Як талановитий Шаворо з Гельмязова став народним артистом України

На вступних екзаменах до Київської національної музичної академії України імені Петра Чайковського золотоніський ром співав арію Рудольфа з опери «Богема». Звичайний «циганчук» з багатодітної сім'ї. Впертий, цілеспрямований з гострим розумом та непереборним бажанням співати.

Сьогодні Михайло Тищенко входить до плеяди українських співаків, добре знаних в Україні та за її межами. Він – народний артист України, український співак (тенор) і педагог, доцент (ВАК), професор кафедри академічного і естрадного вокалу та звукорежисури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, академічного співу Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра та Київської національної музичної академії України імені Петра Чайковського.

Балон (Микола), Жора, Скрипка (Василь), Буржуй (Володя), Ніна, Тамара, Зоя, Рая, Світлана – і він, Шаворо (Михайло). Ромська сім'я, в якій народився майбутній артист, була велика й бідна, налічувала десятьох дітей. Батько мав своїх чотирьох, після смерті матері одружився вдруге. У мачухи було своїх п’ятеро дітей, згодом народили ще одну спільну доньку.

Я став на коліна, кажу: «Візьміть мене на навчання, я знайду гроші, пляшки здаватиму»…Він не взяв.

Михайло Тищенко в дитячі роки з бабусею

Михайло народився на Київщині, у селі Березань, Баришівського району. Ромська родина кочувала з місця на місце.

• - Коли я міняв школи, незмінним залишався лише щоденник, - згадує Михайло. - Жили в Дубіївці під Черкасами, у Кропивницькому, у Золотоноші... У 6 років переїхали в Гельмязів. У 1975 році пішов у перший клас. Мені було дев'ять, на 2 роки старший за ровесників. Співати почав з 3 класу.

За словами чоловіка, у сім'ї ніхто не мав пісенного таланту – ні серед близьких родичів, ні в родині.

• - Я в сім'ї один «білий» був і казали, що я не від рідного батька, таке…. Жив біля баби з дідом, батько мене не любив. Українці називали мене через те метисом, - ділиться спогадами дитинства. - Але я дуже любив співати і ще мені так хотілось навчитися музичній грамоті. У Гельмязові була музична школа, очолював її Михайло Белей. Прийшов я, «прослухався» на баяні. Мені так сподобалось у цій школі! Цей запах інструментів…Там грають, там співають…Для мене тоді це було щось надзвичайне! Абонемент на навчання тоді коштував карбованець і п’ятдесят копійок. Це не багато для мене, я б знайшов. Але для того, щоб там вчитися, потрібно було поставити підпис комусь із старших в сім’ї – матері, батькові, бабі чи дідові. І директор каже: «Хай хтось прийде, розпишеться!» Я біжу три кілометри через все село додому, а там у дворі гульня йде. До баби підходжу, кажу: «Ба, пішли в школу, розпишешся і все». А вона: «Іди краще свиням нарви щириці, та попорайся, нащо тобі та музика?!»

Михайло Тищенко з сестрами в дитинстві

• - Знову прибігаю до директора, на коліна стаю, кажу: «Візьміть мене, я найду карбованець п’ятдесят, я пляшки здаватиму...». Я дуже хотів вивчити нотну грамоту! І він мене не взяв. Каже, що без підпису не можна, така бюрократія була. І все, на цьому закрився, але співати не переставав.

Михайло Тищенко (на фото зліва) з рідними сестрами та братом в дитинстві

Незважаючи на це, Михайло з вдячністю згадує колишнього директора музичної школи. Чоловік часто допомагав юному артисту налаштовувати гітару. Гри на інструменті хлопця навчив двоюрідний брат.

• - Я купив собі маленьку гітару, дешеву, за 9 карбованців. Пам'ятаю зима, мороз. Прибіг до директора додому, він мені налаштував інструмент. Я повертаюсь, а в хаті тепло – гітара й розлізлася. Я так плакав. Сам її склеював. Наступного разу взяв дідовий кожух, замотав гітару, пішов до директора він налаштував, я знову її в кожух і в мішок та й приніс додому. Тоді вона тримала стрій!

З третього класу хлопчина співав у школі, а потім його запросили у Будинок культури солістом хору.

Є таке прислів’я: «Якби батько не пив, то й на хліб не було б!»

• - У нас сім’я була велика, а їсти не було чого. А в Гельмязові тільки побудували лікарню, таку здоровенну. Я пішов на замерзлу річку й провалився під лід: намок, прибіг у школу, мене трясло, піднялася температура, але це все було сплановано. Мене поклали в лікарню і тримали там три дні! І ніхто не кидався, де я дівся, чого мене вдома немає, ну так в нас було… А я тоді ходив по всіх поверхах, і у холах, біля телевізора сідав й співав людям. Вони мені з палат несли продукти, солодке - те, що їм приносили. Я все складав і передавав старшому братові, щоб він додому відніс.

Михайло в дитинстві (на фото зліва) разом із батьком та братом

• - Ми так бідно жили, що навіть не було чого з собою взяти в школу поїсти. Я брав сухар і змазував смальцем, який залишився з вечора на пательні. Замотував бутерброд в газету і клав у портфель. А на великій перерві дивлюсь, а смалець розтав і сухар без нічого залишився… Ну нічого, я з’їв сухар, у туалеті водою запив і все нормально.

Як розповідає професор, згадуючи дитинство, у хаті була пральна машина, але він все робив сам: брав мило, дошку й ходив на річку Супій. Там прав речі і розвішував на ялинки. Потім цілий день купався, загорав, а ввечері збирав сухий одяг та йшов додому.

• - Є таке прислів’я: «Якби батько не пив, то й на хліб не було б!». І це дійсно, коли до нас заїжджали родичі, то столи ломилися від їжі. Роми на другий день не їдять те, що вчора готували, лише свіже! Куриця, свинина, оселедець… І гроші на це знаходилися. Тоді ж спекуляція була, іконами, ситами, спортивними костюмами торгували, а мачуха ще й вміло ворожила. Але на дітей грошей не хватало, - розповідає український тенор. – Після застілля я брав дві –три порожні пляшки, клав у портфель і перед школою забігав у магазин. Пляшка тоді коштувала 12 копійок. А там черга довжелезна була, аж на вулицю, бо хліб зранку привозили. Я забігаю в магазин, віддаю продавчині пляшки, щоб вона мені дала гроші. А вона каже: несіть «посудне», бо я не даю за пляшки гроші. Тоді люди з черги всі за мене заступилися! А ще я тоді зрозумів, що можу заробляти співом і перестав пляшки носити. Приходив і співав цій черзі. Мені давали гроші або приносили з дому смаколики.

Навчаючись у школі,хлопець постійно думав, де заробити грошей? Одна з ідей була - служба в Афганістані. У 9 класі він написав заяву, але його не взяли, «бо з багатодітної сім’ї, а він старший, та ще й біля баби жив, як опікун». Зате взяли в армію.

• - Був у нас в Золотоноші воєнком Лапенюк, не пам’ятаю імені. За тиждень до моєї заяви цигани розбили у його «шестірці» скло і витягли магнітофон. І він був дуже злий на них. А тут я прихожу. І він мене з радості зашурував аж на дальній Схід на два роки. Десять тисяч кілометрів, - сміється, згадуючи. - Я пів року чесно служив, а потім начальники у мені розгледіли пісенний талант і решту служби я провів на всіх днях народженнях і святах, конкурсах та оглядах.

Після закінчення школи Михайло найперший з усіх випускників пішов навчатися далі, і не де-небудь, а у Київському музичному училищі імені Глієра.

Цигани золотом платили, що взяли хлопця на навчання?

• - У золотоніському районі є село Свічківка, туди до сільського голови мене направила директорка гельмязівського Будинку культури Євдокія Яківна Кобзаренко. Він мені дав цільове направленя на навчання у «поплавок»: колгосп платив мені стипендію, а після закінчення я три роки мав відпрацювати в селі. І я поїхав у Київ поступати в інститут культури. Там мене зустрів мій дядько, подзвонив якійсь жінці, розповів що племінник вступатиме. А вона каже: «У нас же в Глієра недобір!». Я й не знав про існування такого училища, а лише про театр «Ромен» у Москві. На другий день з гітарою прийшов на прослуховуваня: замість шнурків на туфлях алюмінієвий дріт, на сорочці ґудзики через одну, то я її вузлом зав’язав, щоб трималася і гітара позаду. Це був 1985 рік, середина вересня. Мене слухав сам Іван Гнатович Паливода. Зараз можу впевнено сказати: якби не було Паливоди, не було б і Тищенка! Я заспівав йому «Очі чорнії…». Він зразу: «Я його беру!». Його ще тоді жартома питали, чи йому цигани золотом заплатили, що він мене після початку навчання взяв!

Архівні фото Михайла Тищенка

Навчання юнаку давалося легко. Він мав єдиний квиток: міг безкоштовно їздити на транспорті й відвідувати різні культурні заходи, кінотеатри, спортивні заклади. Жив у гуртожитку. Але завжди шукав підробіток.

• - Спочатку ми з другом розносили газети «Вечірній Київ». А потім нас влаштували на хлібзавод вантажити хліб у машину. То ми там «тирили» буханки. А в гуртожитку, коли всі магазини закриті, продавали студентам по 50 копійок за штуку (у магазині хліб коштував 16 коп.)

У 1989 році Михайло вперше одружився. З нареченою познайомився на навчанні. Вона була піаністкою.

• - Перед весіллям я приїхав у Гельмязів. Разом з однокласниками поїздили сусідніми селами й розклеїли афіші про мій сольний виступ. І я на дві з половиною години дав у клубі концерт. Там було більше семисот чоловік! Люди в проходах стояли. Заробив гроші. Десять відсотків мав віддати на Будинок культури, але Євдокія Яківна не взяла з мене нічого. На ці гроші я купив обручки, собі костюм і туфлі, дружині - сукню. І ще вистачило на відеозапис.

Після трьох років навчання в училищі золотонісець вступив до консерваторії. Закінчив виш через п’ять років.

• - На прослуховуванні я заспівав арію Рудольфа із опери «Богема». Другу підготовлену мною вже не слухали. Один з членів комісії здивовано питав: «А що ж ви будете співати на випускний?». Це була складна арія, яку виконували підсумовуючи навчання, а не на вступних іспитах, - з посмішкою згадує. – Просто спів – це моє життя. І якби мені довелося ще раз народитися на цей світ, я б став тільки співаком! Який би настрій не був, де б я не був – у метро чи трамваї - я собі співаю, постійно мугикаю.

Єдине про що шкодую: займався лише вокалом, а треба було ходити на сольфеджіо і на музичну грамоту

З 1992 року чоловіка запросили до Київського ансамблю «КВО» з яким він гастролював по всьому світу. Михайло Тищенко має шість почесних грамот від адміністрації президента. У 2023 році отримав ступінь доцента (ВАК).

Чоловік одружений вчетверте. З двох шлюбів має трьох дітей: Артема, Лолу та Марка. Найстарший - працює в СБУ. Дівчина – співає і танцює, Марк – скрипаль. Нинішня дружина артиста – піаністка, кандидатка музичних наук. Саме вона віртуозно акомпонувала артистам у Золотоніській школі мистецтв під час концерту, який 10 лютого влаштував для земляків Михайло Тищенко за підтримки народного депутата Віталія Войцехівського.

На благодійному вечорі вокальної музики у Золотоноші виступали вісім учнів професора з Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв та Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра. Глядачі були вражені здібностями молодих талантів, а ще захоплююче зустрічали виступи земляка, який своїм голосом підкорив серця як пересічних глядачів, так і вчителів та учнів Школи мистецтв.

• - Єдине про що шкодую, що займався лише вокалом, а треба було ходити на сольфеджіо і на музичну грамоту, щоб вміти собі підіграти, - підсумовує артист. І радить майбутнім музикантам: - Якщо ви дійсно маєте мету стати співаком чи музикантом, то повинні постійно і вперто рухатися до цілі. І ще одне, у вас обов’язково має бути ще одна, додаткова, спеціальність. Якщо раптом щось трапиться з голосовими зв’язками у вокаліста чи травмує руку піаніст, ви повинні мати запасний варіант у житті, щоб заробляти кошти.

У свої 57 пан Михайло сповнений енергії й молодецького заряду, продовжує викладацьку роботу, неймовірно працелюбний, збагачує себе новими досягненнями та має чудову пам'ять на дати з минулого. Чоловік вдячний долі, пишається своєю ромською національністю й продовжує співати заряджені енергією ромські балади на власних концертах.

• - У дитинстві на гулянках мене родичі просили щось заспівати так, щоб душа розгорнулася. Я постійно думав, як це зробити?.. А тепер розумію. Потрібно просто співати щиро від душі.

І він це робить на сцені. Протягом всього життя.

***

Слідкуй за нами у Facebook та Instagram, щоб нічого не проґавити

Читайте також: Світлі промені таланту: як педагогиня із Золотоноші завоювала третє місце у конкурсі «Вчитель року»

Читайте також: Подякували за багаторічну працю