якій працював Олександр, розпалася. Усіх працівників водночас виставили за ворота з трудовими книжками у руках. Запис: «за згодою сторін». А хто на що погоджувався? Нікого не питали. До з’ясування обставин. Доки пройде процес перереєстрації нового власника. А коли це буде? За плечима – відповідальність за родину. Тож, треба шукати хоч якусь роботу. Влаштувався на завод: у відділі кадрів уважно вивчили трудову книжку і після співбесіди з начальником цеху взяли на роботу.
- Це підприємство підпорядковувалося Міністерству оборони РФ, тому мене неодноразово викликали на розмову у ФСБ, - пригадує події тих днів співрозмовник. - Начальник цеху кілька разів намагався вплинути на мої проукраїнські погляди. У цих вимушених розмовах відчувалося «замовлення» спецслужб. Якось службовці-федерали заявилися й додому, хоча там нікого не застали.
Однак сам факт приходу непроханих гостей став справжнім моральним тиском на родину Хмари. Але трималися. Допомагали друзі-однодумці. Принципово не дивилися російських каналів по телебаченню. А на українських запевняли: це не надовго, війна ось-ось скінчиться, агресора задавлять санкціями. Але час ішов, і, на жаль, нічого не змінювалося. До того ж, перший місяць зарплата на заводі була досить пристойна, наступного – вже вдвічі менша. Доставка продуктів з України припинилася. Завозили великогабаритними фурами поромом. Переправа завантаженого авто коштувала 12 тисяч рублів, порожняка – 7. А якщо додати ще й затрати на дизпаливо, то ціна на продукти стрімко злетіла. Вартість споживчого кошика зросла в рази, і зароблені за місяць кошти вже були ніщо. Дружина перебувала в декреті, тож жити на одну зарплату стало сутужно. Але трималися, сподівалися на покращення і від’їзд відкладали до останнього.
Прийняти російське громадянство ніхто не змушував, але куди ти поткнешся зі своїм українським паспортом у чужій країні. Багато знайомих просто спалили свої документи. Коли народився син Данило, Олександр Хмара пішов до РАЦСу його зареєструвати, хоча й робив це всупереч особистим переконанням. Його позицію без слів зрозуміла службовець установи і прошепотіла:
- Ось Вам номер телефону колег у Чаплинці. Їдьте, там реєструють кримчан. Буде дорожче, ніж для місцевих… Я Вам нічого не казала».
Сів у авто – і на Чаплинку. Які гроші? Мій син – українець.
У батьків на материку серце кров’ю обливалося: як там діти у чужинському краю?
Вирішальним аргументом для остаточного рішення стало погіршення здоров’я тещі. Тож у 2015-му зібрали найнеобхідніші речі і – на Золотоношу. Залишили квартиру, меблі, побутову техніку. Заклали «бус» тільки найнеобхіднішими речами, запчастинами та інструментами Олександра. Кожну з них він дбайливо поклав у сумку. Валізи були пронумеровані, зі списком багажу. Це дало змогу зберегти його на кордоні. Хоча й проходили перевірку досить ретельно і скрупульозно, проте все вдалося провезти в робочому стані. На пронирливу роботу прикордонників не вплинула навіть присутність двох маленьких діток. У Золотоноші стали жити з батьками дружини у невеликій квартирі. Вже за місяць винайняли житло.
- Купувати власне – немає за що. Адже після одруження вклали гроші у придбану в Криму квартиру, зароблені там – в ремонт та облаштування сімейного вогнища, а приїхали - і знову все з початку,- констатує з жалем.
Олександр влаштувався на чорнобаївський молокозавод начальником компресорного цеху. Щодня, протягом 4-х років він топтав дорогу до сусіднього райцентру. А вечорами та по вихідних займався ремонтом побутової техніки. Клієнтів – хоч відбавляй. Навіть під час візиту до нашої редакції клієнти діставали його своїми телефонними дзвінками. А цього спекотного літа - їх як грибів після дощу. Після декретної відпустки Ярослава влаштувалася працювати секретарем.
Чотири роки – це багато чи мало? Але Хмарам їх вистачило для того, щоб облаштувати будинок на Струнківці, Олександру налагодити власну справу, а Ярославі здобути такий авторитет на попередній роботі, що її ледве відпустило керівництво для заняття успадкованим після смерті батька бізнесом. Вона ще встигає бути головою батьківського комітету - у садочку «Калинка», де виховується Даня і у четвертому класі школи №3, яку відвідує Дар’я. А жінки із Золотоноші - вони такі! Дівчинка ж вся у маму – староста класу.
Але душа Олександра Хмари рветься у Севастополь. Там друзі, там квартира, там 15 років життя. З товаришами спілкується через вайбер. Кличе у гості, та вони бояться їхати. Цікавляться політикою по обидві сторони кордону. У всьому звинувачують колишнього Президента, називаючи його «кривавий Петя». Чи ходили на вибори російського глави держави? Аякже. Хоча вибору, як такого, і не було.
