Марина Лопухова майже два роки працює в хірургічному відділенні Золотоніської районної багатопрофільної лікарні. Сестра-господиня і медсестри у відділенні відповідають за чистоту та комфорт як пацієнтів, так і лікарів. Саме вони поруч з хворими у найделікатніших моментах: коли необхідно допомогти з природними потребами, когось помити і нагодувати. Проте за цю роботу вони отримують низьку зарплату, вважає сестра-господиня Марія Лопухова.
Народилась в Новосибірську, переїхала до Золотоноші
У медичній сфері Марина Петрівна вже дванадцять років. Розпочинала у дитячому інфекційному відділенні, згодом була завідуючою пральнею, а потім перейшла у хірургічне відділення.
Народилася Марина Лопухова у російському місті Новосибірськ. Там пройшло її дитинство та юність. Через сімейні обставини її родина переїхала на батьківщину мами, яка родом з Бубнівської-Слобідки, що на Золотоніщині. У свої 18 років дівчині довелося докорінно змінити не тільки місце проживання, а й долю. У 1991 році її новою батьківщиною стала Україна.
Вже живучи у Золотоноші Марина Лопухова якийсь час працювала на лікеро-горілчаному заводі – першу освіту вона отримала у торговельному коледжі Новосибірська. Проте жінка прагнула реалізувати себе в іншій сфері і не побоялася спробувати себе у медицині.
– Коли я перебралася до Золотоноші, якраз було вільне місце сестри-господині у дитячому відділенні Золотоніської районної лікарні. Погодилася, і мені сподобалося, а коли запропонували іншу роботу, то не відмовилася, – згадує Марина Лопухова.
Життя в хірургічному відділенні і коронавірус
Сьогодні під її пильним оком робота 14 молодших медичних сестер. Більшість колективу – жінки від 35 до 50 років. За словами Марини Лопухової, багато хто йде сюди працювати, адже немає іншої роботи. Згодом звикають і залишаються надовго. Попри труднощі лікарня надає повний соцпакет, оплачувані лікарняні, рахується стаж роботи.
– Колектив у нас дуже дружний. Нам немає чого ділити.Одне одного підтримуємо, підстраховуємо. Вважаю, що в цьому велика заслуга завідуючого хірургічним відділенням Валерія Калини – ця людина на своєму місці, – розповідає медпрацівниця.
Хірургічне відділення поділене на дві частини. В одній зроблений капітальний ремонт, в іншій лежать хворі з гангренами та кровотечами. Щодня у відділені проводять від 8 до 10 операцій. Це величезне навантаження і для молодших медичних сестер.
– Про коронавірус і про ризики його підхопити взагалі немає коли думати. Ми просто працюємо і захищаємося як можемо. Маємо спецодяг, маски, рукавички, антисептики. Якщо виникає якась підозра чи симптоми, обов’язково проводять тести в інфекційному відділенні. На щастя, ніхто з медперсоналу до цього часу не мав позитивного результату, – розповідає пані Марина.
«Наша зарплата не відповідає роботі, якій віддаємося»
За словами Марини Лопухової, робота у хірургічному відділенні непроста, адже сюди інколи потрапляють пацієнти у дуже важкому стані. Трапляються випадки, коли їй доводиться працювати у команді з усіма лікарями.
– Якщо хворий не рухається, то і судно треба подати, і постіль перестелити, і нагодувати. Дискомфорту від непривабливої роботи не відчуваю. Вважаю, що кожна людина, де б вона не працювала і що б не робила, заслуговує на повагу. Я не боюся у своєму житті щось міняти і дівчатам своїм кажу: якщо робота не задовольняє – шукай іншу. Хоч і важка праця, але кожен тримається за своє робоче місце, – пояснює пані Марина.
Трапляються випадки, коли маючи можливість побути біля тяжкохворого доглядальницею, рідні відмовляються. І всю турботу по догляду перекладають на плечі молодшого персоналу відділення.
– Багато, хто думає, що, окрім зарплат, ми маємо ще якісь доходи – подяки від пацієнтів. Скажу відверто, таке буває дуже рідко. Прикро звичайно, що наша зарплата не відповідає тій роботі, якій віддаємося. Отримуємо лише мінімалку. Доплати за шкідливість немає, сказали, що все входить у розмір мінімальної зарплати, – розповідає медпрацівниця.
Прибувають у відділення різні люди – і безхатченки, і старенькі, які давно не бачили ні мила, ні води.
– Приводимо їх, так би мовити, до Божого вигляду – відмиваємо, перемо одяг, відгодовуємо, – розповідає пані Марина. – Нещодавно таким пацієнтом був чоловік близько 60 років, інвалід без ноги. Зневаги до них немає, адже перед нами – людина, незалежно мита вона чи ні. Трапляється, що у нас лікуються заможні пацієнти і залишають памперси. Це виручає у ситуаціях з бездомними.
Чи часто бачила смерть? Траплялося і таке. За два роки, відколи працюю у хірургічному відділенні, був один випадок – померла 60-річна жінка. Змушена до цього звикати. Близько до серця намагаюся не сприймати, бо це ж можна «згоріти» на роботі, – розповідає медпрацівниця.
Якби випала можливість щось змінити в житті?
За її словами, незважаючи на складність роботи, вдома її розуміють і не кажуть кидати роботу, адже у медичній сфері працює і її чоловік. У вільний час подружжя часто відправляється на природу.
– Нервове напруження і стрес знімаю на природі. Люблю ліс, збирати гриби, їздити на риболовлю. Це наш з чоловіком улюблений відпочинок. Добре, коли подружжя має спільні інтереси, – зазначає жінка.
За словами пані Марини, вона задоволена своїм вибором роботи.
– Якби випала можливість щось змінити в житті? Мабуть, нічого не міняла б, усе мене влаштовує. Якби підвищили зарплату, то взагалі все було б чудово. Чи стала б лікарем? Не знаю. Переконана, що все треба робити вчасно. Була можливість навчатися, але я дуже боялася крові. Зараз вже на це не звертаю уваги. З роками звикаєш до всього. Я поважаю людей, які дають хворому другий шанс на життя. Тож, кожному своє.
