Дев’ята година ранку у суботу в Золотоноші – особлива. У центрі міста вздовж головної вулиці стоїть довга шеренга тих, хто вірить, що зниклий безвісти – живий, що він відізветься, що обов’язково дасть про себе вісточку і повернеться до рідного дому.
Вони вірять! Попри мовчання, попри тишу, попри незнання, попри все…
Цієї суботи зібралося близько 70 родин, понад 150 людей.
Серед рідних – ветерани російсько-української війни, керівники ветеранських організацій міста і району.
Акція нагадування стартувала задовго до 9-ої ранку. Рідні з іменними прапорами почали збиратися заздалегідь. Вони мовчки ставали в ряд і розгортали стяги з портретами дорогих серцю людей та номерами частин і бригад.
«Сигналь», - закликали плакатом водіїв. І вони ревіли клаксонами! Довго, протяжно, здалеку!
«Безвісти зниклий – це життя поставлене на паузу» - виголошували свій біль організатори ГО «Сила у тобі» - Наталія Дзюбан-Васильченко та Яна Петрик.
- Сьогодні минає 1000-ий день з часу зникнення безвісти наших побратимів із 118-ої бригади ТрО. – сказав представник бригади. – Ми пам’ятаємо кожного і будемо робити все можливе, щоб повернути їх, щоб земляки знали про їхній подвиг.
Віта Савченко чекає свого чоловіка Сергія, останній дзвінок якого був ще 19 серпня 2024 року.
-Вірю, що він повернеться. Востаннє говорила з ним 19 серпня о пів на дванадцяту, - каже жінка. – «Вихожу на позиції. Жди дзвінка», - останні слова штурмовика 82 ОШБр з Курщини. – Просила номер командира, але він відмовив: «Тобі повідомлять!..» І не зізнався, що на чужій землі.
- Чекаю сина Олександра Сергійовича Лановця, 1990 року народження, 110 бригада, - каже Світлана Лановець. – Востаннє говорили 12 вересня 2025 року. «Нас перекидають на нуль», - почула у слухавці гул від вантаження на авто. - З того часу – тиша. Сподіваюся, що в полоні… Зник на Запорізькому напрямку. Мобілізований був 1 липня 2025 року. На акцію нагадування виходжу із жовтня 25-го.
- У мене 1 червня 2025-го зник безвісти мій чоловік Віталій, - каже Любов Скляр. – Говорили з ним 25 травня і не знали, що це буде останній дзвінок. Греківка Луганщина. «Я на місці. Працюю». Відтоді – жодної звістки.
Сьогодні дехто з учасників акції прийшов із металевим дзвінком, щоб дзвонити власноруч, щоб дзвін долинув до тих, кого чекають, до тих, хто повинен шукати, до тих хто ще не долучився.
Акція, що розпочалася на центральній вулиці Тараса Шевченка, продовжилася біля Дерева Надії, де замість листочків – жетони з іменами зниклих безвісти.
Рівно о 10-ій годині родини підняли дзвіночки і об’єднали малий та великий голос металу в єдиний золотоніський дзвін, який перегукувався із дзвонами Собору та всеукраїнським набатом НАДІЇ і ВІРИ. І хай він долине у найдальші куточки землі і повернеться доброю звісткою для рідних. Бо вже так хочеться, аби людського горя таки меншало в Україні, і на Золотоніщині.
- Дякуємо усім, хто сьогодні з нами, - сказала Наталія Дзюбан-Васильченко. – Дякую військовим і організаціям, що доєдналися до нашої родини. Усіх додам у вайбер-групу, щоб знали про наші заходи, про зібрання, щоб не почувалися наодинці зі своїм горем.
- Родини й надалі виходитимуть із плакатами та прапорами, аби нагадувати суспільству про військовополонених і безвісти зниклих українських захисників та закликати не припиняти їх пошуки.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
