Порцелянове весілля подружжя святкує після 20 років спільного життя. За місяць до цієї кругленької дати Аліна з Вадимом прийшли до відділу РАЦС.
-
- Добридень, проходьте, - привітно зустріла їх у кабінеті провідна спеціалістка (прочитали вивіску на дверях) Наталка. – Ви з якого питання?
У колишнього подружжя – рішення суду про розірвання суду. Побачила документи і розчаровано вигукнула:
-
- Ой, навіщо ви розлучаєтеся? У вас же рівно за місяць ювілейна дата – порцелянове весілля!
Звідки було знати службовиці, що офіційне оформлення розлучення – банальна формальність, що розійшлися Вадим з Аліною ще 9 років тому. Точніше, Вадим зібрав свої речі та й пішов услід за «коханням всього свого життя», залишивши колишню дружину з двома маленькими дітьми. Не зупинили легковажного сина ні прохання свекрухи, ні погрози батька, ні умовляння дружини…
-
- Я від дітей не відмовляюся, - бурчав, опустивши голову й втупивши очі в землю. – Буду давати гроші.
Та хіба грошима заміниш дні, проведені з батьком, що потім, у дорослому житті сформують картинку дитячих спогадів. Він позбавив своїх доньку і сина тих цінних хвилин спільного відпочинку, отриманих емоцій від перших життєвих перемог, не розділив і не підтримав у миті поразок та розчарувань. Ні-ні, він приїздив раз на тиждень до дітей, ганяв із сином у футбол, слухав про уже пережите і втрачену з часом бурю емоцій, про шкільні ситуації, які розрулювала мама, про написану контрольну, до якої готувалися з мамою, про змайстровану з дідусем скамельку та бабусині смачні макові рулети… Слухав, але сказане проходило крізь нього, як вода крізь сито. Воно його не зачіпало, воно йому не боліло. Він фізично був із дітьми, а в думках і помислах там, біля тієї, яка зруйнувала їхню родину. Зруйнувала чи там вже було руйнування?
Аліна часто аналізувала, коли ж їхнє життя дало першу тріщину. Одружилися ж, якщо не з великого кохання, то принаймні з великої поваги і відповідальності перед зробленим у житті вибором. Вона пригадувала, як Вадим своєю «Явою» здолав ранньою весною понад 50 кілометрів до обласного центру, аби придбати для неї букет з трьох тюльпанів. Ідентичний привіз і своїй матері. Часто вечорами зринали у пам’яті кинуті ним фрази: “Треба було мене слухати, а не мою матір» або ж «Діти виростуть – зрозуміють мене». Зловила себе на думці: у них вже ніколи не буде справжніх родинних свят і їй до скону летіти з одним крилом. А ще їй, 32-річній було прикро й боляче, коли оминали запрошеннями на ювілеї друзі, знайомі. Ну звичайно, «чого ж її кликати, ми ж у неї не були, вона ж не відзначала».
Так і жила – діти, робота, домашнє господарство. Отримувала скромні аліменти на дітей – по 58 гривень, бо більше «міський бізнесмен», як охрестив сина свекор, переслати не міг, усе в нього був нульовий дохід.
На ферму, де працювала Аліна ветеринаром, прислали зоотехніка. Чоловік був старшим за неї. Спокійний, виважений. Доярки швидесенько навели усі довідки: вдівець, дружина померла під час пологів, залишився з маленькою донечкою, бавити допомагала його мати. Дівчинці вже 6 років, вона мешкає з бабусею, а він щодня їздить до них після роботи.
Чи думала 32-річна жінка про нові стосунки? Абсолютно ні. Так, їй хотілося доброго слова, чоловічої ласки, міцного плеча і захищеності. Але не відчувала в собі прагнення будувати нове. Дуже вже боліло в душі після невдалого заміжжя. Вона відчувала на собі погляди Володимира, бачила, як він намагається зав’язати з нею бесіду, як на кожній нараді з керівництвом займає місце поруч себе.
-
- А що це ти вже хвостом крутиш перед зоотехніком? – якось виросла на порозі будинку Алінина свекруха. – Ти забула, що в тебе чоловік є?
Молодиця отетеріло дивилася на матір колишнього. Та налетіла зненацька, як чорний крук, не даючи змоги й оговтатися чи бодай вставити якесь слово у своє виправдання. Але в чому виправдовуватися? В чому її вина?
-
- Так, чоловік у мене є. По документах. Бо ми не розлучені, - сказала. – Але ж ви, як ніхто, знаєте, що ми вже 6 років не живемо разом. Ви ж, як ніхто, чудово пам’ятаєте той день, відколи він пішов від нас.
-
- Але це нічого не міняє! – стояла на своєму свекруха. – А якщо він завтра надумає повернутися? Куди йому йти?
Тут вже Аліна не стерпіла.
-
- Так я повинна жити в очікуванні того, що колись щось десь надумає ваш син?! Та ні, голубонько, він свій вибір зробив! Тим більше, у нього було 6 років на роздуми! Якщо до сьогодні я ще не знала, як мені бути, то ви мені допомогли і підказали: буду жити своє життя! Дякую!
Та пройшло ще півтора року, коли жінка відважилася на ствердну відповідь для Володимира. Вона все ще не могла повірити, що до її дітей чужий чоловік може ставитися краще, аніж рідний батько.
Жити вирішили у власному будинку, який придбали спільно. Син Аліни охоче майстрував та ремонтував авто з дядь Володею, а дівчатка допомагали Аліні вправлятися на кухні.
Не все було гладенько та рівненько, як видавалося комусь збоку. Палки в колеса ставила свекруха: то вона онуків вирішила відвідати, то гостинців надуманих від батька принесе, то прийде та розкаже, як він їх любить та побивається за ними.
Аліна вирішила покласти цьому край. Зателефонувала до Вадима і запропонувала оформити розлучення, після 9 років життя нарізно. Він начебто тільки цього й чекав. Побіг до суду, подав заяву.
Порцелянового з Вадимом вже не буде ніколи. А от з Володимиром можливо й срібне, й золоте. Як Бог дасть…
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
