14 квітня Яків Васильович та Антоніна Микитівна Ткачуки відсвяткували 68-у річницю спільної життєвої дороги. Після публікації вітання від рідних, на адресу «молодят» линули десятки віншувань від численних учнів, дітей знайомих, сусідів, приятелів. Цей факт змусив ближче познайомитися з винуватцями неординарної події і розповісти читачам про радісні й сумні, вражаючі та емоційні, гіркі й незабутні сторінки їхнього рукотворного життєпису, що спирається на велику повагу і набуту мудрість.
Де ж пересіклися стежки-доріжки полтавської дівчини та житомирського легіня?
Тоня Бондаренко народилася і виросла у Золотоноші. Була наймолодшою з трьох доньок, яких її рано овдовіла мама виховувала самотужки. П’ять років жили в землянці на Партизанській. У 1954 році 19-річна юнка отримала диплом вчителя математики і поїхала працювати згідно з розподілом на Житомирщину. Викладати довелося кілька предметів, навіть фізкультуру. Молодій вчительці адміністрація сільської школи допомогла винайняти житло в самотньої бабусі. Не один парубок поклав око на статну освічену дівку. Вона ж вибрала Петра, допомогла йому вибратися із згубних тенет. Родичі хлопця тішилися і покладали на дівчину великі надії. Але коли у селі з’явився демобілізований Яків Ткачук, почуття до Петра згасли.
-
- Коли закінчилася Друга світова, мені було 10 років, - каже Яків Васильович. – У 1947-му був страшний голод. Нам, дітям, не дозволяли збирати колоски на полі. Трактор оре, перевертає стерню з колоссям, а нас б’ють і проганяють з лану.
Після демобілізації Яків влаштувався у школу бухгалтером. Став секретарем комсомольської організації у селі.
-
- Антоніна вирізнялася з-поміж усіх, хоча колектив був великий, - пригадує Яків Васильович. – У неї не можна було закохатися. Вона завжди знала, чого хоче, чого їй треба від життя. Була дуже беручкою і роботящою.
Саме ця риса й стала фатальною…
Бабця, у якої мешкала Тоня, закомандувала Якову:
-
- Будемо робити усе по закону: сватання по усіх канонах, весілля, аж тоді її заберете.
Прийшов дід Василь з кошовкою, дістав пляшку та хлібину. Засватали полтавку!
-
- Весілля у нас ніякого не було, - розповідає Антоніна Микитівна. – Зібралися родичі з його сторони, мої рідні приїхали - ото й усі гості. Був 1956-ий рік. Бідність. Навіть сукні білої не було… Ой розплачусь зараз від тих спогадів… Пішли у сільську раду, нас там без всяких церемоній та урочистостей зареєстрували і дали документ. Ми зайшли в кабінет голови сільської ради з дружкою і боярином, а там нікого. Яків усівся на місці голови, а тут двері відчинилися і на порозі очільник села. «Це ще що таке?» - голосно запитав, бо йому не сподобався вчинок нареченого. Так сердитий і «розписував».
Молоду дружину Яків привів у батьківську хату, бо свого житла ще не мав, та й дотримувалися давніх українських традицій: наймолодший син мусить жити з батьками і догленути їх до смерті. Яків – був четвертим з хлопців, ще брати мали сестру Марію, котра була на 10 років молодша від брата.
Але вона взяла відра з картоплею та й подалася на город садити. Бо вже й середина квітня пройшла, а город не саджений. Накопувала ямки, сама закладала картоплю. Відступала рядок від рядка на крок, так по ступні, що лишалася в землі позаду, й розпочинала наступний ряд. До вечора й впоралася. Та замість слів похвали, почула докори та ганьбу від свекра.
-
- Господи, що ти наробила? Ти ж город перевела, - кричав не соромлячись господар на молоду невістку. – Скільки землі гулятиме! Де ж таке бачено! Що ж воно буде? Перевела!
Не стерпіла цієї образи Антоніна. Ще більше вразило, що її не захистив чоловік. «Ти за мене не заступився! Й слова на мій захист не сказав!», - пам’ятає подробиці того весняного дня жінка, хоч пройшло вже 68 весен. Зібрала речі у валізу і рушила до Золотоноші. Рішуче і незворотньо! Яків телефонував до дружини, писав у листах, що їй треба розрахуватися в школі, але Антоніна від свого рішення не відступилася.
Тож Яків Васильович зібрав свої пожитки і приїхав до дружини. Жили з тещею та старшою сестрою Антоніни, котра мала вже дітей.
Восени свекор написав у листі: «Зібрали великий врожай картоплі. Які на Полтавщині розумні люди живуть (це про невістку)! Посадила вдвічі менше, а врожай більший!»
-
- Влаштувався я на роботу відразу і дуже вдало, - каже чоловік. – Пішов у райком партії, його очолював Іван Кубишев. Запропонували у котельню на птахокомбінат. Погодився.
Кмітливий чоловічок облаштував на комбінаті душові кімнати. Про це дізнався головний інженер комбінату комунальних підприємств і «висватав» креативного працівника. Так от, мережа водогону у Золотоноші – справа рук Якова Ткачука. Водопостачання лікарні, газобалонне забезпечення, газове господарство – біля джерел становлення саме Яків Васильович.
Антоніні Микитівні з працевлаштуванням було складніше. Спочатку була вихователем у гуртожитку, потім працювала у садочку «Журавлик» і тільки перед виходом на пенсію – вчителем у допоміжній школі. Так довелося, хоча до диплому Золотоніського педучилища, здобула ще й диплом Черкаського педуніверститету. Має 39 років загального стажу. У чоловіка – 43.
У 2001-му онкозахворювання забрало єдиного сина Олександра. Перед страшною і підступною хворобою батьки були безсилі. «Сину мій, сину. Моя ти дитино, навіщо так рано мене ти покинув…», - понад 100 материнських віршів-страждань вилилося на папір. Антоніні Микитівні важко рухатися, та вона підводиться і приносить старий халат - останній синів подарунок. А ще вітальну листівку, яку хлопчик підписав їй ще в першому класі.
Залишився онук Дмитро. Він уже одружився, має двох діток. Яків Васильович та Антоніна Микитівна дуже пишаються своїми правнуками – Андрійком та Варварою, знають і тішаться їхнім успіхам.
Біля їхньої багатоповерхівки облаштований дитячий майданчик.
«Щоб самому повітрям подихати і людям було де присісти», - каже.
-
- Мабуть, немає жодної сім’ї, де усе було б гарно та рівненько, - прощаємося. – У нас теж бувало по-всякому. Але ми вберегли нашу сім’ю, підтримуємо і допомагаємо один одному. Бо так закладено у нашій родині. Одружився - на тобі відповідальність за дружину і дітей. Ти – годувальник. Вона - берегиня сімейного вогнища. Треба шукати компроміс і не бути впертим.
Ми домовилися зустріти 70-річний ювілей подружжя - БЛАГОДАТНЕ ВЕСІЛЛЯ разом. І обов’язково приготуємо Антоніні Микитівні святкову сукню.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
