20 серпня у Золотоноші відбулася відкрита зустріч із Представницею Уповноваженого із захисту державної мови Єлизаветою Сачурою. Розмова вийшла далеко за межі формального обговорення мовного законодавства — учасники говорили про українську ідентичність, специфіку освітніх процесів, природне мовне середовище нашої громади, російськомовний контент серед підлітків та держслужбовців, застарілі і обмежені бібліотечні фонди та конкретні випадки, коли, на їхню думку, права української мови потребують захисту.
До розмови долучилася секретар міської ради Наталія Сьомак, український історик, педагог, кандидат історичних наук, доцент, почесний краєзнавець України Григорій Голиш, керівники структурних підрозділів міської ради, комунальних підприємств, закладів освіти, культури, охорони здоров’я та спорту, вчителі української мови, жителі Золотоніської громади, представники освітньої та культурної сфер, та всі охочі, кому небайдужі питання функціонування української мови як державної.
Українськість як основа освіти
Окремо говорили про роль школи у формуванні української ідентичності. Звучала думка, що українськість має бути одним із головних наскрізних елементів освіти, адже школа не лише передає знання з окремих предметів, а й формує уявлення дитини про власну країну, культуру та приналежність до неї.
У цьому контексті згадали мовознавця Павла Гриценка, який наводив приклад Японії у своїх дослідженнях. Там школярі вивчають географію та особливості своєї країни, зокрема досліджують усі японські острови, подорожуючи до них. Логіка такого підходу проста: рідна мова та знання власної країни не обов’язково мають безпосередню «практичну» вигоду, але саме вони створюють фундамент національної свідомості.
Тож мова — це не лише інструмент комунікації. Це база, на якій формується відчуття приналежності до держави.
«Загроза українській мові — це загроза національній безпеці»
Учасники зустрічі говорили і про безпековий вимір мовного питання. Звучала позиція, що в умовах російської агресії захист української мови є не лише культурним чи гуманітарним питанням, а й складовою національної безпеки України.
Водночас обговорення не зводилося до конфлікту між людьми через мову. Навпаки, наголошувалося, що змінювати мовне середовище неможливо постійними скандалами та протистоянням.
Одна з озвучених під час зустрічі думок полягала в тому, що на мовні ситуації варто реагувати спокійно, послідовно та впевнено, пояснюючи свої права і вимоги, передбачені законодавством.
Чи зобов'язаний громадянин України знати інші мови?
Окремо порушили питання використання російської мови в Україні. Зазначалося, що громадянин України не має законодавчого обов’язку володіти будь-якою іншою мовою, крім державної, якщо інше не передбачено конкретними законодавчими нормами для окремих сфер чи професій.
Також звернули увагу на те, що російська мова не повинна отримувати привілейованого становища порівняно з іншими мовами національних меншин. Ідея полягає в тому, що представники різних національних спільнот мають право розвивати свої мови та культуру, однак не за рахунок функціонування української як державної.
Для побутового спілкування це означає і просту практику: людина має право звертатися українською та очікувати отримання інформації й послуг державною мовою. Якщо ж права на обслуговування українською порушуються, громадяни можуть звертатися зі скаргами до Уповноваженого із захисту державної мови.
«Чому оголошення про повітряну тривогу звучить із московитським акцентом?»
Одне з найбільш емоційних питань зустрічі стосувалося звукових оголошень про повітряну тривогу.
Григорій Голиш звернув увагу на те, що повідомлення ДСНС про повітряну тривогу, які люди можуть чути по кілька разів на день, на його думку, звучать із виразним російським акцентом. Учасник діалогу поставив питання, чи можна вплинути на те, щоб подібна ситуація не повторювалася.
Єлизавета Сачура пообіцяла офіційно звернутися зі скаргою, аби питання було розглянуте відповідними службами.
Що робити з російськомовними книжками?
Ще одне практичне питання стосувалося бібліотечних фондів. Учасники запитали, як діяти з російськомовною літературою, яка не містить російської імперської чи пропагандистської ідеології, а також із науковими працями, зокрема дисертаціями, написаними російською мовою до 2010 року.
У відповідь на це обговорювалася необхідність індивідуального підходу. Адже не вся російськомовна література є пропагандистською, а частина старих наукових праць може мати академічну цінність.
Водночас було наголошено: знищення книжок шляхом спалювання чи просто варварського викидання — не є правильним способом вирішення проблеми.
Російськомовна література може залишатися предметом наукового дослідження, зокрема для вивчення історії, літератури чи мовних процесів. Однак питання її місця у сучасному публічному та освітньому просторі потребує виваженого підходу.
Українських книжок недостатньо
У цьому ж контексті представники бібліотечної сфери звернули увагу на іншу проблему — нестачу сучасної українськомовної літератури.
Людмила Безкровна порушила питання, з чим працювати бібліотекам, якщо щорічні надходження українських книжок залишаються недостатніми.
Водночас бібліотечна сфера стикається ще й із наслідками повномасштабної війни. Росія цілеспрямовано знищує українську культурну та освітню інфраструктуру на окупованих територіях, зокрема книги й підручники.
Тож заміна російськомовних фондів на українські — це не просто питання списання старих книжок. Потрібно одночасно створювати повноцінну альтернативу — сучасний український книжковий фонд, доступний дітям, молоді та дорослим.
Мова як питання державної стійкості
Під час зустрічі також порушували питання ролі людей, які здатні впливати на суспільні процеси та формувати нові підходи. У цьому контексті згадувалося поняття пасіонарності — внутрішньої енергії та готовності людини діяти заради певної ідеї й змінювати середовище навколо себе.
Саме активність таких людей, їхня готовність ставити незручні питання та говорити про проблеми відкрито є важливою складовою розвитку громади.
Водночас пролунало запитання, чому розмова про дотримання мовного законодавства часто адресована насамперед освітянам, тоді як аналогічні питання виникають і в інших державних та комунальних установах. Державна мова має функціонувати не лише там, де її дотримання перевіряють, а в усій системі публічної комунікації.
Не про конфлікт, а про впевненість у власній державі
Мовне питання залишається складним і багатошаровим, навіть у майже цілком україномовному середовищі як наша громада. Воно стосується не тільки того, якою мовою людина розмовляє вдома, а й того, якою мовою навчають дітей, надають послуги, працюють державні установи, формують культурний простір і створюють інформаційний продукт. Водночас розмова засвідчила: захист української мови не обов’язково має перетворюватися на конфлікт між людьми.
Послідовне виконання законодавства, повага до мовних прав громадян, створення якісного українськомовного контенту та літератури, а також спокійна й упевнена позиція самих громадян можуть бути значно ефективнішими за суперечки та скандали.
Адже українська мова — це не просто одна зі сфер державної політики. Це частина української ідентичності, культури та державної безпеки.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
