40 років тому, 26 квітня 1986 року, так само як і сьогодні квітнули абрикоси й вишні, світило весняне сонце і лелеки висиджували малих лелеченят. Але саме цього дня на Чорнобильській АЕС сталася найбільша у світі техногенна й екологічно-гуманітарна катастрофа. Трагедія, що зруйнувала долі тисяч людей, призвела до хвороб, смертей, розлук, отруїла на довгі роки землі й ліси, спустошила села і міста.

За чотири десятиліття виросло покоління українців, народжених саме в рік трагедії, подорослішали вже їхні нащадки, життя продовжується… Але кожну його хвилину і дорослі, і діти повинні пам'ятати завдяки кому вони можуть зустрічати весни і зими, хто у ті далекі часи захистив нас від смертоносної радіації.

Уже чотири роки в Україні триває війна, історія збирає щоденні факти відваги наших захисників, з'являються нові мужні герої. Але ліквідатори аварії на ЧАЕС продовжують займати чільне місце на сторінках українського літопису. Нині їх залишилося небагато, за свідченням голови Золотоніської міської організації «Союз Чорнобиль» Віктора Харіна, – 80 осіб. Серед них – 60 ліквідаторів і 20 вдів. За роки існування об'єднання в засвіти пішли 187 чоловіків, які побували в 30-ти кілометровій зоні, більшість – через хвороби, пов'язані з впливом радіації.

Участь у ліквідації наслідків аварії брали люди різних професій: військові, правоохоронці, пожежники, будівельники та багато інших. За різними оцінками в зоні відчуження працювало від 600 до 800 тисяч людей, 4% з них – жінки.

Свій внесок у подолання наслідків катастрофи внесли і наші земляки – золотоніські енергетики. Цікаво було поспілкуватися з цими поважного віку людьми, живими свідками тих далеких подій. Вони – учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, люди з інвалідністю, але мають живий розум і завжди раді гостям.

Зі спогадів Михайла Олексійовича Носенка:
  • - У ті часи я працював черговим електромонтером служби високовольтних мереж. Коли з Чорнобиля прийшла вказівка прислати двох спеціалістів, ми вирішили тягнути жереб, бо їхати ніхто не хотів. Це була осінь і люди вже добре розуміли, яка небезпека на них очікує у 30-ти кілометровій зоні. Жереб дістався мені і Веніаміну Івановичу Кудрі (дяді Вені, як ми його називали, бо він був старший за нас). Коли прибули на місце, одяг у нас забрали і переодягнули у спеціальну форму. Жили ми у квартирі покинутого двоповерхового будинку і знаєте, так боляче було дивитися на меблі, на фотографії й ікони на стінах, які хтось вішав дбайливими руками. У жовтні, після дезактивації, вже ввели в експлуатацію 1-й і 2-й блоки станції, тож коли ми приїхали, вони вже працювали на всю. Небезпечна зона була поділена на три частини, в залежності від наближеності до ЧАЕС і рівня забруднення і огороджена колючим дротом. Найбільш шкідливою вважалася перша, там я відпрацював 6 годин, у другій зоні – 37, у третій – 173. Це була робота вахтовим методом, по 15 днів. До наших з Веніаміном Івановичем обов'язків входило, якщо коротко, слідкувати за приборами і виконувати накази диспетчерів. Годували нас дуже добре, запам'яталися повні підноси свіжонарізаного буряка, який допомагав виводити з організму радіонукліди і важкі метали. У 30-ти кілометровій зоні я пробув з 29 жовтня по 16 листопада 1986 року.
  • - Коли я дізналася, що чоловік їде в Чорнобиль, сприйняла цю новину спокійно, - згадує дружина ветерана-ліквідатора Галина Іванівна. – Треба то треба. Хоча у нього була лежача, паралізована мама, Мотря Федорівна, двійко доньок-школярок, а я ходила на роботу на 7-му ранку аж на комбінат хлібопродуктів. Але я знаю свого чоловіка, він дуже дисциплінований і відповідальний, його не переконаєш. Поки був у відрядженні, дівчатка прибігали на великій перерві з 5-ї школи годувати бабусю. Михайло Іванович ще й учасник бойових дій, життя склалося так, що брав участь в операції «Дунай» у тодішній Чехословаччині. У перші дні аварії на ЧАЕС, ми як і усі були дезорієнтовані, а вже згодом почали щовесни пити активоване вугілля, я наказувала донькам одягати хусточки, щоб волосся бува не повипадало, їли багато фруктів-овочів і ніякої ковбаси. Ми зберегли нашого Михайла Олексійовича, слідкували за його здоров'ям повсякчас, бо він у нас – золотий! І зараз у строю, волонтерить: з кожної пенсії віддає по тисячі гривень нашим захисникам.
Зі спогадів Григорія Івановича Вітра:
  • - Я працював в одній організації з Михайлом Носенком і Веніаміном Кудрею, теж електромонтером високовольтних мереж. Ми були в Чорнобильській зоні майже одночасно. У нашій групі працювали: бригадир Микола Александров, Михайло Джемелінський, Анатолій Шевчук, Пазиненко Іван, Володимир Тамчук, Іван Ващенко і я.

Коли Чорнобиль «бабахнув», ніхто особливо не переймався, бо усе було засекречено (тут і далі пряма мова Григорія Вітра). 2-го квітня в мене донька Людочка народилася, няньчили її, раділи. У перші дні після аварії ми поїхали в район Ковраїв ремонтувати високовольтні лінії, кабелі висіли дуже низько. Але почати роботи не могли, бо Київ чомусь не давав дозволу на відключення. Вже потім зрозуміли чому: тоді якраз і парад у Києві відбувався.

Коли прийшла вказівка їхати в зону відчуження, ніхто не ховався, хоча ухилянти і тоді були, але не серед енергетиків. Прибули в Чорнобиль, отримали інструктаж, переодягнулися. З подивом дивилися, як молоді солдатики, зовсім ще діти (можливо, курсанти), викидали з вікон 5-поверхівки все підряд: меблі, одяг, посуд, техніку. Усе те вантажили на машини, вивозили за місто і закопували у глибочезні котловани. Нас возили на роботу в закритій машині, у кожного на грудях, по обидва боки, були прикріплені до спецодягу дозиметри, схожі на патрони. Але на контрольних постах перевіряли тільки машину: якщо «запищить» - миють її зовні. Годували чудово. Їдальня була довжиною метрів 50, наче ангар, люди йшли суцільним потоком. І дійсно, сирих овочів було навалом: і морква, і буряк, і капуста, і цибуля. Наш бригадир Александров, мабуть, щось знав, бо поки ми у черзі стояли, він їв оте усе підряд і нас припрошував. Воду давали тільки бутильовану. Пам'ятаю такий випадок: направили нас на роботу, їдемо ми у своїх спецівках і в пов'язках на обличчі, а нас наздоганяють військові на БТРі, у скафандрах, як космонавти: «Куди ви оце їдете! Хто вас направив? Там же радіація страшна! А ну повертайте назад!». До реактора було метрів сто. Дивимося, а високо вгорі хлопці працюють: один щось зварює, інший цигарку курить! І це при такій радіації! Були й такі відчайдухи, що зривали яблука, обтирали об штанину і їли, хоч ми їх застерігали: не можна, хлопці! А яблука ті здоровенні ж які! Як би там не було, а ми свою організацію не підвели, відпрацювали, як годиться. Було б справедливо назвати усіх наших працівників-чорнобильців, але імена поступово забуваються. Пам'ятаю ще: Бориса Шамрая, Івана Каліна і Сергія Преснякова.

Зі спогадів Олександра Івановича Середи про батька, Івана Миколайовича:
  • - Енергетики відігравали важливу роль у ліквідації аварії на ЧАЕС. Хоч 4-й реактор був пошкоджений, електричні мережі залишилися цілими і їх потрібно було обслуговувати. Так, людей виселили, але працювали магазини, їдальні, склади. Наші спеціалісти виконували ту ж саму роботу, що й вдома, у Золотоноші. Диспетчери, наприклад, організовували роботу електричних мереж, електромонтери запобігали аваріям, оперативно реагуючи на несправності. На ліквідації побували «ремівці»: диспетчери – Іван Середа (мій батько) та Іван Черемис; електромеханіки - Анатолій Компанієць, Михайло Грищенко, Олексій Головко; водії - Віктор Крят, Іван Сізьон, Геннадій Соломонов, Олексій Головко і майстер Микола Драка.

Батько серйозно ставився до техніки безпеки і не геройствував (тут і далі пряма мова Олександра Середи). Усі 15 діб чергування ночував у диспетчерському пункті і виходив тільки у їдальню. Розповідав: «Ліжко стояло під вікном. Піднесу дозиметр, а він аж зашкалює, то пересуну на середину кімнати і лягаю там. А Володі Тамчуку і Гриші Вітру доводилося надворі працювати, не сховаєшся». У зоні катастрофи мій батько відбув не один, а два терміни по п'ятнадцять діб. Кілька разів побував там і Микола Іванович Александров.

Ці прості спогади золотоніських енергетиків, без особливих наукових і технічних термінів, найкраще дають нам можливість уявити страшні події тих днів, спробувати пережити їх разом з чоловіками-ліквідаторами та їхніми сім'ями. Зрозуміти, на що здатен мирний атом, якщо не вміти з ним поводитися.

Свіча чорнобильської пам'яті вічно горітиме у душах зморених випробуваннями українців, яких і сьогодення не радує спокоєм і миром. Але ми обов’язково виживемо і переможемо, бо вміємо не забувати добро, яке продовжує життя на цій землі. Слава вам і подяка, Герої Чорнобиля, ви завжди в серцях людей усього світу!

Лариса Гайова

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися