Село Посад-Покровське Чорнобаївської громади розташоване на межі Херсонської і Миколаївської областей. До повномасштабного вторгнення населений пункт налічував 3200 мешканців. Багате на інфраструктуру село, окрім навчальних закладів, мало власний спортивний зал, салон краси, сучасні кав’ярні, магазини та аптеку.
Чоловіки вилазили на дах і спостерігали в бінокль
24 лютого Ганна із сім’єю та друзями планували провести час у Херсонському розважальному центрі «Фабрика».
Напередодні знайомі з Польщі говорили: «Завтра в Україні почнеться війна». Та херсонці ніяк не відреагували на почуте. Тоді не вірилося в подібне. Напередодні ввечері чоловіка, працівника поліції, викликали на роботу.
Сама вдома з дітьми: сину 6 місяців, донечці 5 років. Тоді переїхали до свекрухи. Разом було не так страшно. Орки наступали. У село не заїжджали, але рухалися центральною трасою.
— Щоб контролювати рух рашистських танків, чоловік з кумом залазили на дах будинку і в бінокль розглядали звідки їдуть окупанти, потім всім повідомляли, - згадує перші дні повномасштабного вторгнення Ганна Шаповал. У селі вона проживала десять років, звідси родом її чоловік. - Дуже страшно було за худобу - багато свиней і корів померли від голоду або підірвалися на снарядах. Орки стояли за 500 метрів від села, тож замінували чималу територію.
Діти навчилися визначати «прильоти» і «відльоти»
А через те, що село розташоване між містами-гігантами, то всі «недольоти» і «перельоти» «осідали» в селі. Пригадує, коли вперше снаряд влучив у житловий будинок у центрі села, почали думати про виїзд. Шостого березня переїхали до родичів у сусідню Миролюбівку.
— Наше рідне село з усіх боків оточили орки. На Миколаїв виїхати не могли. У родичів прожили місяць. Рашисти дуже сильно насипали градом. Діти, граючись на вулиці, за певний час вже самі розрізняли небезпеку, вихоплювали в повітрі звуки снарядів і зразу вираховували, чи треба ховатися в будинок. «Ой, та це відліт був, все нормально». Спали одягнені. Чули свист – спускаємося у підвал, - зі сльозами на очах розповідає Ганна Олександрівна.
Спочатку у селі вистоювали в чергах за продуктами. Потім все закінчилося, полиці спорожніли. Згодом місцевий підприємець почав роздавати безплатно закуплені в магазині речі. З продуктів завозили тільки хліб.
— Карткою не могли розрахуватися, ціни на цукор і борошно підскочили. Коли вдалося купити трохи борошна - насмажили якихось перепічок, всі так раділи, - посміхається щиро і додає: - Памперсів у магазинах не було, знайшли лише для дорослих, довелося ними обходитися.
Потім по хатах почали ходити незнайомці та шукати працівників поліції, військових, колишніх АТОвців. З’явилася реальна загроза полону, херсонці вирішили виїжджати якомога далі. Тим паче було до кого. У Черкасах жили родичі, які кликали до себе.
Прослухавши усі повідомлення, промоніторили інформацію у групах, кудою люди радили виїжджати. Лишалася одна дорога – полями. О шостій ранку, після комендантської виїхали обозом із 6 машин і влилися у тисячну колону автомобілістів. Всі рухалися в одному напрямку.
Ризикова дорога на мирну територію
Їхали на свій страх і ризик. Особливо після того, як почули, що родичів зупинили й ставили на коліна. Усі пережили такий стрес! їхали в німому напруженні полями, ґрунтовими дорогами, в об’їзд головної траси. Важко описати усі поневіряння, спроби і ризики. Проїхали 14 рашистських блокпостів. Восьмого квітня, за дві доби були у Черкасах.
— Ми були налякані, змучені й зморені. А ще, шоковані побаченим в Черкасах: спокійно ходять люди, можна розрахуватися картою, на прилавках є вся продукція, машини їздять, - згадує переселенка.
Щоб заробити на прожиття, Ганна вийшла з декретної відпустки на роботу. Вона - вчителька англійської мови. Нині працює дистанційно: проводить уроки онлайн із школярами свого навчального закладу та сусідніх шкіл громади. Чоловік теж влаштувався в місцевий відділ поліції. Незабаром, після звільнення Херсонщини, чоловік повернувся додому, за місцем служби. Жінка з дітьми й свекрухою залишилася у місті.
Боляче жити далеко від рідного дому
Наразі Посад-Покровське зруйноване на 98 відсотків. Знищені повністю або частково зруйновані майже усі будинки. Близько двохсот односельчан повернулися нині додому. Живуть у сараях, хтось-десь-щось облаштував. Світла немає. Нещодавно приїжджали будівельники та, де це можливо було, вцілілі конструкції дахів накрили синьою плівкою – мембраною.
— Наш будинок – це наше виплекане обійстя. Ми так довго збирали кошти на ремонт, з такою любов’ю, наснагою і впертістю вибудовували нові кімнати, штукатурили. Економили на всьому, щоб зробити теплу підлогу, замінити вікна… Повирубували чагарники, розчистили двір, звели новий паркан, - згадує з щемом у голосі рідну домівку. – І це все розбите, посічене осколками… Снаряд впав у дворі. Вибиті вікна, пошматовані двері. Дах упав. Все мокло під дощами й негодою, перетворилося на кашу. А ще й мародери...
Боляче, коли дитина забуває деталі з дому, боляче жити далеко від власного помешкання, важко перелаштувати життя й налагодити новий побут у чужому місті з двома маленьким дітками.
— У Золотоноші нам допомогли сильно, - зізнається жінка. - Колега чоловіка повела у «Золоhelp», там надали гуманітарну допомогу. На Благовіщенській постійно допомагають і продукцією, і речами. Були проблеми зі старими диванами - зламані пружини. Там нам видали ортопедичні матраци.
Звісно, кожен, хто залишив власну домівку, мріє повернутися туди: вести господарство, облаштовувати побут і просто насолоджуватися всім рідним. Як би добре до них не ставилися у новому місті, свій дім завжди буде найрідніший. Прийде час, і всі повернуться додому. Ми віримо в це. Віримо в ЗСУ, віримо в перемогу!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
