Анастасія Андріївна СТЕШЕНКО – воєнною весною 2022-го перетнула 100-річний рубіж. Першого березня золотоніській довгожительці зозулі почали кувати уже другу сотню літ. Нині їй 101! Якими були ці роки, адже на її долю випало переживати вже другу війну. Чим живе сьогодні, що найбільше ятрить душу та в чому рецепт її довголіття – у нашій розповіді.
Народилася Анастасія Андріївна у березні 1922 року в Росії. Коли дівчинці виповнилося 7 років, померла її мама. Батько залишився вдівцем з 3 доньками – Настя, Шура і Маруся. Маруся – з двійнят. Їх, найменшеньких, опікували в дитячому садочку виховательки. Одна з них просила батька:
- У мене немає власних дітей. Віддай мені дівчаток, буду їм за матір.
Малеча й справді дуже прив’язалася до жінки. Тягнули ручки і звали: «Мамо, Мамо!»
Проте батько не погодився. У 5-річному віці одна з дівчаток померла.
Невдовзі одружився вдруге. Мачуха привела власного сина Васю. Потім у них народилося ще двоє спільних дітей – Валя і Люба. Вкупі – шестеро. Про свою мачуху бабуся згадує тільки добрим словом.
- Ніколи вона нас не зобиджала, - каже. – Що своєму синові у тарілку клала, те й нам. Я якось аж підгледіть хотіла, чи не краще у брата в мисці? Ні, однакові шматки.
Ще зовсім юним дівчам, разом з двома подружками із села, завербувалася влітку 1939-го у білоруський Гомель, аби заробити грошей. Там працювали на будівництві залізниці. 17-річна дівчина виконувала важку чоловічу роботу: трамбувала насип, по якому укладали шпали. Маленька, худенька, але проворна і хватка до роботи дівчина виділялася з-поміж інших.
Суженого побачила уві сні
Як не важко було молодим дівчатам фізично, вони все ж знаходили час і для дозвілля. Якось захотіли поворожити на майбутнього чоловіка. Набрала Настя повне відро води, з трісочок зробила зруб і вимостила на нього порожній кухлик. Вночі їй приснився сон. На білому коні їде чорнявий красень. На ньому синій костюм із чорною смужкою, а зверху дощовик. На голові – високий кашкет. Вранці розповіла своє сновидіння дівчатам. За кілька днів їхню ділянку відвідав майстер. Як глянула оддалік, ледь не знепритомніла – чорнявий, у синьому костюмі, в дощовику і у високому кашкеті залізничника. Ну точно, яким бачила у сні!
Він був високий, гарний. Зустрічалися не довго. Вирішили побратися. Просила Михайла, щоб написав батькові листа, бо не годиться одружуватися без батьківського благословення.
- Як батько вижене мене з хати, то ти будеш відповідати, - мовила, боячись батькового гніву.
- Я йому скажу так: «Були ви хазяїном над нею, а тепер – я. Не подобається вам, але забираю її собі. Вам же не дозволю її пальцем торкнути».
Батько, звичайно, був дуже проти.
- Ну який з неї заміж? Вона ж іще така молода, - казав батько, коли дізнався про раннє заміжжя доньки.
- Михайло Микитович родом з України, з Канівщини. Сирота старший на 10 років. Полюбила, бо був дуже гарний. На Україну не було до кого їхати, бо мати померла, коли йому ледь виповнився 1 рік. Батька спаралізувало і його доглядав старший брат. Михайло ж наймався до людей у помічники за шматок хліба, пас худобу. Після служби в армії пішов вчитися у залізничне училище. Мав сестру Антоніну і 2 братів.
- Весілля. Він працював. У нього були друзі і колеги . Мотя, Надя, Полінка, Килина – усі з чоловіками. Це була його бригада. Такі дружні! Передовики! Він був дуже старанний і відповідальний. Тому й бригада намагалася його не підвести.
Ввечері усі зібралися на квартирі, яку винаймав Михайло. Посиділи, пожартували – таке було весілля.
У Гомелі її застала Друга світова війна.
Евакуація. Серед перших – жінки і діти
Коли почалася війна, подружжя мало свого первістка – Валю. Тікаючи від окупантів, першими відправляли жінок і дітей. Чоловіки ще залишалися у Білорусі. З речей – нічогісінько, лише кілька дитячої одежини.
- Ми приїхали у Льгов (поблизу Курська), - до найменших дрібниць пам’ятає ті страшні дні бабуся. – На вузловій станції – тривала зупинка. До батьківського дому всього 40 кілометрів. Тому вирішила зійти і якось діставатися до рідних. Військові допомогли сісти на інший потяг, що прямував через станцію Комаричі, а звідти вже рукою подати - 10 кілометрів. Тут я вже не пропаду, і пішки дійду.
На станції зустріла знайомого чоловіка, якого з товаришем Максимом викликали у суд, але засідання відмінили. Земляки стояли в черзі за пиріжками. Стала проситися, щоб підвезли. Вони не впізнали молоду жіночку з дитям на руках.
- Ти чия? – переглянулися.
- Андрія Юхимовича, голови сільради.
- Так ти що з Гомеля пішки?
- Та ні, поїздами.
На рідний поріг ступила якраз на Петрів день, 12 липня. Родина сиділа за столом, обідали. Усі схопилися, почали обіймати, плакати, розпитувати. Не зважили навіть на те, що з ніг до голови була у дорожній пилюзі. Майже 3 роки не бачилися рідні. Як поїхала юним дівчам на заробітки, а повернулася з дитиною.
