Те, до чого неможливо звикнути. Ледь не щодня Золотоноша прощається зі своїми героями. І хоч війна входить у звичку до якої адаптуються, думки не здатні пристосуватися до такого. Та попри це, на центральній площі щоразу збираються небайдужі аби провести в останню путь тих, хто дозволяє золотонісцям чути вибухи та стрільбу лише на відео, а не під своїми вікнами.
9 березня золотонісці попрощалися зі ще двома воїнами. «Борітеся – поборете, вам Бог помагає…» сказав класик, що народився цього дня понад 200 років тому, буцімто зазираючи своїми пророчими словами у кожнісіньку мить сьогодення. І вони боролися – Олексій Мельник та Антон Комаров збагнули значення цих слів і віддано боронили Батьківщину, доки ворожа куля не спинила їхні відважні серця.
Попри те, що війна перетворює людські долі у цифри статистики, саме ми здатні зберегти усіх та кожного у пам’яті, а головне – віддати належне тим, хто як ніхто цього заслуговує. Тож згадаймо тих, хто вже не серед нас…
Олексій МЕЛЬНИК
Олексій Михайлович Мельник народився 17 січня 1973 року у Золотоноші, в родині лікарів Домантівскої дільничної лікарні. Михайло Олексійович та Ніна Валентинівна Мельники пов’язали свої життєві долі із допомогою тим, хто того потребує, тож маленький Олексій із ранніх літ мав належний приклад для наслідування, зростав чуйним до чужого горя, тактовним до людського лиха та шанобливим до кожного навколо себе.
А затим – спрага до навчання завела його до Рівненського інституту водного господарства, де у 1995 році він отримав диплом спеціаліста та звання лейтенанта запасу на військовій кафедрі.
У часи миру та спокою Олексій Михайлович крокував за засвоєними у малі літа постулатами – допомагав людям, понад 30 років працюючи у газовому господарстві нашого міста. Саме його серйозний голос ви чули по телефону, коли набирали «104», саме він входив до складу команди фахівців, які виборювали призові місця в обласних професійних змаганнях і саме він виїздив з бригадою на найскладніші виклики.
Кожен, хто знав Олексія, завше завважував його людяність та порядність – риси, яких так бракує у капіталістично-прагматичному та кібернетичному плині сьогодення.
Сім'я завжди відігравала велику роль у житті Олексія. Він мав теплі взаємини з батьками та сестрою, обожнював племінників, переймався усіма клопотами родини, а коли прийшла неминуча лиха година і літа взяли своє – взявся доглядати хворого батька. Крім того, чуйність його сягала і за межі міжлюдських взаємин: Олексій неабияк любив котів та собак.
У 2006 році чоловік знайшов своє кохання і одружився з Тетяною. Щире кохання, порозуміння та ніжність у їхньому подружньому житті, як хороше вино, лише міцнішали та покращувалися з кожним днем. Але, крім солодкого побуту, настав також і день вимушеної розлуки… день, що закарбується у пам’яті українців – 24 лютого.
Олексій Михайлович, не чекаючи повістки, добровольцем став на захист країни. Війна чи мир – було байдуже для чоловіка, коли мова заходила про турботу за ближніх. Завжди переймався за комфорт підлеглих, ніколи не нарікав на тяжку долю і звісно ж, підбадьорював родину. Не втрачав оптимізму, а головне – йому не забракло сил знову і знову повертатися у саме пекло заради Вітчизни. Так, після складної травми Олексій Михайлович просто-таки рвався із госпіталю на фронт. «Бо там мої хлопці». Інакше – не міг. Люди не змінюються, хай би що. Принаймні, не кардинально. І якщо часто ці слова вживають у контексті негативному, то наразі – вони покликані не зайвий раз підкреслити, яким він був – наш земляк Олексій Мельник.
4 березня, після більш як року відважної боротьби за наше майбутнє, поблизу населеного пункту Микильське, уламок ворожого снаряду обірвав життя Олексія. Він забрав доброго командира, вірного побратима, чудового воїна, залишивши по собі нестерпний біль та безмежну порожнечу у душах рідних та друзів. Олексій Мельник, людина совісті та честі, тілько так і вмів – жити, віддаючи всього себе захисту рідної Батьківщини. Якою б не виявилася ціна…
Антон КОМАРОВ
Антон Володимирович Комаров народився 23 липня 1984 року у Золотоноші. Навчальний шлях його пролягав через дві школи – третю та санаторну. А за ними – був Золотоніський професійний ліцей. Життєва стезя Антона дещо різнилася від історії Олексія Мельника, який взяв до рук зброю у мить найбільшої у тім потреби. Натомість, Антон Володимирович пов’язав із військом фактично все своє свідоме життя.
У Білій Церкві чоловік проходив армійський вишкіл і став морським піхотинцем, а згодом – почав застосовувати набуті навички за призначенням: у 2017 році став учасником Антитерористичної операції на українському Донбасі. Груди героя за ці роки прикрасили відзнаки, зокрема медалі «За оборону Авдіївки» та «Захиснику Вітчизни».
Так, доля завела його на золотоніські підприємства, зокрема на «Роял Фрут Ґарден Іст», який став останнім місцем роботи перед початком повномасштабного вторгнення.
Але 24 лютого 2022 року Антон Комаров не міг лишатися осторонь. Він знав, що добровольці із цивільних потребують часу. І цей термін їм могли подарувати саме такі, як він – люди з досвідом, люди, які вже збагнули значення слів «зробити зброю продовженням руки».
На жаль, ми майже ніц не знаємо про воєнну стезю нашого земляка. Але понад рік тяжкої праці, щоденного ризику та боротьби за світле майбутнє поклав дещицю Антонових зусиль на терези цієї війни. Україна вистояла завдяки таким, як він, а наразі – зміцніла і вже не зупиниться, не злякається, не схилить голови. Такі як Антон подарували нам цей рік відносного спокою у тилу, але на жаль, самому воїну вже не випаде нагоди принести мир на кордони 1991 року чи здійняти переможний український стяг над деокупованими Донецьком, Луганськом чи Кримом.
4 березня 2023 року, в районі населеного пункту Гряниківка, що на Харківщині, під час артилерійського обстрілу зі сторони окупаційних сил, золотонісець Антон Комаров загинув.
Вдома не дочекалася його старенька мати, Надія Яківна, котра присвятила своє життя сину, своїй опорі та підтримці, яку підступно, разом із десятками тисяч інших українців, зруйнувала та відібрала росія.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
