Кропивна, Хвилів Дуб і шлях Святого Якова: Україна, яку відкривають заново у Золотоноші та Барі

Ще кілька років тому мальовничі ліси й береги Золотоніської громади залишалися осторонь уваги туристів. Стежки заростали, а затишні куточки відпочинку перетворювалися на чагарники. Сьогодні ж тут зароджується новий туристичний напрямок — екологічний туризм.

Особливо популярними є прибережні та приозерні зони. До прикладу, золотоніські активісти майже три роки тому почали таборуватися в Кропивні.

• - Це місцевість біля озера. У 2023 році ми обладнали повноцінні умови, а саме: душ, туалет, альтанки, лавки, гойдалки. Місцеві мешканці чи гості нашої громади можуть так само там відпочивати, але попередньо необхідно узгодити своє перебування зі старостою села, - розповідає координаторка кемпінгу, директорка золотоніського молодіжного центру ArtProstir Ксенія Шклярова.

Кемпінгове містечко в Кропивні поблизу Золотоноші — це облаштована зона відпочинку біля мальовничого берега Дніпра, де можна зупинитися з наметом або навіть будиночком на колесах. Територія має зручні місця для пікніків, альтанки. Тут часто проводять сімейні вихідні, молодіжні зібрання, риболовлю чи ранкові прогулянки уздовж води. Тиша, свіже повітря й комфортні умови роблять кемпінг у Кропивні однією з найзатишніших локацій для відпочинку просто неба на Золотоніщині.

• - Поруч з наметовим містечко, через дорогу є місце, де в особливо жаркі дні можна покупатись. Умови не достатньо комфортні там для цього, але можливість є. Також ми виділили для себе дві місцини - невеличкі гори, де відкриваються дуже гарні види на село та можна зустріти чарівні заходи сонця, - додає Ксенія.

Кемпінг приваблює мандрівників із сусідніх областей.

• - Кропивна для мене — це не просто містечко. Це місце, де все дихає спокоєм, теплом і добром. Тут ніби час сповільнюється: повітря чисте, природа гарна, люди привітні. Кожен день тут наче маленьке перезавантаження — від усього шуму й тривог, - ділиться мешканка Золотоноші Ірина. - У центрі села, на озері, можна побачити бобрів — вони з’явилися нещодавно. З одного боку, це цікаво і навіть чарівно, бо не щодня побачиш таке поруч. Але, на жаль, вони гризуть дерева біля води, і через це берег поступово втрачає свою красу. Природа тут настільки жива, що навіть її труднощі здаються частиною великого життя.

Відвідувачі кемпінгу активно досліджують околиці, вишукують цікаві історичні факти та природні особливості. Так, навіть місце розташування наметового містечка виявилось не випадковим. Ірина поділилася легендою, яку переповідають місцеві. Неподалік, у маленькому селі біля того ж озера, жив добрий дідусь. Щоранку він приходив годувати білого лебедя, який залишився сам після загибелі своєї пари. Узимку, коли озеро замерзло, дідусь змайстрував для птаха теплий будиночок — зробив дах, м’яку підстилку і навіть маленьке віконце, щоб лебідь міг бачити озеро. Люди з села помітили цю турботу і почали допомагати: приносили сіно, зерно, лагодили хатинку. І з того часу лебідь більше не був самотнім — у нього з’явилася не лише домівка, а й велика людська родина.

• - Саме тут я знайшла друзів, своїх однодумців. Адже в періоди таборування, ти наче і недалеко від цивілізації, але заглиблюєшся в місцевий побут. Живеш відсторонено, за правилами місця, в якому опинилася. Отримуєш підтримку від людей, що поруч із тобою, і це класно. Разом ви досліджуєте край і дізнаєтесь все більше як про себе, так і про село, - розповідає учасниця наметових містечок із Золотоноші Альона.

Кропивна має ще одну перевагу — багату історію. У XVII столітті вона була центром Кропивнянської сотні у складі Переяславського полку, що згодом переріс у цілий полк із понад двома тисячами козаків. Тут навіть був власний герб — увінчане короною серце з хрестом.

Нині місцева громада планує відновити частину цієї спадщини, зокрема створити «Кропивнянську Січ» як туристично-історичний об’єкт. Кемпінг став першим кроком, далі — нова церква та культурні ініціативи, які стануть фундаментом для екотуризму в громаді.

До речі, на території села, якраз поблизу кемпінгу, проходять традиційні змагання з рибацтва. Рибаки з усієї області приїздять, аби повправлятися у своїх силах.

Попри успіхи, ініціативам бракує сталості

Для екотуризму, до прикладу, ще більшого єднання з сільською місцевістю. До того ж, для мандрівників, яких приваблює саме екотуризм, не всюди є вказівники та можливості оселитися безпосередньо в селі.

.

Вдалий приклад туристичної пам’ятки, яка приваблює відвідувачів на Золотоніщині - Хвилів Дуб у Хвильово-Сорочині. Він заввишки 35 метрів та з такою ж площею крони. Дереву 400 років, його історія оповита легендами. Начебто він і козаків від ворогів у своїх дуплах ховав, і скарби їхні під ним сховані, і ще багато всього. Біля дуба є інформаційна табличка, додано основну інформацію про об’єкт. Екскурсію провести можуть і місцеві мешканці - які, до речі, періодично проводять толоки навколо дерева, доглядають територію. Вони ж можуть запропонувати місцеві смаколики, заспівати автентичних пісень та познайомити з колоритом села.

Але діяти ймовірно необхідно комплексно, хоча навіть подібні мінімальні кроки допомагають формувати туристичну карту краю і збільшувати потенціал галузі.

Досвід Барської громади в еко-туризмі

В Барській громаді еко-туризм також набирає обертів, з’являється все більше різних садиб. Серед них найперша - «Подільська родина» в с. Гайове, яка практично започаткувала «зелений» туризм Вінниччини. Зараз тут є чимало цікавих локацій: майстерня хліба, світлиця з величезною колекцією старовинних експонатів та виробів, кузня, де господар до війни показував, як кувати залізо, мастерка для майстер-класів. Доглянутий сад, густа, завжди гарно скошена трава, облаштований курник та декоративні кури, розмальована хата та ворота, а також багато іншого. Але починалося все з ідеї та кредиту, коли ще на Вінниччині ще такого ніде не було.

На початку 2000-х, барська вчителька фізики та математики Оксана Бас побачила по телебаченню, що в Україні розвивають сільський «зелений туризм»:

• — Я почала цікавитися, чи є у Вінницькій області осередок сільського зеленого туризму. Але тоді на туристичній карті України Вінницька область просто була білою плямою. І Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні запропонувала мені створювати такий осередок на Вінниччині.

Оксана зареєструвала у 2000 році громадську організацію у Барському районі, а у 2003 році - Вінницький обласний осередок Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні. Далі ініціювала поїздки за кордон для вивчення цього питання. Здебільшого їздили до Польщі. А у 2004 році місяць провела в США, де вивчала їхній досвід «зеленого» туризму. Там вона зрозуміла, що треба купувати хату в селі:

• — Тоді ще сільська нерухомість була недорогою, бо всі намагалися виїхати з села, тож треба було терміново діяти. І у 2007 році ми взяли кредит на 13 років і купили в селі Гайове криту коробку. Всі на нас тоді дивилися, як на несповна розуму, - згадує Оксана Бас.

Далі були роки ремонтів, які чоловік Оксани Василь Бас, що нині захищає Україну, робив своїми руками. Паралельно вона напрацьовувала підґрунтя для перших відвідувачів: внесла свою садибу до туристичного каталогу, створювала перші майстер-класи для гостей - і це згодом відіграло важливу роль.

• — Саме завдяки тому каталогу через три роки до нас звернулася туристична фірма Dual Tour, яка організовувала для німецької групи туристів автопробіг через Україну для пізнання наших традицій. Ми склали для них програму, прийняли туристів і зрозуміли, що це працює. Тож вирішили створювати подібні програми для дітей.

Оксана зробила макет корови, причепила їй рожеву рукавичку, куди налили молоко. Так з’явився перший майстер-клас для дітей. З того часу він став постійним у програмі садиби. До нього додалися ще ліплення виробів із глини, виготовлення жайворонків із тіста, плетіння ляльки-мотанки з кукурудзяного листя (листочків, що обгортають качан - треба уточнити назву), приготування вареників і домашньої ковбаси та інше.

Є тут і дитячий майданчик. Гості з міста та іноземці можуть побачити, як ростуть овочі й фрукти, розмістити свій намет у просторому садку. На подвір’ї своїть дерев’яна скульптура «Хлопчик-Мізинчик» майстра Володимира Зайця, яка увійшла до Книги рекордів України як найменша металева скульптура. Господарі садиби кажуть, що якщо потерти його по спинці й загадати країну для подорожі, бажання обов’язково здійсниться.

Щоб зацікавлювати туристів, Оксана досліджує історію громади і знає чимало легенд. Частину з них, зізнається господиня, вигадала сама, бо без цього не можна створити атмосферу. Особливе місце серед традиційних страв є «голубці часів Бони Сфорци” з рису та ребра - їх, як і інші страви, Оксана готує власними рукамти в п’єцу.

Загалом садиба приймає не лише дітей, а й різні делегації - як українські, так і закордонні. Тут є чим зайнятися й що побачити людям різного віку та інтересів.

• — Ми почали не з «нуля», а з мінуса, бо хата була в кредиті, який віддали за 12 років. Це був важкий період і для нас, і для дітей, адже багато в чому доводилося собі відмовляти. Усі гроші, які заробляли, вкладали в розвиток садиби. І вже ніби почали працювати в «плюс», напрацювалася база відвідувачів, але почалася пандемія, далі - повномасштабна війна. Чоловік і син пішли захищати Україну. Але я точно можу сказати, що не шкодую, що розпочала цю справу, і бачу, що вона потрібна людям і родині.

Навіть під час карантину сюди приїздили відвідувачі з великих міст невеликими групами, які певний час жили в садибі. А на початку повномасштабної війни тут знаходили прихисток переселенці зі східних областей України.

Зараз сюди знову приїздять великі екскурсійні групи: шкільні дитячі делегації з учителями та батьками.

• — Я захоплююся такими людьми, як Оксана, які зберігають українські традиції, ту культурну спадщину, яку багато хто вже забув. Отримала тут велике задоволення й упевнена, що сюди варто приїхати всім: тут є що побачити, цікаві майстер-класи, - каже Світлана з Вінниці, яка приїхала супроводжуючою в екскурсійній групі дітей з Вінницького району.

• — Ми, як діти, тішилися виробом із тіста — традиційним хлібчиком-жайворонком, де пані Оксана біля печі ділилася майстер-класом, і нам потрібно було тихенько замовити своє заповітне бажання, а спечений хлібець забрати з собою додому. У світлиці багато старовинного вжитку та збіжжя, янголи-охоронці з кукурудзи й трав, іграшки, виготовлені руками коліжанок, — пише Раїса Голюс у своєму відгуку про відвідини садиби.

До садиби «Гостинна родина» приходять і мандрівники туристичного маршруту Camino Podolico. Хоч садиба офіційно не включена до маршруту, адже знаходиться не по дорозі, туристи часто знаходять її на карті Google, адже в сезон мандрівок буває, що всі місця для ночівлі зайняті. Особливо охоче сюди заїжджають велосипедисти - тут є простора територія, де можна поставити намет або заночувати в приміщенні, залишити ровера.

.

Туристичний маршрут Camino Podolico

Camino Podolico - культурно-пізнавальний та екологічний маршрут з Вінниці до Кам’янця-Подільського через Бар, створений за моделлю європейських Шляхів святого Якова (Camino de Santiago).

Створили його влітку 2021 року Барська міська рада у партнерстві з Вінницькою міською радою, а також територіальними громадами Вінницької та Хмельницької областей у межах програми УКФ та Держтуризму. Тоді перші мандрівники вже протестували трек. Офіційний старт запланували на 2022 рік, але через повномасштабну війну його довелося відкласти. Та щойно з’явилася можливість, мандрівники знову рушили в дорогу.

• — Camino Podolico сьогодні поєднує 14 локацій Вінницької та Хмельницької областей. Його загальна протяжність понад 250 км, і маршрут можна подолати за 14-16 днів пішки або велосипедом. Кожні 20-30 км передбачені точки відпочинку з можливістю харчування й ночівлі. Для багатьох туристів це не просто подорож, а духовне відновлення, можливість заново побачити й відчути свою землю», - розповідає Людмила Власова, головна спеціалістка відділу культури, молоді, спорту та туризму Барської міської ради.

На сайті маршруту доступний електронний трек. Кожен, хто проходить шлях пішки чи на велосипеді, отримує паспорт пілігрима з відмітками та сертифікат про проходження маршруту.
У червні 2023 року Camino Podolico прийняли до Європейської федерації Шляху святого Якова на Генеральній асамблеї організації в іспанському місті Потес. У травні 2024 року Camino Podolico офіційно став частиною європейського культурного маршруту Camino de Santiago.