Пахала старою клячею
За три тижні батька забрали на фронт. Настя залишилися жити з ріднею. Михайлові сповістила, де вони з дитиною, як дісталися. Йому вдалося ще й трохи грошей переслати дружині з білоруського Гомеля. У селі розділили колгоспні землі між людьми.
- Нам наділили на 7 чоловік, навіть на батька, що воював, - каже бабця Настя. – Разом із своєю сестричкою Шурою ми обробляли землю. Я й орала, й садила, й волочила, й полола, й косила. А поруч жили сусіди – дід 80 років і баба його. Дід був дуже сильний. Їм теж на сімох наділили.
Колгоспну худобу теж роздали людям. Дідові дістався молодий жеребчик, а дівчатам – стару кобилу. Дід навчив Настю запрягати скотину і вправляти плугом. Приказував: «Ти не надавлюй на плуг, а тільки рівно тримай. А я таки налягла, то дід як уперіщив мене батогом, що я й виправилася!»
Під закінчення війни чоловік її знайшов і забрав в Україну, на житомирські кар’єри.
Потім Михайло Микитович отримав направлення у Золотоношу. Приїхали, жодної знайомої людини. Знайшли квартиру. Та Анастасія мріяла про власне житло.
- Давай будемо будувати дім?- запропонувала.
- За що? – скипів чоловік. – У нас записали бажаючих на квартирну чергу у багатоповерхівці. Я теж записався на 3-кімнатну квартиру.
- Не хочу ніякої квартири. Тільки свою хату!
- Та копійки ж грошей нема! Щомісяця по 80 рублів за квартиру платимо...
Це був перший скандал у сім’ї.
Ранком зібралася шукати землеміра, щоб наділив ділянку. Йшло літо і Анастасії уже кортіло засадити власну землю. Не пустив. Пішов сам. Так на вулиці Саксаганського у 50-х роках з’явилося обійстя Стешенків. Задля цього обоє важко працювали на цегельних заводах. Михайлові, як забудовнику, виписали цеглу не по 23, а по 10 рублів за тисячу штук. На підмогу приїхав і батько Насті. Аж тільки тоді Андрій Юхимович познайомився зі своїм зятем, якого бачив вперше.
Співробітниці з неї кепкували. Яка, мовляв, пенсія! «Чи ти виробиш ті 20 років на цегельні?» Не зважила, бо вже твердо вирішила. 10 тисяч цеглин за зміну випалювала у печі. Майстер Гаврило Тихонович казав: «Пропали твої зуби, дівчино!» А вона цеглу – в піч, а сама із гарячого цеху – на двір, умиється, рот пополоще, та й знову до роботи. А ввечері ще мішок трави на плечах кролям тягла. Потім ще й на консервному працювала, бо дуже руки стали від важкої цегли крутить. Вечорами пряла овечу пряжу, що батько висилав, та в’язала теплі хустки. За тиждень хустка була готова і – на базар.
П’ятьох дітей народила Анастасія Андріївна. Та у двох доля була надто короткою, померли ще маленькими – Ліда і Вася. Михайло дуже любив своїх дітей. Безмежну батьківську турботу й досі пам’ятає його наймолодша донька Люба, що доглядає маму.
Нині найстаршій Валентині Михайлівні – 82, братові Анатолію Михайловичу – 74, а наймолодшій Любові Михайлівні – 70.
Ігор, Андрій, Іллюха, Михайлик, Іра, Альона – шестеро внуків, дитинство яких пройшло у бабусі Насті. Їх звозили батьки звідусіль, навіть з Росії, на усі літні канікули. Аліна, 2 Насті, Єгорка, Андрій, Славік, Юля, Владік, Стьопа – 9 правнуків. Праправнуків – 10. Прапраправнуків – ще тільки 2!
Скажи батькові, хай мене забере, а то – вийду заміж!
Довгожителів у роду Анастасії Андріївни не було. Її батько помер у віці 87 років. Ніяких рецептів вона за життя не придбала.
- Їли, що було, що надбали: картопля, буряк, квасоля. Жирного не їли ніколи. Слава Богу, не голодували. Сама не знаю, чого я така живуча.
А нині обожнює «Любин суп», будь-який. Борщу вже не споживає, бо комизиться печінка. У щоденному раціоні – молоко, кисляк.
- Хочемо подякувати сімейній лікарці Ларисі Демешко, Ілоні Гордієнко та невропатологу Юрію Шаповалову – вони завжди з нами на зв’язку, безвідмовно у будь-яку пору доби, - вперше за всю годину розмови вклинилася Любов Михайлівна. – Ілона Юріївна приходить, телефонує, цікавиться самопочуттям. Нам дуже приємно.
Уже понад 40 років Анастасія Андріївна без свого Михайла. Хворів, тож рано її покинув. Коли прощався востаннє, переживав, щоб його Настуся не вийшла заміж.
- Можеш бути спокійним, - втішила, - заміж вдруге не піду.
Нині ж, коли вік бере своє, і зберуться докупи усі болячки гукає доньку:
- Люба, ну де той батько. Скажи, хай мене забере… А то - вийду заміж!
Усі новини дізнається по радіоприймачу
Золотоніська довгожителька має добру пам’ять і жвавий розум. Вона охоче жартує. Проте самостійно рухатися вже не може, тільки за допомогою візка. Зір теж втратила, однак чує добре. Тож усі новини дізнається по радіоприймачу.
Довгу життєву дорогу здолала 101-річна Анастасія Стешенко. Пережила голодомор, пройшла випробування Другої світової, переймається страшними подіями сьогодення… Головна її мрія – діждати нашої Перемоги, щоби зібралася вся велика родина Стешенків – і ті, що воюють, і ті, що в тилу, і ті, чиє серце рветься в Україну, де чекає мама у батьківській хаті.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
