Відкриваєш хвірточку і по вузенькій доріжці йдеш до будинку, який заховався у глибині двору. А там, наче вартові обабіч вхідних дверей, уважно дивляться на тебе (чи з добром прийшли?) жовтоокі... ромашки. І як досі не замерзли? Виявляється, то не ромашки, а дуже схожі на них хризантеми, що звуться «Арктичні». Яка тільки краса! Ми в гостях у Галини Опанасівни Близнюк. 26 жовтня до неї завітає ювілейна дата – 90 років земного життя. З такою людиною завжди цікаво спілкуватися, адже вона – жива енциклопедія, невичерпне джерело спогадів про події, які колись назавжди відійдуть у минуле разом із людьми, які були їх свідками.
Галина (за паспортом Ганна) народилася у селі Ковтуни на Золотоніщині і була найстаршою з трьох доньок Опанаса Григоровича і Єфросинії Матвіївни Хорошунів. Після закінчення семирічки розумна й допитлива дівчинка не мала змоги навчатися далі, бо почалася війна. Батько загинув у перший же рік, тож треба було допомагати мамі піднімати сестер – Олю й Надю. Галя пасла корову, носила на молочарню молоко, яке в лабораторії перевіряв німець.
- Він постійно мене питав через перекладача: «Чим ти займаєшся?», – згадує Галина Опанасівна. - «Пасу корову», - відповідаю. - «О! Гуд, гуд!» - схвально кивав головою німець. Мабуть, вважав себе справжнім господарем і думав, що українські дівчата тільки і мріють пасти корів. Якщо жирність молока була низькою, він його не приймав. Окупація проходила спокійно, такого варварства, як на теперішній війні, фашисти не чинили: не палили і не вбивали, ще й намагалися господарювати.
Після війни хотілося продовжити навчання, але в селі десятирічки не було, тільки у Вознесенському чи Золотоноші. А за що наймати квартиру? Грошей давно ніхто не бачив, а трудоднями не розплатишся. Галя, де тільки могла, допомагала мамі, працювала на току. Дядько у гумовому фартусі і великих окулярах, не замовкаючи, покрикував на дівчаток: «Давай! Давай!». Вони швидко розв`язували снопи, які він кидав у барабан молотарки. Ішов голодний 1946 рік. Галина Опанасівна згадує, як рили гнилу змерзлу картоплю у кагатах, як раділи першій весняній рослинці «салатці», з якої вже можна було зварити такий-сякий борщ, рвали кропиву. Мама дівчаток була вправною швачкою, тож дещо мала й за роботу. А вже як настав перший укіс жита, радості не було меж! Назбирали колосків, потовкли їх у торбі і стали у чергу до жорнів, аби перемолоти зерно на борошно. Та поряд з такою радістю завжди йшов страх: збирати колоски строго заборонялося.
- Усім селом, з плачами і криками, проводжали ми у тюрму трьох дівчат, яких засудили за ті колоски. Так більше ніколи і не повернулися додому, бідолашні, - витирає очі Галина Опанасівна.
Як не важко було, а Єфросинія Матвіївна таки прийняла рішення продовжити Галине навчання. У Скориківці жила її мама і дві сестри – Єлізавета й Пелагея, тож вирішили, що Галинка буде жити у них, а вчитися у Великому Хуторі. Треба було вставати о 6-й ранку, аби встигнути у школу на 8-му. Годинників тоді годі було й шукати – дефіцит, добре, що один знайшовся у скориківської однокласниці, тож вона рано-вранці обходила друзів, щоб постукати у вікно і розбудити.
– Школа – велика, директор – відставник у військовій формі, як звати вже не згадаю, а от ім`я класного керівника пам`ятаю - Віра Максимівна. Я навчалася добре. Якось, серед уроку, мене раптом викликали до директора, ото вже злякалася! Виявляється, мама прийшла у таку сніжну зиму, у хурделицю, дізнатися, як я «гризу граніт науки». Дивилася класний журнал. Мені було не соромно.
Цікаво слухати про те, яка жага до навчання була у дітей в ті непрості часи. Не зважаючи на бідність, недоїдання та інші наслідки страшної війни, вони усією душею тягнулися до знань. Галя з подругою поїхали аж на Закарпаття і вступили до Хустівського технікуму з підготовки культурно-просвітницьких працівників, на факультет бібліотечної справи. Галина вчилася завзято, тож отримувала стипендію – 140 рублів, а згодом і підвищену – 200. У їдальні купували на місяць талони, берегли їх, як зіницю ока. Поїсти можна було лише один раз. А увечері – тільки булочку за 6 копійок з маргарином:
- Який же він був смачний той маргарин! – захоплюється Галина Опанасівна, - сучасний і близько біля нього не лежав! Я й досі відчуваю його запах і смак!
У січні 1956 року вона з відзнакою закінчила технікум і відразу ж (без екзаменів) вступила на заочне відділення Харківського державного бібліотечного інституту.
Тодішній голова колгоспу Микола Дем`янович Пилипенко гостинно зустрів молоду спеціалістку і поставив лише одне запитання: «Працювати будете?» «Буду дуже старатися», - відповіла Галя і не підвела. Бібліотекою виявилася глинобитна хата з долівкою. Житло знайшлося швидко… через дорогу від роботи, у доброї тітоньки Наташі, яка за 15 рублів на місяць не лише виділила новій бібліотекарці «койкомісце», а й постійно підгодовувала її. Син жіночки служив в армії, а звикла ж про когось піклуватися, от і опікувалася дівчиною.
Галя взялася до справи з усім притаманним їй ентузіазмом. Навела порядок у бібліотеці, ходила по хатах «книгоношею», агітувала селян стати читачами, провела першу у селі читацьку конференцію, згуртувала біля себе молодь, організувала художню самодіяльність. На той час її вже обрали секретарем комсомольської організації. Галі на все вистачало часу і натхнення. Крім основної роботи, у гарячу жнивну пору, молодь працювала уночі на току, вдень - в`язали на полі снопи. Школярі, які раніше обходили бібліотеку стороною, тепер стали бігати туди щодня цілими ватагами. Про Галину вперше написали у районній газеті, а це вже було серйозне визнання.
Бурхливу діяльність молодої спеціалістки не могло не помітити районне керівництво, тож перевірити роботу Галини Опанасівни приїхала представниця дитячої бібліотеки Єлізавета Мойсеївна, яка її заохотила і похвалила. У дівчини виросли крила! Треба рости і йти далі!
Якось Галя вирішила помазати долівку у своїй маленькій «книжковій державі», знову шкільна юрба збила куряву. Замісила глину з кізяком, взяла віхтя і заходилася наводити лад. Хто пам`ятає цей процес, той знає: це вам не паркет натирати, доводилося повзати на колінах. Тому, коли хтось переступив поріг, дівчина побачила спочатку акуратні, чисті черевики, а потім почула веселе: «Натирай-натирай, у мене дома теж долівка!».
- Віктор був дуже красивий, з гарною стрижкою, тоді «стригунів» не було, зачіски носили усі однакові. Працював водієм, возив начальника автопарку, і поки той вирішував свої справи, зайшов до бібліотеки. Потім їздив до мене вночі то велосипедом, то на машині. Усіх кавалерів порозганяв. А коли одного разу, на Струнківці, упав у костюмі з кладки у воду (тільки картуз плавав), батьки й брати заявили: «Пора тобі, друже, одружуватися. Приводь наречену, будемо знайомитися!» Галя дуже переживала: «А чи гарні у твоїх братів дружини? Яке у них вбрання? У мене ж тільки одна сукенка…» «Не переймайся, ти у мене будеш найкраща!» - підтримав Віктор. Так і була Галина для нього найкращою більше півстоліття (у 2012 році Віктора Васильовича не стало).
Після Богуславця, недовго працювала у відділі обслуговування невеликої бібліотеки, яка тоді знаходилася на місці колишнього РАЦСу (в районі теперішньої друкарні). Її завідуючим був Григорій Макарович Величко. Довгий час Галина Опанасівна керувала бібліотекою на вулиці Миколаївська, колишні учні 2-ї та 3-ї школи були її постійними відвідувачами. У 1976 році, коли була створена централізована бібліотечна система, Галина Близнюк очолила відділ комплектування бібліотечних фондів ЦРБ. А з часом стала і заступником директора бібліотечної системи. Вона завжди залишалася людиною активною і небайдужою. Двічі була обрана депутатом міської ради, членом народного контролю, очолювала профспілку бібліотечних працівників. Має багато подяк та грамот.
Про те, наскільки Галина Опанасівна була віддана роботі, говорить і такий епізод з її життя:
- Прибігаю пізно ввечері з роботи (у бібліотеці ім. Горького), робочий день там був до 20-ї вечора, а молодший син, 5-річний Сергійко, каже: « Мамо, я цілий день твій халат нюхав, бо він тобою пахне»… Душа розривалася, але інакше я працювати не вміла.
До свого 90-річчя ця унікальна жінка надбала неабиякі життєві скарби. Вона – голова великої дружної родини: має двох синів-богатирів: Григорія – колишнього працівника технічної школи, нині пенсіонера, і Сергія, полковника-танкіста у відставці, який живе у Запоріжжі. А ще – двох невісток, двох онучок і двох правнуків. Говорячи з нею, не перестаєш дивуватися її ясному розуму і унікальній пам’яті, її оптимізму і вірі у краще, її доброті і збереженні жіночності, її бажанню подякувати усім, хто їй допомагає у нелегкі часи осінньої симфонії життя.
- Про що думає людина такого поважного віку? – запитую майбутню ювілярку.
- Про те, що й усі інші, - посміхається Галина Опанасівна. – Щоб зустріти наступний ранок, щоб дні були сонячні й тихі, щоб усі рідні були здорові, щоб було смачне печиво до чаю і хтось прийшов у гості просто поговорити. Щоб Бог дав ще часу на світі пожити і зустріти Перемогу. А більшого щастя й не треба…
Лариса Гайова.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
