«Ми робимо усе можливе, аби небо стало чистим», - історія підполковника Івана Ажипи

Алла Капля Головна редакторка

Сьогодні о 14:30

Іван Петрович АЖИПА – кадровий військовий, підполковник. Закінчив військовий ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Молодої Гвардії. Після закінчення ліцею вступив та у 2015 році достроково закінчив навчання в Харківському інституті Повітряних сил імені Івана Кожедуба і продовжив службу в рядах Збройних Сил України, у військовій частині А1402. Брав участь у бойових діях у зоні АТО. Свій перший бойовий пуск із зенітного ракетного комплексу БУК здійснив у 2017 році. При виконанні бойового завдання в районі проведення АТО було знищено ворожий БпЛА типу ОРЛАН-10.

З 2017 по 2018 роки при відсічі збройної агресії російської федерації та захисту Батьківщини здійснив сім бойових пусків по ворожих цілях. Всі цілі були знищені.

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації брав участь у захисті неба рідної України. Обороняв Київський напрямок. Разом з екіпажем, без сну та відпочинку, в небезпечних умовах та ризику для життя знищували ворожі повітряні цілі. Були уражені та знищені більше двадцяти цілей, у тому числі крилаті ракети, літаки, гелікоптери, БПЛА тощо. Своїми героїчними діями, мужністю, хоробрістю та відвагою як інші герої, не дав ворогу захопити столицю нашої Батьківщини.

Сьогодні – відверта розмова з бойовим офіцером, безпосереднім учасником бойових дій, військовим, який обрав свій життєвий шлях самостійно і усвідомлено, який готовий до викликів долі і твердо переконаний у незламності українського народу та його приреченості на Перемогу над російськими загарбниками.

- Що вплинуло на вибір підлітка стати військовим?

У 2008 році після закінчення 9 класу рідної школи в Лисичанську вступив до Луганського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Молодої Гвардії. Це був особистий вибір, перший життєвий крок, зроблений самостійно. По життю ти далі йдеш сам, без мами, без тата. Усі рішення приймаєш самостійно. Багато однокласників продовжили навчання у різних закладах – професійно-технічних училищах, професійних ліцеях. Івану ж хотілося довести собі, що він може більше. Він перший з родини став на стежку військовослужбовця.

- На вступних екзаменах треба було скласти українську мову, математику і фізичну підготовку, - розповідає. – За мову не переживав, хоч і навчався у російськомовній школі, за математику теж. А от за фізичні показники побоювання були, бо там високі нормативи. Втім, біг на 100 метрів, на 3000 метрів і підтягування здав дуже добре. Перевершив самого себе. Викладачі, які приймали іспити, згодом пропонували виступати за збірну ліцею з легкої атлетики.

Навчання в ліцеї – це опанування предметів шкільного курсу за програмою 10-11 класів з невеликим відхиленням: підпорядкування по ієрархії – командир-підлеглий, носіння військової форми одягу. Це не строкова служба, але визначений графік як у будні, так і у свята. Ліцеїсти брали активну участь в офіційних урочистостях Луганська. Їх запрошували на відкриття пам’ятних знаків, парадів у святкових колонах, покладанні квітів до підніжжя пам’ятників, що додавало урочистості заходу.

- Навчання в ліцеї і в інституті – у чому різниця?

- Два роки навчання у військовому ліцеї пролетіли швидко. Знову вибір. Дуже хотілося піти по лінії державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС), стати рятувальником: приборкувати вогонь, рятувати людей. Але через надзвичайно високі критерії фізичного відбору не пройшов. Зате без проблем у 2010 році вступив до Харківського інституту Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Вересень – місяць підготовчих зборів. Тоді ж отримав запрошення навчатися ще у двох університетах – Рубіжного і Сєвєродонецька, куди теж подавав документи.

Однак, вибір уже був зроблений. Проте цей факт вкотре підтвердив самооцінку і додав гордості та впевненості у собі: «Я можу!» Харків – особливе місто в його серці. Чисте, доглянуте, студентське, квітуче з тільки йому притаманною атмосферою гостинності та культури.

