В Олександра Грищені було широке коло друзів, приятелів, знайомих. Ровесники знали його як чудового незамінного друга, вчителі як дисциплінованого та відповідального учня, колеги як перспективного підприємця, підлеглі як порядного роботавця, покупці як знаючого і толерантного продавця, який зможе підказати і порадити.

Але для всіх він був просто Саша…

6 квітня йому виповнилося б 35. Не судилося. Він залишиться у наших спогадах навічно 31-річним. На його пам’ятнику на Алеї Героїв центрального кладовища строгі дати – 6.04.1991-1.01.2023.

Саша народився богатирем з вагою 3800 грамів і ростом 54 сантиметри. Пологи були складними і немовля забрали в реанімацію. Усю ніч молода мама просиділа під дверима реанімаційного відділення. Та, дякувати богу, все обійшлося, хоча хлопчик мав вроджені проблеми із здоров’ям. Мама Наталія Олександрівна й донині зберігає бірочки з пологового відділення Черкаської лікарні.

  • - Від народження був самостійним, - розповідає. – Любив спати сам. Мені так хотілося прилягти поруч, обійняти, пригорнути. Ні! Не дозволяв. Самостійність – його головна риса, в усьому – великому і малому.

Коли Саші виповнився рік, жінка перервала декретну відпустку і повернулася на роботу: працювала директором Будинку культури у Коробівці. Сина брала з собою, бо в дитячий садочок не схотіла віддавати. Вважала, що краще буде, коли дитя буде поруч.

У Саші є сестричка Заріна, старша за нього на 9 років, тому багато уваги до братика було і з її боку. Іноді вона брала Сашу на уроки співу та малювання, він був дуже спокійним і завжди вів себе добре. Різниця у віці між дітьми відчутна, але вони завжди були дуже рідними. Зараз їй також дуже болить втрата брата.

Згодом разом із чоловіком почали займатися підприємництвом. Хлопчик змалку знав ази закупівель, реалізації, спілкування з клієнтами. Разом з батьком вони долали сотні кілометрів на Херсонщину.

У 1997 році пішов до першого класу Коробівської школи.

Вчився залюбки. Якось виступив проти однокласника, який образив дівчинку. Не побоявся фізично сильнішого за себе, бо не терпів тих, хто показує свою зверхність над слабшим, тим паче, коли це стосується дівчаток. Пізніше хлопці стали друзями, разом перейшли до іншої школи.

  • - Повага до дівчини, до жінки до сестри – у нього в крові, - кажуть батьки. – Таким ми його виховали, таке ставлення він бачив у сім’ї змалку.

З предметів захоплювався українською мовою, любив математику та інформатику.

  • - З дитячих років мав звичку усе розібрати, - каже Наталя Олександрівна. – Яку б йому машинку не купили – дорогу чи дешеву- розбере до гвинтика. Це щоб знати, з чого і як вона облаштована, як працюють і взаємозв’язані її механізми. А потім збере і тішиться, що усе працює.

Коли батьки придбали комп’ютер, він і його розібрав. Мама зайшла до кімнати і жахнулася:

  • - Саша, що ти робиш? Ми ж новий купили.

Але він його склав, і система слугувала протягом багатьох років.

Свідоцтво про середню освіту отримав у Золотоніській школі №1 у 2008 році. Не дивно, що обрав фах інженера-механіка і без проблем вступив до Київського національного аграрного університету біоресурсів та природокористування. Здобув диплом бакалавра і вступив на магістратуру. Але навчання продовжив уже на заочній формі, бо одружився.

Дружина – Ірина, його однокласниця. Він її дуже кохав і готовий був небо прихилити для дівчини, що відповіла взаємністю.

  • - Пригадую, на весілля приїхали Сашині однокурсники, - розповідає мама. – Майбутні інженери привезли мені розкішний букет троянд і торт «Київський». Було якось трохи незручно. А вони кажуть: «Це Вам вдячність за сина! Якби Ви тільки знали: скільки разів він нас виручав і який він добрий товариш!»

Після закінчення університету Саша залишився у Золотоноші. З дружиною жили у Коробівці. Зробили ремонт у квартирі, яку подарували батьки. Мав намір служити у нацполіції. Пройшов тестування, успішно подолав відбір, але на строгій медичній комісії його кандидатуру відхилили: проблеми із здоров’ям.

Тому взявся за розвиток власної справи. На поміч прийшли батьки. Допомагали реалізувати задумане. Починав з маленького столика на ринку.

  • - Саша хотів відкрити мережу магазинів, - каже Дмитро Михайлович. – Він умів стратегічно мислити, планувати, прогнозувати. Легко сходився з людьми. Ми виховали його справжньою людиною, люблячим сином і чоловіком, батьком. Ми пишалися ним змалку і пишаємося й зараз.

У молодого подружжя народився син Ваня, а потім донечка Полінка. Сім’я для нього – увесь смисл життя. Він обожнював своїх дітей, дружину.

  • -Усе було ідеально, якби не ця клята війна, - плаче мати.
19 серпня 2022 року Саша пішов добровільно до військкомату.

Строкову службу він не проходив, але закінчив військову кафедру під час навчання в університеті і мав військове звання – молодший лейтенант. Попри вердикт лікарів «обмежено придатний» був мобілізований. Служив у територіальній обороні, 157-му Золотоніському батальйоні.

  • - Його рішення, мобілізація – це як грім серед ясного неба, - пригадують батьки. – Ми нічого не знали, не підозрювали, що він може так вчинити.
Спочатку дислокувалися на Полтавщині, а потім тероборонівців кинули на Донеччину. Там, у Кураховому Саша отримав смертельне поранення.

Уже на похороні сина батьки дізналися від командира Сергія Баглаєнка, що молодший лейтенант Грищеня працюючи в штабі, міг не займатися військовою підготовкою з виснажливими фізичними навантаженнями. Але його наполегливість і рішучість бути поруч з рядовими були поза обговоренням.

В період служби отримив звання лейтенанта та подяку від командування.
  • - За такими хлопцями як Саша - майбутнє, їм треба відбудовувати Україну, а їх доводиться хоронити, - захоплювалося героїзмом бійця керівництво батальйону.

7 грудня 2022 року ворожий осколок не оминув Олександра Грищеню. Стабпункт. Госпіталь у Дніпрі. За три тижні військового перевели до Київського шпиталю. Прооперували. Він перебував у стані штучної коми. Пошкоджені усі нутрощі. Але лікарі обнадіювали.

  • - Саша помер від ран 1 січня о пів на другу новорічної ночі…- не висихають від сліз очі матері. – У нас немає відтоді Нового року, ніякої ялинки. Життя від тої дати – суцільна темрява.

Два роки життя – це кладовище, могила сина.

  • - Ми лишилися сиротами, - кажуть. – Втратили усе… Саша – наше повітря, Саша – наше життя… Захворіємо – він уже на порозі з таблетками, чи то день, чи то ніч.

Нині живуть онуками. Це єдина ниточка, що пов’язує із світом. Радіють їхнім успіхам, досягненням.

У кожному дитячому русі, походці, звичці – бачать свого Сашу.

Переглядаємо сотні світлин і відео, якими забитий телефон. Ось святкують Великдень, Саша з батьком стукаються крашанками, ось дітвора весело вистрибує на батуті, ось серед квітів, а ось із двоюрідним братиком…

Спогади – єдине, що лишилося…

  • - Нам так не вистачає Саші, - кажуть однокласники та ровесники, котрі часто підходять на кладовищі до батьків.

Нам теж його не вистачає. Не вистачає його проникливого погляду, примружених очей… Його стійкості і рішучості. «Якщо не я, то хто?» - пам’ятають його останні слова підлеглі.

Осиротіли ми усі…

У січні 2024 року Олександр Грищеня був удостоєний ордена Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте також: На щиті додому повернувся золотоніський Герой Олександр Грищеня

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися