Улітку Золотоноша стає живою аквареллю — сонце повільно пливе над дахами, птахи виводять свої пісні в садах та парках, а вулички, мов сторінки забутої повісті, розповідають свою історію кожному, хто зупиниться і подивиться трохи довше.
«Все минає, а любов і літо залишаються у запаху лип, у світлі вечорів, що довго не згасають...»
Цього літа фоторепортаж із Золотоноші — не просто кадри міста. Це — подих липневої спеки на камені, це — полуденна тінь каштанів біля старої школи, це — сміх дітей біля фонтану в центральному парку. Це — місто, яке говорить не словами, а світлом, звуками й ароматами.
Світло на площі
Золотоноша вранці — як аркуш пергаменту, на який сонце щойно впало першим променем. Площа Героїв — центр міста — поступово наповнюється життям: хтось іде з кавою в руках, хтось несе квіти, хтось просто сидить на лавці, ніби чекає когось із минулого. Об’єктив ловить усе — від розсипу насіння голубам до зморшок на обличчі старенької, що посміхається з-під панами.
«Місто — це теж серце. І воно б’ється, коли його пам’ятають.»
Прогулянка старими кварталами — окремий сюжет. Тут дерева ростуть так, ніби тримають у кроні небо. Старі будинки, дерев’яні паркани, виноград над вікнами — усе ще тримає час. У цих дворах гойдались діти, сварилися сусіди, співали радіоприймачі. І все ще чути: у цеглі, у пелюстках мальв, у шелесті хроніки.
Фоторепортаж — це не лише зображення. Це — увага. Це — свідоме зупинення посеред буденного, аби побачити прекрасне. У Золотоноші кожне літо — як пісня, яку варто не просто слухати, а зберігати в пам’яті. Через кадри. Через слова.
«Не зникає те, що любиш. Воно просто стає частиною тебе.»
P.S. Якщо ви коли-небудь будете в Золотоноші влітку, не поспішайте. Залиште собі день для повільної прогулянки. Візьміть фотоапарат. Чи хоча б очі, які вміють бачити. І серце, яке вміє чути.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