У Барі діє туристично-промоційний центр на базі публічної бібліотеки, де видають паспорти пілігримів, ставлять відмітки про проходження маршруту та видають сертифікати. Саме звідси багато мандрівників починають свій шлях до Кам’янця-Подільського.

Протягом 2021-2025 років маршрут з Вінниці до Бару подолали 729 мандрівників з різних куточків України, а також Польщі, Чехії, Німеччини. Лише у 2025 році - 439 осіб.

За цей період 214 пілігримів отримали сертифікати про проходження частини шляху з Вінниці до Бару, а ще 50 - паспорти пілігрима, розпочавши маршрут із Бару до Кам’янця-Подільського.
Мандрівники йдуть Подільським шляхом святого Якова, щоб побачити красу Поділля, його краєвиди та архітектурні пам’ятки, відкрити для себе історико-культурну спадщину краю й отримати духовне оновлення. Деякі пілігрими поєднують подорож із благодійною місією - збирають кошти для підтримки Збройних сил України.

Поступово жителі населених пунктів, через які проходить маршрут, також починають розвивати власні туристичні садиби: облаштовують місця для кемпінгу, пропонують автентичні подільські страви, збирають місцеві легенди й історії, формуючи спільну екосистему зеленого туризму громади.

Зелена садиба “БарВінОк”

Серед тих, хто розвиває екотуризм у Барській громаді, - родина гончарів Максима та Тетяни Біньковських. Вони не лише відроджують традиції барської кераміки, а й навчають усіх охочих гончарної майстерності.

.

Родина проживає в селі Гармаки, де облаштувала садибу зеленого туризму «БарВінОк». Тут є майстерня, місце для занять гончарством, город, пасіка й затишне подвір’я, де можна відпочити на природі. У теплу пору року відвідувачі можуть провести тут кілька днів - побачити процес створення керамічних виробів, помилуватися краєвидами й навіть заночувати в наметах.

Наразі більшість своїх майстер-класів Біньковські проводять на виїздах - під час виставок, фестивалів, ярмарків, де знайомлять людей із традиціями місцевого гончарства. До справи активно долучаються діти, особливо донька Анастасія, яка допомагає батькам у роботі й уже має власні ідеї - наприклад, створила підсвічник у формі привида, що став улюбленцем відвідувачів.

Глина - це матеріал, з якого в кожного обов’язково щось виходить: своя форма, своя фантазія. Ми займаємося чарівною справою - гoним чари, гончаримо, як казали наші предки. Передаємо стародавні знання дітям, майбутнім поколінням, і водночас розповідаємо людям, що таке барська кераміка і що колись тут, у Барі, був великий осередок майстрів», - говорить Максим Біньковський.

Робота з глиною, каже майстер, не лише творча, а й терапевтична:

• - Глина - це фактично земля. Вона заспокоює, розслаблює, допомагає зняти напругу. Ми мали нагоду працювати з дітьми та дорослими, які переїхали з прифронтових територій, і помічали, як після кількох годин за гончарним кругом люди змінюються - усміхаються, стають спокійнішими.

Біньковські використовують таке саму місцеву глину, з якої колись виготовляли барську кераміку. Щоправда поки закуповлюють її в літинських гончарів.

• - Поки не маємо обладнання, щоб видобувати глину потрібними обсягами, але можемо організувати виїзд із гостями на кар’єр, щоб разом накопати трохи глини й відтворити частину цього процесу, бо він досить довготривалий, - додає майстер.

У своїй програмі родина має заняття для всіх вікових категорій: від найменших дітей до дорослих. Тут і робота за гончарним кругом, і ліплення свищиків чи посуду вручну, і розпис готових виробів. Гості можуть побачити весь процес: від сирої глини до випаленої й розмальованої чаші. У майстерні - сотні виробів: частина готова, інші чекають на випал, покриття чи нові ідеї.

І Максим, і Тетяна - з творчих родин, де завжди цінували ручну працю, музику, вишивку. Тож, як кажуть самі гончарі, знайшли себе в глині - і тепер не просто популяризують ремесло, а повертають до життя барську кераміку, яка колись прославила Поділля на всю Україну.

Матеріал підготовлений у співавторстві журналістів

Вікторії Горобець та Інни Грекало, редакції Золотоноша.City,

Ірини Рудик-Малої, редакції БарNews.City.

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити