- Знаєте, я в команді Золотоніського центру первинної медико-санітарної допомоги (сімейної медицини) усього другий місяць, - у перші хвилини знайомства сказала лікарка-педіатриня Мар’яна Міняйло, - але таке відчуття, що працюю з колегами роками!

Забігаючи наперед скажу, що Мар’яну Вячеславівну бачила вперше в житті, але вже в ході розмови зрозуміла, як легко з нею комунікувати, як без зусиль просто знайти тему для обговорення, як добре пожартувати і парирувати усім відомими цитатами.

У червні 2026 року Мар’яна Міняйло перейшла працювати на посаду лікаря-педіатра в амбулаторію №3. До цього вона очолювала педіатрію в Золотоніській багатопрофільній лікарні, працювала лікарем-неврологом.

Бути лікарем – дитяча мрія, хоча ні в сім’ї, ні в родині медиків не було. Мама за фахом – продавець, хоча довелося працювати в будівельній бригаді. Народилася наприкінці серпня 1987 року в селі Богодухівка на Чорнобаївщині. Серед іграшок - ляльки, зайчики, ведмедики, але усі хворобливі. Їх доводилося лікувати, встановлювати кожному діагноз і підбирати індивідуальне лікування. Закінчила місцеву школу у 2005 році і подала документи до Черкаського медичного училища.

  • - Я не вірила у власні сили, тому не наважилася рипатися до вишу, - зізнається. – Але мама і вчителі мене змогли переконати: оцінки в тебе високі – спробуй.

Дівчина ризикнула і вступила на медичний факультет Української медичної стоматологічної академії у Полтаві.

Диплом у 2011-му отримували вже втрьох – разом з чоловіком Ігорем та донькою Софійкою.
  • - Ми з чоловіком з дитинства знали одне одного, - розповідає лікарка. – Одружилися, коли я закінчила 4-ий курс. Завагітніла, але академвідпустку вирішили не брати. Народила на 5-му курсі, у травні. Літо з маленькою донечкою ми провели у Богодухівці в мами. А у вересні разом з дитиною поїхали у Полтаву. Я – на навчання, а Ігор – був у декреті. Він няньчив 3-місячну Софійку, годував, вкладав спати.

Мар’яна Вячеславівна зізнається, що було важко поєднувати навчання і сімейні клопоти. Та підтримка чоловіка, який взяв на себе усі турботи і клопоти, була неоціненною.

  • - Я йому дуже вдячна, що не ревнував мене до медицини, яку я теж дуже люблю, - додає. – Бо без любові до обраної справи, без відданості їй – кваліфікованого фахівця не виховає жоден виш. Медицина у мене в крові.

Коли вчилася «Лікувальній справі», наша героїня говорила собі: «Ніколи не буду в педіатрії, ніколи!» За розподілом отримала вакансію педіатра у Богодухівській амбулаторії на Чорнобаївщині. Згодом закінчила інтернатуру за спеціалізацією «педіатрія». Влаштувалася у поліклінічне відділення Золотоніської дитячої лікарні на посаду «дитячий невролог». Поруч були досвідчені колеги – Сергій Козак та Борис Антипович.

  • - Ти не бійся, ти все знаєш, - запевняли. – Просто усі твої знання ще не розкладені по полицях, вони сумбурні і хаотичні. Усе з часом стане на свої місця.
Зізнається, що часто консультувалася із однокурсниками-вихідцями з лікарських династій. І ніколи не соромилася спитати у досвідчених.

А потім «захотілося» відчути, що таке декретна відпустка. Правильніше сказати: до цього спонукали відвідувачі з немовлятами, бо доводилося підміняти і лікаря-неонатолога у пологовому відділенні. «З тобою легко працювати!», - пригадує відгук завідувача Миколи Кучера. Так у них з Ігорем та Софійкою у 2016-му ще додався Макар.

2020-ий. Рік тому вийшла з декретної відпустки.

  • - У нас не вистачає педіатрів у відділенні, - викликала Тетяна Козлова. – Пропоную вам очолити відділення.
Так у 33 роки стала завідуючою, без боязні і остраху, бо була переконана: свою роботу знає, комунікувати з людьми – не проблема.

Шість років потому отримала пропозицію від очільника Золотоніської первинки зайняти вакансію лікаря-педіатра.

  • - За ці 1,5 місяці у мене понад 100 укладених декларацій, - констатує. – Їх уклали мої пацієнти, яким я надаю медичні послуги вже не 1 рік, займаючи різні посади. Вважаю, що це – справа часу. А 50 декларацій за місяць – це супер!

Зізнається, медичні реформи вторинної ланки – виснажують, поглинають повністю і займають основну частину життя. Часу на 16-річну доньку та 10-літнього сина, вихованням яких після мобілізації чоловіка займається самотужки, майже не лишається. Можливо, дивлячись на постійну зайнятість мами, нічні чергування попри Новоріччя та Великдень, виклики, телефонні дзвінки-консультації Софія точно знає: «У медицину я ні ногою!» А дітям так хочеться, щоб мама бачила і раділа їхнім спортивним успіхам - Софійчиним у волейболі, Макаровим – у футболі. Донька захоплюється історією, син – математикою.

Одне з багатств Мар’яни Вячеславівни – велике коло друзів. Зі своєю найкращою подругою і однокласницею Юлею вони як рідні сестри. Дружать уже понад 30 років! Разом у школі, разом у Полтаві (але у різних вузах), тепер разом у Золотоноші. Логічно, що саме їй довірила бути хресною мамою своєї донечки.

Втім, розповідає про сімейну поїздку у Чехію, де мешкає чоловікова старша сестра Інна, з якою особливо теплі стосунки. Завдяки їй відвідали багато цікавих туристичних міст, побували в Німеччині, в Карлових Варах. «Але мені там важко, там інший менталітет, інші люди… Довго не можу, тягне в Україну».

  • - Я захоплююся своєю колегою Людмилою Строкань, - усміхається. – Як людина може встигати і на прийомі, і на чергуванні, і на йогу – для душі? Скільки енергії! Я в захваті від неї! У мене ж на себе часу не вистачає…

Разом з новою педіатринею прийом у кабінеті №3 амбулаторії №3 здійснює медична сестра Вікторія Рубан. «Мені з нею дуже комфортно. Вона – моя права рука. Людина знаюча, професійна. Розуміння з напівслова – це дуже важливо в нашій роботі, особливо на прийомі. Я веду бесіду з батьками, а вона все занотовує. Економія часу шалена!»

  • - Лікар – самостійний, ти можеш сам ухвалювати рішення відносно проблем пацієнта, - розповідає про перші враження роботи у первинній ланці медицини. – Мені подобається, що під час прийому можна вислухати, встановити причини захворювання дитини, пояснити мамі. Намагаюся зрозуміло пояснити молодим батькам їхні дії, заспокоїти, мислити адекватно. Люблю, коли мене слухають і чують! Тоді процес одужання значно коротший! Таким, свідомим, розуміючим, не панікерам охоче даю номер мобільного. Бо й самій цікавий перебіг захворювання і реакція дитячого організму – ціную зворотній зв’язок. Мені тут дуже подобається! Комфортно!

Ми сміючись пригадуємо студентські настанови наших викладачів: перші роки навчання працюйте на свій авторитет, а тоді авторитет працюватиме на вас.

Мар’яні Міняйло особливих зусиль для свого авторитету вже робити не треба, бо за плечима 15 років надання медичних послуг. Це начебто й не багато, але якщо зважити, що перші її пацієнти 15 років тому були немовлятами, а нині вони старшокласники, то це вже й чимало.

Лікарка із захватом розповідає про участь у Групі рівних, що успішно діє у первинці. І щиро жалкує, що керівництво ще не створило вокальний ансамбль, аби сповна проявити свої приховані таланти.

  • - Вона дуже професійна, - відзначив небагатослівний директор Центру первинної медико-санітарної допомоги Сергій Подолинний.

Вірогідно, що це вже 15-річний досвід дає такі схвальний відгук від керівництва. Бо бути педіатром - це не просто професія, це покликання, що гартується роками безсонних ночей, безперервного навчання та безмежної любові до дітей.

Після розмови з Мар’яною Міняйло спав на думку латинський вираз: «Згоряю, світло даючи». Мабуть ці слова найточніше визначають її стиль роботи: врятувати дитину, як би складно це не було, докласти всіх зусиль, аби малеча одужала.

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися