24 лютого 2022 року він добровільно прийшов до ТЦК, без повістки й запрошення.
Перші шість місяців служби пройшли у роті охорони РТЦК та СП - охороняв державні установи, стратегічні об’єкти та критичну інфраструктуру району.
Згодом Володимира було переведено до 42 батальйону.
У складі підрозділу вирушив у район виконання бойових завдань на Донеччину. З листопада по лютий пліч-о-пліч із побратимами тримав позиції під постійним вогнем.
10 лютого 2023 року отримав наказ замінити побратимів на позиції. Вирушили вчотирьох. Вночі. Дорогою над бійцями кружляли дрони. Один із них скинув гранату Ф-1. Вона прокотилася тілом Володимира, сповзла і не вибухнула. Коли дісталися до місця призначення, побачили, що окопів фактично не було: видлубані заглиблення у землі були більш схожі на «нори». За 50-60 метрів уже знаходився противник. Завдання: тримати позиції.
- Нас травили газами, але ми трималися, - розповідає військовик. – Майже пів дня по нас прицілювалися. Дрон скидав то паличку, то якусь пластикову пляшку, аби тільки влучити у те місце, де ми ховалися.
Коли прилетіла газова граната, один з побратимів переліз у «нору» до іншого. Володимир сидів сам. Дрон скинув на нього. Почув як за спиною, десь за метр, щось розірвалося. Бронежилет весь посічений осколками. Сотні осколків вп’ялися у незахищені частини тіла. Ціла лише ліва рука. Права – перебита. Перебиті обидві ноги. Вибирався сам. Ще один побратим 300-ий. Вирішив вибиратися, іншого виходу не було. Шкандибав відкритим полем.
Фото ілюстративне
- Думав стечу кров’ю, - пригадує той день 10 лютого. – Дістався місця, з якого ми вирушали на позиції. Там близько 10-11 вечора мене евакуювали наші медики.
Три місяці пішло на тривале лікування. Склали. Але осколків усіх з поперекової зони не витягли. «Бояться зачіпать, щоб не зробити гірше».
Після госпіталю – направлення в свою частину, що перебувала на Донеччині під Покровськом. На бойові завдання його вже не відправляли, бо й до сих пір ходити як слід не може. Пройшов військово-лікарську комісію. Військова частина готувалася до ротації. Через 3 місяці батальйон розформували.
- Що можу, те й роблю, - каже Володимир. – Ходить важко, бо 28 осколків в мені сидять.
Як сказали лікарі, його врятувала зайва вага, тому й вижив.
Дружина і син чекали вдома. Саме вони стали головною мотивацією вижити, пройти крізь біль і повернутися додому.
Після тривалого лікування й реабілітації Володимир продовжив службу в одному з РТЦК та СП області.
У безсонні ночі, коли контузія нагадує про себе, Володимир складає вірші - як сповідь і як подяку життю.
Пишу. Для себе. Про все, що бачу, що відчуваю. Про те, що болить мені сьогодні. Ночі без сну довгі-довгі…
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
