Прийде день, коли з двох залишиться лише один…
Хтось один скаже останнє «прощавай» і піде далі вже без іншого.
У серці залишиться тиша і порожнеча, яку неможливо заповнити нічим.
Дім стане іншим, а спогади — голоснішими за будь-які слова.
… Настя закінчила десятирічку у місті і мріяла про столичний вуз. Успішно здала 4 екзамени, але не вистачило одного-єдиного балу, аби подолати вступний поріг. Повернулася до Золотоноші. Знала, рік буде ретельно готуватися, але за що жити? За рахунок старих батьків - це не про неї. Дорогою з магазину зустріла свою вчительку іноземної.
-Настуню, рада тебе бачити дівчинко, - вигукнула Надія Миколаївна. – Вітати? Де навчатимешся?
І дуже засмутилася, коли почула про недобраний бал.
-Ой, це ж рік у тебе пропаде… А давай, я пораджуся з чоловіком. Він працює інспектором у райво. Може, щось підкаже. Ти забіжи до нас за два дні. Тільки ж обов’язково.
Михайло Іванович аж зрадів, зачувши від дружини, що є старанна випускниця у пошуках заняття.
-Яка чудова кандидатура! Нам потрібна піонервожата у сільську восьмирічку. Якщо Настя погодиться – це буде чудово! До того ж, за рік роботи ми зможемо дати цільове відношення у вуз про потребу фахівця іноземної. І вона матиме пільгу при вступі.
Так Настя потрапила у сільську школу. Сама вчорашня школярка вона швидко знайшла спільну мову з учнями: готували тематичні вечори, проводили огляди-конкурси, предметні та спортивні змагання між класами. Вона допомагала класним керівникам в організації поїздок дітей до Чигирина, Суботова, Канева, Корсуня, Києва.
Директорка школи поселила Настю до самотньої бабусі. Баба Марія була строгою жінкою, любила порядок, дисципліну.
-Кавалерів не водить! Дома бути до 21-ої! – відразу заявила свої правила.
Та на прихильників дівчині не щастило. Бо зовнішньою красою вона не могла похизуватися. Була високою, занадто худою. Сільські парубки жартували: «Як лозина! Ще переломиться!»
За рік Анастасія завдяки відношенню з райво вступила до інституту. Восени вона вже не тільки мала ставку піонервожатої, а й години англійської мови у середніх класах школи. Тішилася, що могла фінасово підтримати батьків. Роки заочного навчання промайнули швидко. Отримавши диплом, відмовилася від організаторської посади. Мала ставку вчителя іноземної мови та класного керівника.
Однокласниці створили сім’ї, вже мали власних дітей. Одружилася і найкраща подруга у селі. А Настю все оминали. Були залицяльники, але недовго. Вечір-другий проведе до бабиного двору, а на третій вже ні слуху, ні духу. Чи то на кпини інших зважали, чи думали, що міська в селі не приживеться.
Через 8 років вчителювання Анастасії Петрівні керівництво районного відділу освіти запропонувало очолити школу. Не відразу, але погодилася. Було їй в ту пору 29. Наймолодша директорка у районі. Складно було. Вчилася у досвідчених керівників, намагалася підняти престиж сільської школи. І їй це вдалося.
За 6 років перейшла працювати в одну з міських шкіл. Так вимагало життя. Батьки потребували догляду, а брат із сім’єю мешкав на Донеччині.
-Аби тобі, доню, Бог дав пару, то я б із спокійною душею відійшла, - все частіше повторювала слаба мати.
І, мабуть таки, Господь почув її молитви. Сусідка Ліда (зовсім випадково?!) запропонувала купити березового соку у її племінника, що працював лісником. Неговіркий парубок під 40 запав в око Насті своєю хазяйновитістю і практичністю. А, може, вплинули слова матері на доленосне рішення. Втім, уже за кілька місяців Дмитро пристав у прийми. Уже разом вони провели в останню дорогу матір, а згодом і батька Анастасії.
Сім’я поповнилася синочком. Змалку хлопчик умів майструвати, лагодити, ремонтувати. Найбільше Михайлика тягло до електрики. Мав до цього тяму. Після школи вступив до коледжу електрифікації і став дипломованим енергетиком. Працював за кордоном.
Настя не розповідала сусідам про життя брата у далекому краї. Не пояснювала, чому він не приїхав на похорон ні до матері, ні до батька. Чому не попрощався з рідними людьми. Тільки коли забігалася продати стару батьківську хату, проговорилася: «Мені треба брата виручать».
Виручала його посилками, переказами та передачами вже й тоді, коли почалася війна і він переїхав до Києва. Чим могла, тим і допомагала. Брат!
Не зогледілися, як підкралася пенсія. Вони звикли усе робити вдвох. Дмитро підрізає дерева – Настя вапнує стовбури. Він оглядає вулики навесні, вона – варить сироп для їх підгодівлі. Їхня хазяйська хватка проглядалася в усьому: у рівнесеньких забетонованих доріжках, у свіжопофарбованих віконницях, у завжди вчасно підстрижених газонах. Такий ідеальний порядок був і в будинку. У пофарбованій дубовій підлозі, як у дзеркалі, можна було розгледіти своє відображення. Мали власне авто, але частіше їх можна було зустріти на велосипедах. Виїжджали на базар зі своєї околиці. Анастасія жартувала:
-Треба одягати перуку або шапку-невидимку, бо більше часу йде на розмови із знайомими, аніж на покупки.
Тож все частіше Дмитра бачили у місті одного.
Тієї суботи він поїхав зняти в банкоматі пенсію. Взяв обидві картки.
Не барився. Хіба що заїхав по хліб у магазин.
Коли зайшов до кімнати, Настя сиділа на дивані у якійсь незручній позі. Мобільний лежав на підлозі. Кинувся до дружини. Лице синє. Руки холодні. Лікарі «швидкої» констатували смерть…
Покинула. Тихо. Без прощального слова. Без напутньої фрази.
… У серці тиша і порожнеча, яку не заповнити нічим…
Тому поки ви разом — любіть без стриманості.
Обіймайте міцніше, говоріть щиро, не відкладайте важливе.
Кажіть, як багато ця людина для вас значить.
Бо ніхто не знає, який момент стане останнім.
Живіть зараз.
Створюйте теплі, світлі спогади.
Саме вони залишаться, коли одному доведеться йти далі самому.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
