31 травня у селі Богуславець на Золотоніщині проводжали в останню земну дорогу свого захисника, мужнього воїна, відданого сина Сергія Калину. Йому навіки залишиться 26. Траурна церемонія розтяглася сільськими вуличками.
Попрощатися із Серьожою приїхали побратими, прийшли вчителі, які навчали хлопця у місцевій школі, зійшлося чимало місцевого люду, прибуло керівництво Вознесенської громади, представники Золотоніського військкомату – усі, кому пекло у душі за земну несправедливість, хто оплакував разом з матір’ю непоправну втрату… Вона прощалася вже з другим своїм сином.
Ми домовилися про зустріч з Ніною Миколаївною ще у липні. Але вичікували слушної нагоди, доки матір знайде у собі сили для нелегкої розмови, на яку вона погодилася тільки заради Серьожки. Зустріч відбулася у символічний день (так склалося) – 29 серпня – День пам’яті Захисників України.
Грамоти - за футбол
— Народився Сірьожка 2 квітня 1997 року, о 8.30 ранку – жайворонок наш, - розповідає мати. – У пологовому Черкас. Маю вроджену ваду серця, тому був кесарів розтин. Маленький, усього 2 кілограми і 900 грамів. Над йменням довго не морочилися, бо дуже подобалося – Сірьожка. Чоловік не перечив.
У сім’ї Калин уже підростав старший хлопчик – Славік, ім’я якому не підбирала, а просто наполягла молодша сестри Ніни Миколаївни – Світлана. Йому було 6 років. А коли Світлана вийшла заміж, у неї з’явився свій син Славік та ще й чоловік Славік. На 2 сім’ї – 3 Славіки.
Змалку Серьожка, як і всі хлопчаки, любив ганяти м’яча, охоче грав у футбол. Щороку на Першовересневій лінійці директорка Богуславецької школи вручала кращим учням грамоти – за досягнення у навчанні, у спорті, у предметних олімпіадах. Серьожка отримував за футбольні звитяги.
А ще любив точні науки – математику, алгебру, фізику. Залюбки робив усні математичні операції з багатоцифровими числами. Цим підкорив свою вчительку Людмилу Гмирю. А ще обожнював історію. Досконало володів історичними фактами та хронологією подій. Розповідав із захопленням і дивувався мамі: «Ну як можна цього не знати?!» До батьків звертався шанобливо, з великою повагою, на «Ви».
Хотів навчитися готувати як старший брат
У 2014-му закінчив Богуславецьку загальноосвітню школу і вступив до Черкаського професйно-технічного ліцею №17, де здобув спеціальність плиточник-облицювальник. У цьому ж закладі навчався й старший брат, але за спеціальністю муляр-плиточник. Хоча Славік мріяв стати кухарем. Умів пекти хліб, торти, готувати будь-яку страву.
— Коли ви уже й мене навчите готувати? – питав Серьожка. Як поселився у гуртожитку, то куховарив сам. – Ой, мамо, хотів зготувати суп, а вийшла каша, - бідкався по телефону.
У 2017 році Сергія мобілізували для проходження строкової служби у лавах Збройних Сил України.
Після мобілізації працював разом з батьком у Київському «Міськводоканалі». Для цього йому довелося здобути ще одну спеціальність – зварювальника.
Чому мені й досі не несуть повістку
У Києві хлопця застала війна. 24 лютого рух автомобільного та залізничного транспорту був паралізований, багато бажаючих було скористатися громадським сполученням, аби виїхати із столиці. Майже три доби добирався до рідного села із Києва. Потяги відправлялися у Західному напрямку – на Львів. Звідти вдалося дістатися до Черкас, а вже потім – на Золотоношу.
— Чому мені й досі не несуть повістку з військкомату? – питання, що не давало спокою ні вдень, ні вночі.
— Синок, а може, якось минеться? – відказала матір з надією, що син облишить думку про війну.
Але він мав серйозні наміри. Якось увечері розпочав відверту розмову. Взяв маму за плечі, посадив на диван. Сам сів напроти.
— Ма, ось я ще підросту, змужнію, одружуся. Мої діти будуть розпитувати про російсько-українську війну. Скажу: «Так, була!» А вони: «А де ж ви, тату, були?» Що мені тоді відповідать? Ховався, уникав, відсидівся…
Не зупинили сина й розмови про старшого брата Славіка, який після служби в АТО, трагічно загинув, залишивши двох хлопчиків – Дениса та Андрія і дружину Наташу.
— Он Тарас добровольцем пішов, а у нього ж маленька дитина! А я сидітиму?
Через тиждень отримав повістку, пройшов медичну комісію. 17 квітня 2022 року за загальною мобілізацією пішов боронити рідну землю.
— Мамо, ні за що не переживайте. Усе буде добре. Я ж фартовий!
Спочатку –5-місячна підготовка, військовий вишкіл. Там, у навчальному центрі Сергій отримав позивний «Каливан». Чи це пов’язано із прізвищем – Калина, чи з постійним луком у червоних шортах – знають тільки побратими.
З-під Бахмута дзвонив часто
Коли Сергія разом з іншими 6-ма військовиками, як одних з найкращих, командири відібрали для відправлення на передову, він зателефонував матері.
— Ма, Ви де?
— Вдома.
— Сядьте. Маю серйозну розмову. Я – в Бахмуті. Хочу, щоб Ви це знали і так наказав командир. Але прошу, за мене не переживайте. У мене все добре. Я більше ЗА ВАС переживаю.
Кулі обминали Сергія. Йому довелося з-під обстрілів витягувати свого пораненого командира.
— Ма, ох він і важкий! Ледве дотяг, - ділився враженнями з батьками боєць, якого самого було 60 кілограмів з хвостиком. – Його десь під 80 кілограмів!
Серьожка дзвонив за першої можливості. Коли йшов на позицію, попереджав: «Буду пізно, не хвилюйтеся!» Пізно ввечері на телефоні тілінькала СМС: «Усе ОК».
Якось зізнався: «Так хочеться на рибалку! Ну її ту війну. Ось приїду з позицій, виламаю палку і зроблю вудку!»
— Він любив рибалити, - додає батько Микола. – Це у нас сімейне. І Славік рибалив, і Серьожка. Істи не любив рибу. А от процес – обожнював. Ще ми за грибами ходили, усі разом…
— На початку травня – День матері. Жду-жду – тихо, ніякої вісточки, пригадує Ніна Миколаївна. – Вже й лягла, а сон не йде. Аж тут - тілінь. Прийшло повідомлення. Відкриваю – відео. «Мамуль, привіт! З Днем матері Вас!» А я слів і не чую, вдивляюся у маленький екран. Зморений, неголений… Це було його останнє відеоповідомлення.
22-го вранці мати послала вітання з Днем Миколая. Але до вечора син його не переглянув. Набрала – поза зоною. Стала дзвонити до його побратимів - до Дениса, до Саші. Денис не взяв трубку. А Саша: «Не переживайте, з ними нема зв’язку. Наші намагаються до них прорватися!»
— Вранці 23-го зателефонувала племінниця Віта: «Дзвоніть до командира!» Мабуть, вона вже щось знала. Набрала командира: «Вони ж там уже 5 діб. Голодні!» - розплакалася.
У середу, 24 травня приїхали у військкомат. Там вручили повідомлення «Пропав без вісти».
— У мене істерика. Кричу чоловіку: «Поїхали у Бахмут», - розповідає деталі.
Повернулися додому, а слідом приїхав молодший брат Микола разом зі швидкою, бо вже знав, що Серьожка загинув.
Приходить у снах
29 травня поїхали у Дніпро, на упізнання. Тіло Сергія привезли у морг. Але у морг батьків не пустили. Показали фото тіла через монітор. Воно було обгоріле, руки стиснуті у кулаки і прижаті до грудей. У бруді і крові. Упізнали по годиннику, який був на руці і зупинився о 12-ій ночі, коли почався обстріл. А ще по нігтю на нозі, якого збив ще в дитинстві на футболі і він ріс не правильним.
— Це Серьожка, тьоть Ніна, - підтвердив побратим Юра, що стояв поруч. – Це 100 відсотків. Їх було 6. Його тіло вціліло, від інших – останки. Я сам витягував.
Віддали у закритій труні. У ній – пакет з тілом, поверх – костюм.
— Це як страшний сон. Не було ніяких передчуттів, - каже мати.
Вперше Серьожка приснився старшому племіннику 12-річному Денису.
— Дядя йде вулицею, а потім побачив мене і питає: «Ви що, мене не чекаєте? Чекайте! Я скоро прийду!» А потім мене бабуся розбудила і не дала додивитися сон.
— Він у нас такий вигадник, що ми йому й не повірили відразу. Він аж розсердився. Але пройшло тижнів 2 і Серьожка прийшов до мене уві сні, - розповідає Ніна Миколаївна. – Ви біля груби вже крісло поставили? А де ж я буду курити? Розповіла побратимам, які приїздили на 40 днів на кладовище, то вони біля могили підкурювали для Серьожі цигарку. «Ми помстимося за Каливана!» - пообіцяв мені командир, який після госпіталю знову на передовій.
З Данії на похорон до брата прилетіла Віта. У них із Серьожкою були особливо довірливі стосунки. Віта знала все. Вони часто телефонували один одному. «Я її дуже люблю!» - казав. І завжди звертався до сестрички «Моя рідненька»…
— Материнське горе пережити неможливо, з ним треба вчитися жити, це з нами до кінця життя. Тепер ми не схожі на інших, наші погляди більше спрямовані в небо. Наші плечі зігнула біда, лінії долі поламані. Ми ті, хто топче стежку на кладовище, де обіймаємо хрести та мрамор... Ми бережемо пам'ять про наших дітей з надією, що ми колись зустрінемось... Ось так і живемо тепер на світі. І якщо хтось скаже вам, що час лікує,що все можна пережити, - не вірте, материнську скорботу пережити не можливо.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