Обрав факультет зенітно-ракетних військ, де лекції мали суто професійну спрямованість, профільні предмети дібрані по профільному напрямку. У 2010-2012 роках інтернет не був настільки поширений як нині. Тому значну частину часу доводилося проводити у бібліотеках, віддавати самопідготовці, доповнюючи лекції власними напрацюваннями. Університет давав ази. Третій, четвертий, п’ятий курс – відведені заняттям з вивчення техніки. Практику проходили у Чугуєві. Це було вражаюче: побачити зблизька танк, який їде, гуркотить, гримить і може стріляти. Тоді, у 2012-201-х роках і на думку не спадало, що ця техніка ще буде задіяна у бойових умовах. Саме під час практики усвідомив: теоретичних знань не вистачало, практичні навики – найкращий досвід. Коли ти сів у машину, треба діяти чітко і швидко - від пошуку цілі, її виявлення до прийняття рішення на обстріл та знищення. Це безпосередні обов’язки начальника розрахунку.

Їхній курс – другий пришвидшений. Диплом отримав у 2015 році. 26 лютого. Був направлений у третій дивізіон, на межі Донеччини і Дніпропетровщини, військової частини А1402 - славетного 156 зенітного ракетного полку, який після подій 2014-го на Донеччині дислокувався у трьох містах. Згодом був переведений у перший дивізіон цього полку на керівну посаду - начальника розрахунку самохідної військової установки (СВУ).

Іван чітко пам’ятає своє бойове хрещення. Це був кінець грудня 2016-го, якраз напередодні новоріччя. Зона проведення АТО.

- Усе відбувалося дуже швидко, бо БпЛА рухався у нашому напрямку, - розповідає. – Команда: «Пуск і зміна локації – терміново!» Руки тремтіли. Поруч – досвідчений заступник спокійним тоном каже: «Не переживай. Все буде добре. Як книжка пише!»

Тоді вони витратили десь на 10 секунд більше відведеного часу, але без метушні, з холодною головою знищили ціль. Не приховує, було страшно, бо вперше над головою 980-кілограмова ракета. І, як складова вражень, запах пороху у машині. Критерії знищення цілі: повторний пошук, не виявлено, доповідь. Отримали наказ на перекат. Згодом їхню позицію накрили градами.

- Чи буває важко у житті? Коли?

- Якось не задумувався над цим. Сумно буває, а важко… Сумно, що Луганщина окупована. Сумно, що не можеш поїхати у батьківський будинок, де пройшло твоє дитинство. Сумно, що батькам у поважному віці довелося виїжджати із рідного краю, приживатися серед чужих людей. Знаю, коли легко: якщо ціль знищена! А коли не вразили, тоді, по логіці, важко.

Мабуть важко було вперше виїхати у 2015 році у зону виконання бойового завдання із красивого цивілізованого Харкова у лісопосадку, де не підведена холодна-гаряча вода, де немає енергопостачання, тепла і ліжка з чистою постіллю. І весь комфорт – це генератор. Ще бувало важко від невизначеності: пригадує 2022-ий, коли тільки після виїзду, вже в дорозі отримували завдання.

Теорія – у мирний час, практика – у воєнний стан. Є різниця між навчанням і застосуванням знань?Чи достатньо інститутських знань, чи вони приходять з бойовим досвідом?

- Конспекти – це одне, а практика – зовсім інше. Головні знання приходять через руки: коли техніка виходить з ладу і її доводиться ремонтувати, відновлювати, «оживляти» і все це робити максимально швидко, якщо розрахунок при виконанні бойового завдання.

- Нове призначення – нові виклики?Як утверджувалися на нових посадах?

Влітку 2017 року був призначений заступником командира зенітно-ракетної батареї іншого дивізіону. Довелося переїхати в іншу частину. Важко було розлучатися з колективом, де вже знав характер і можливості кожного, хто на що здатен, на кого можна покластися, хто за будь-яких обставин не підведе. А нові підлеглі? Чого від них чекати?

- Після двох років самоствердження доводилося починати все спочатку: утверджуватися, здобувати авторитет, установлювати свій статус наново. Так, усі знали про бойові заслуги, але вимальовувати статус командира доводилося з нуля. Тоді отримав звання капітана. Під час служби у першому дивізіоні, з 2016 до літа 2017-го, ми з розрахунком здійснили сім бойових пусків – сім знищених цілей. У нас була злагоджена команда, бо один в полі не воїн, а гуртом і батька легше бити.

Завжди працювали із засідки. Горлівка, Часів Яр, Костянтинівка… Місця, які нині повністю або частково окуповані.

- Засніжена зима 2018-2019 років у Золотоноші, морози до мінус 20. Військовослужбовці нашого полку допомагали розгортати вулиці міста. Інші в цей час вантажили техніку на залізничні платформи для виїзду на Херсонщину. Це був січень 2019 року. Ми відправлялися на чергування на південь країни. З попереднього досвіду такого переїзду з Донеччини, очікували бути в дорозі до двох діб. Але дісталися, без тривалого відстоювання на залізничних станціях, за 12-15 годин. Усі були в захваті, що дорога забрала так мало часу. Пригадую, приїхали на вокзал, виходимо з вагонів. Усі в шапках, рукавицях, бушлатах, чоботях, а на нас люди оглядаються, дивуються. А нам і самим дивно: у них +8, листя на деревах, першоцвіти, трава зелена. Люди одягнені по весняному, а в нас на вагонах сніг лежить (далі - пряма мова).

Мені довелося організувати первинно-побутові умови: місце приймання їжі, розміщення особового складу, відпочинок, мінімальні санітарні умови, організація чергування, охорони, прикриття. Підлеглі побачили, що прийшов толковий командир. І вже будучи заступником командира батареї, я організовував і очолював управління підрозділом.

У травні 2019-го достроково отримав звання майора. У серпні повернулися у Золотоношу, і в жовтні отримав посаду командира зенітно-ракетної батареї. У цьому ж році були навчальні стрільби на полігоні. Разом з нинішнім начальником штабу підполковником Володимиром Весніним здійснили пуск по повітряній цілі. Ціль була знищена. Полігон обстріляли двічі. Це було перед повномасштабним вторгненням. Дії були чіткі і злагоджені, ні метушні, ні страху, ні зайвих команд. Так здобувався досвід. Процес був на автоматичному рівні. У розрахунку були підлеглі, для яких це був перший досвід. Я бачив їхні очі, руки, загальний стан, емоції. І побачив себе, такого ж невпевненого, яким був два роки тому. Тож намагався якомога спокійніше сказати: «Працюємо. Усе буде добре!»

Після стрільб ми поїхали в АТО – листопад 2019 - листопад 2020-го.

- Чим запам’ятався парад Збройних Сил 2021 року на Хрещатику у Києві?

- Більше спогадів про підготовку параду, аніж про саме дійство. Треба було підготувати техніку, аби вона презентабельно проїхала вулицями столиці. А для цього її треба було пофарбувати в абсолютно новий колір – піксельний. Як це зробити ніхто не знав. Користувалися досвідом учасників попереднього параду, гуглили в інеті процес підбору фарби і фарбування, рахували площу машини і затрати фарби, змішували кольори, використали трафарет, малярний скотч. Якась поломка ходової частини - це було ніщо. Але коли побачили загальну картинку, то пишатися було чим: «БУКи» мали презентабельний вигляд!

- 2022-ий? Яким було для Вас 24 лютого?

- Ми стояли на чергуванні. Заступили зранку. Підготовка особового складу. Теорія і те, чого не вистачало в інституті: бачити все вживу. Ранкові заходи з перевірки техніки та озброєння. Приготування їжі, заготівля дров. Прибувають заступники і кажуть: «Усі на чергування!» Усі на робочих місцях. Усі в очікуванні. 00 годин, перша година ночі, друга, третя. О четвертій - «Готовність №1». Включилися. Команда – «На пошук!» Знайшли ціль з Київського напрямку, але вона була далеко, вийшла з нашої зони відповідальності. Хлопці між цим побачили повідомлення в інеті: «Пишуть про вибухи в районі Сміли!» Так дізналися, що «сусіди» перетнули кордон і рухаються на Київ, розпочалася повномасштабна війна. Ніхто не очікував. Усі стривожені. Батьки і молодший брат в Лисичанську, а це 30 кілометрів від зони розмежування. Для «скажених собак» - це ніщо. О 6-ій ранку нас терміново знімають, вантажимося на трали і - на Київ.

А далі почалася наша звичайна бойова робота. Не усі були обстріляні. Але ми нищили ворога. Часу на відпочинок не було зовсім. Працювали так напружено, що іноді нам не встигали підвозити боєкомплекти.

Харчуванням допомагали місцеві. Після Київського хрещення багато лейтенантів зараз керують розрахунками на різних напрямках фронту.

- Звання підполковника у 33 роки – що це для Вас?

Чим вище звання – тим більша відповідальність. Воно зобов’язує, дисциплінує, розширює коло обов’язків, змінює правовий статус у взаєминах із підлеглими та керівництвом.