Коли Олесі було три роки, загинули її батьки. Спочатку вона жила в лікарні, а потім у свою родину її забрала рідна тьотя, оформивши опікунство. Дівчинка відразу стала називати її мамою. Але життя у новій родині не можна було назвати щасливим. У своєму монолозі 17-річна мешканка Золотоноші розповідає про психологічний і фізичний тиск жінки, яка мала їй замінити найріднішу людину.
На календарі – листопад, а я мала піти з дому
Коли мені було три роки, мої батьки загинули. Пів року жила в лікарні, доки рідна тьотя оформила опікунство та забрала в свою родину. З тих пір стала звати її мамою. Тітка має власного сина, який для своїх тридцяти років є доволі успішним і міцно стоїть на ногах. Можливо, саме цей факт і став приводом для цькування мене. Мама-тітка стала докоряти тим, що я не вдячна, що не бережу придбані речі, що марнотратка. А нещодавно заявила: «Даю тобі один день для того, щоб зібрала речі і виселилася з нашого дому». А куди ж мені іти? На календарі - 11 листопада. Навіть квартирантів господарі не виселяють в опалювальний період. А тут - рідна людина, з якою прожили 14 років під одним дахом.
Мені 17. Навчаюся у місцевому ветеринарному коледжі. Мама-тітка вирішила, що можу жити в гуртожитку. Але я не готова до самостійного життя, не знаю, чи вистачить моєї стипендії на прожиття, чи зможу жити без сторонньої допомоги. Навіть мої одногрупники хоч і живуть в гуртожитку, але щовихідних їдуть додому, або батьки до них приїздять. А як буду я? Як мені вистояти, коли старші намагатимуться схилити на хибну стежку, піднімаючи «на слабо»?
Вперше вона хотіла позбутися мене ще у червні. Але тоді наша директорка та інші педагоги змогли умовити її, що не варто цього робити. Як поселити дівчину у гуртожиток, коли все керівництво і вихователі йдуть у літні відпустки, хто буде її контролювати, допомагати і чим займатиметься неповнолітня протягом трьох місяців? Тільки через це остаточне рішення про виселення відклали до вересня. 1 вересня ми прийшли до коледжу разом, і я подумала, що мама вже й забула про свій намір.
Усе почалося із стипендіальної картки, на яку надходить соціальна виплата – 800 гривень. Це кошти навчального закладу, передбачені на харчування. Щодня мені вдома видавали 5-8 гривень на кишенькові витрати. Це, звичайно, мізерні гроші. На них ледве ватрушку можна купити. Зранку я йшла на заняття без сніданку. Чотири пари закінчуються о пів на третю, у животі бурчить на всю аудиторію. Аж незручно, ще хто почує, почнуть насміхатися. Та й у групі заведено на великій перерві виходити у місто. Хто - за кавою, хтось - за цигарками чи тістечком. Мені піти за гуртом немає з чим і тинятися по коледжу теж прикро. От я й не віддала тітці свою картку. Це її розлютило. Вона оголосила ультиматум: «У понеділок вибирайся, щоб і духу твого тут не було. Іди й живи своїм дрибом. Хай тебе життя навчить!» Весь час вона мені закидає, що я не хочу вчитися, що у мене погана успішність. Та за два місяці навчання маю всього дві академзаборгованості, у декого їх аж дев’ять. Це - звичний процес, який моніторить куратор, щоби ми не мали хвостів у кінці семестру.
Нещодавно тітка купила мені черевики на базарі за 500 гривень. Через 3 дні вони «розлізлися». Довелося купувати кросівки. Виклала 400. «Це як можна у них ходити, що вони вмить розпалися?! На тебе не настачиш!»
Може, у когось складеться враження, що я роблю з мухи слона і таких ситуацій у кожній сім’ї – вагон і маленький візок. Та просто це вже оті останні краплі, що переповнили чашу чотирнадцятирічного терпіння. Тітка і вітчим мене принижували із самого малечку. Вони присікувалися за найменшу провину: не так відповіла, не так подивилася, чого затрималася зі школи, чого пізно повернулася. Якось я перехопила занесену в повітрі тітчину руку. Це розлютило її ще дужче . Комусь жалітися боялася. Ну до кого звернутися за підтримкою 10-річній дитині? По-перше, не знала. По-друге, боялася. Думала, коли дізнаються вдома, що комусь розказала, ображатимуть ще дужче. Морально тиснутимуть. До того ж, ми в ту пору жили в селі.
А то якось дізналася про міську службу у справах дітей, опікунську раду. Довго боялася туди звернутися за підтримкою. Та коли все це стало несила терпіти, пішла до начальниці служби Ніни Засенко. Вона мене дуже уважно вислухала. Я зразу зрозуміла: тут мені допоможуть. Коли ж до служби прийшла моя тьотя, вона все заперечувала, називала вигадками та фантазіями.
А ввечері, коли прийшла додому, тітка категорично наказала вибиратися: «Невдячна! Я на тебе своє здоров’я поклала, гроші витрачала! Ти за мої кошти харчувалася! У службу вона пішла!» Моїх доводів, що я не хочу вибиратися, вона й слухати не хотіла. «Іди, куди хочеш!» Байдуже, що за вікном уже смеркло. Куди мені йти?
Зателефонувала до заступника директора коледжу Віти Щепетної, вона - в службу до Ніни Засенко, і до нас за годину приїхали зовсім чужі люди. Це були мої майбутні прийомні батьки. Вони самостійно винесли мої речі. Але мого котика Тімоху мені не віддали. «Ти будеш мучити тваринку, не доглядатимеш його», - вирішила тітка. Хоча я купувала його за свої гроші. Я так переживала: а раптом не сподобаюся новим батькам, а раптом вони передумають? Коли зайшли на їхнє подвір’я, тьотя Валерія сказала: «Притримайте Джері (велика собака), бо вона ж Олесі не знає». Ці слова мене дуже вразили: чужісінька людина отак за мене переймається, а рідна тітка серед ночі зібрала речі. Навіть жодного вішака не дала. А я ж – її кров, ще й схожа дуже на неї.
Уже більше тижня я живу в прийомній сім’ї Бурдейних-Стогових. Тьотя Валерія – це ясне сонце. Вона дуже хороша і добра. Як ангел. Мені там надто спокійно і комфортно. Я сплю цілу ніч, мене не підкидає у дві години ночі від жахіть. Вранці мене не можуть добудитися, бо не хочеться прокидатися. Після пар у коледжі з радістю поспішаю додому. Навіть на останніх уроках сиджу і думаю про це. Тьотя Валерія допомагає в усьому, по-доброму підказує. Та якби й мовчала, то хочеться їй чимось догодити. Нас у неї семеро. Живу в кімнаті ще з трьома дівчатами. Мені дали постіль, теплу ковдру, подушку. Бо від тітки я всього цього не отримала, навіть речі склала у пакети для сміття.
Я категорично проти проживання у гуртожитку, хоча мені там відразу знайшли місце. Я туди не хочу, ще не готова до самостійного життя. Дуже боюся сумнівних компаній і поганого впливу. Вже краще квартиру винайматиму.
Усім, хто потрапив у подібні життєві ситуації, раджу: не бійтеся відстоювати себе, не пасуйте перед стіною черствості і бездушності. Знайте: ви у цьому світі - не одні, є люди, готові прийти на допомогу.
