Другий рік повномасштабного вторгнення. Всі давно зробили свої висновки. Війна стала лакмусовим папірцем. Хтось у близьких і знайомих віднайшов заховані глибоко всередині могутні сили, козацьку волелюбність та нескореність, пульсуюче, сміливе українське серце. Хтось здивовано оглядається на кремезних сусідів, які ховаються за тендітними фіранками, щоб «ТЦК не зустріти». Але Є ще й ТІ, хто йде сам. Їх мало, одиниці… Та їх легко впізнати. Вони справжні чоловіки.
Новий рік у Золотоноші розпочався з тужливих звісток. Знову горе. Знову смерть. Юний, освічений, все життя попереду…
«Морську справу» хлопець обрав неспроста, це сімейна династія по батьківській лінії: дід, батько і дядько були моряками. Влад з дитинства мріяв про море й з малих літ знав ким буде. Його цікавило й захоплювало все пов’язане з водною стихією.
Другу вищу освіту розумний хлопчина отримав у ЧДТУ. Паралельно на військовій кафедрі здобув первинне офіцерське звання.
Після навчання хлопець відвідав чимало українських міст. Встиг пожити у Києві, Одесі та Харкові. До Золотоноші повернувся два роки тому – хотів залишитися у рідному місті.
Перший день повномасштабного вторгнення росіян застав юнака у рейсі, на кораблі, за тисячі кілометрів від дому. Після закінчення контракту моряки, які були з Владом «на роботі» повернулися до Болгарії, очікувати на новий контракт. Владислав поїхав до Золотоноші. Свідомо. З власними чіткими переконаннями. Маючи за плечима військову кафедру він точно знав, що на нього чекає. Більше того, він хотів доєднатися, докласти всіх зусиль, щоб справедливість взяла гору. Жити, розвиватися й працювати вдома.
За словами друзів і знайомих, хлопець вирізнявся впертістю. І якщо щось надумав, слідував цьому невідступно. Так було в житті. Так було й на роботі. Його важко було переконати в протилежному. У нього завжди була своя обґрунтована думка. Неодноразово наголошував друзям: «Україна – це перспективна країна, все буде добре, ми прорвемося!».
Воєнної справи навчався у Львові. Потім були бойові завдання у гарячих точках. Друзям і близьким про бойові будні нічого не розповідав, все у загальних рисах. Найстрашніше й найболючіше тримав при собі.
- Він завжди посміхався, був дуже позитивним, в усьому бачив хороше. Казав, що війна – це тимчасово, ми виграємо. Він дуже вірив у перемогу, - згадують знайомі. – Влад - це така людина, яка завжди підтримає, приїде, допоможе.. На нього завжди можна було розраховувати. І дуже вольовий! На своїй думці стоятиме до кінця!
У минулому році Владислав зустрів своє кохання. Мав намір одружитися… Не судилося.
27 років… Все життя попереду… Кохана, діти, майбутнє…Сльози, розпач і вічний душевний біль.
Приїхав з Європи, щоб залишитися в Україні. Еліта, цвіт нації. Гордість й надія рідних. Молодий, сильний і вмотивований, привілейований прошарок суспільства, українське майбутнє… Найкращий. Вічна пам'ять і вічний біль.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
