Війна продовжується. Так само, як продовжують забувати про неї пересічні громадяни, особливо у тилу, особливо - у маленьких містах та містечках. Це дуже добре помітно не лише у фразах «я розумію, що війна, але нащо вимикати світло», а також і у об'ємах ресурсів, які вдається акумулювати волонтерам.
Допомогою фронту займається чимало громадян, частіше - це поодинокі золотонісці, рідше - громадські організації. І тих, і інших поєднують важливі риси: у них є сумління і відповідальність за країну та її майбутнє. Але скільки ж з них займається саме волонтерством? Так, допомагати і волонтерити - поняття принципово різні, у них закладено різні ідеї та постулати. Власне, про свій погляд на волонтерство розповів очільник ГО «Золотоніський координаційний комітет сприяння обороні України» Вячеслав Назаренко.
Він займається питаннями фронту з 2014 року і ми вирішили, що буде символічно розповісти про нього та громадську організацію, яку він очолює, саме після 8 років і 8 місяців війни.
Початок повномасштабного вторгнення
24 лютого застало більшість українців у ліжку. Тих, які дослухалися до американської розвідки і знали про прийдешнє вторгнення, так і тих, хто власне безпристрасно довіряв чиновницькому апарату. Вячеслава Федоровича війна теж запопала його серед ночі. І вже невдовзі після перших прильотів почали лунати телефонні дзвінки.
Від самого ранку волонтери знали, як діяти та що робити, адже з 2014 були у руслі воєнних подій. Досвід давав про себе знати, а також свою роль відіграла українська самоорганізація. Як ми можемо пригадати, у перші дні добровольці формували загони і брали під захист окремі об’єкти у місті, чи, скажімо, сільські дороги і таке подібне. «Золотоніський координаційний комітет сприяння обороні України» не пас задніх у цьому питанні і власне заступив на такі собі чергування побіля цілої низки об’єктів (заводи, склади тощо).
Ситуація розвивалася стрімко, ніхто до кінця не розумів, наскільки глибоко здатен зайти ворог та де можуть опинитися його диверсійно-розвідувальні групи, тому протягом певного проміжку часу такі дії були необхідними, і волонтери займалися саме цим напрямком у співпраці з правоохоронцями.
Потім, одне за одним, коли проблеми поступово вирішувалися по мірі їх надходження, громадська організація почала перебудовувати свою діяльність на більш звичні рейки. І вже у березні почалася безпосередня допомога фронту!
Громадська організація
Спектр допомоги, яку вдається акумулювати і відправити на фронт, дуже і дуже широкий. Це і провіант, починаючи від придбаних чи принесених небайдужими харчів, закінчуючи виготовленням сотень банок тушкованки та випічкою чи іншими смаколиками від підприємців міста; це і спорядження, від зроблених власноруч хух, до закуплених за зібрані поміж собою і від людей приладів нічного бачення, прицілів та подібного реманенту; а також – автомобілі, яких бракувало як на початку повномасштабного вторгнення, так бракує і досьогодні, адже на фронті машина - розхідний матеріал.
Умільці власноруч ремонтують вже зношені автівки, а Вячеслав Федорович по кілька разів на місяць особисто виїздить на позиції воїнів, переважно – на передові рубежі, аби передавати все те добро захисникам. Крайня така поїздка ледь не закінчилася фатально, коли волонтери лишилися з ночівлею на позиціях, де буквально за 30 метрів від них прогримів вибух. Але це не зупиняє, а радше надихає ще більше підтримувати тих, хто під такими вибухами боронить нашу незалежність!..
Фактично, до повномасштабного вторгнення багато хто кликав себе «волонтером», але зрештою – саме 24 лютого стало зрозуміло, хто є хто і кому варто довіряти. Наразі «Золотоніський координаційний комітет сприяння обороні України» є фактично провідною за своїми масштабами – та, якщо можна так висловитися, коефіцієнтом корисної дії – громадською організацією у Золотоноші. Їм довіряють і з ними охоче співпрацюють – депутати, підприємці та небайдужі золотонісці.
З одним із діячів організації «Золотоноша.City» спілкувалися ще кілька місяців тому. Це – Антон Чернявський, який є ветераном війни, свого часу демобілізований за станом здоров’я, але один із тих, хто не полишає побратимів і продовжує допомагати фронту.
Так і зараз Антон - активіст громадської організації і вносить свій посильний вклад. Зокрема, він має можливість виїздити за межі України, тож фактично є представником закордоном, де часто вдається роздобути для подальшої відправки на передову речі, спорядження та тому подібне.
Тож організація намагається охопити не лише внутрішній ринок і українців, а також випробовує себе на рівні комунікації із західними партнерами, зокрема найближчими географічними сусідами. Це значною мірою покращує можливості, а відповідно – хлопці у окопах можуть отримати більше розмаїтого реманенту, який допомагає винищувати ворога і зберегти власні життя.
У діяльності організації зараз задіяні декілька десятків самовідданих і працьовитих людей, які, не шкодуючи себе, свого часу та ресурсів, роблять усе можливе для фронту і для перемоги. Вони займалися цим 8 років до 24 лютого, займають цим 8 місяців після нового витка війни, і займатимуться доти, доки російська терористична федерація не зазнає повного краху!
Вячеслав Назаренко
Попри хаос і сум'яття, які принесла у життя українців повноцінна війна, такі люди, які Вячеслав Федорович – завжди були напоготові. Багато процесів були вже відточені і вишколені давним-давно, тож навчатися з нуля, як це робили чимало українців, не довелося. Чоловік просто знає, що він має робити і для чого. Його причинно-наслідкові зв’язки та оцінка ситуації не викликає сумнівів та внутрішніх суперечок.
Крім того, пана Вячеслава у всьому підтримує його родина. Але навіть якби це було не так, то він не відступився б від своїх поглядів і переконань, адже стояти осторонь, коли визначається доля України – не для нього. Цим керувався чоловік у 2014 і це ж живить його завзятість наразі.
Волонтер віддає належне українській згуртованості. Адже поїздки на фронт – це завжди великі видатки, які у тому числі вдається закривати завдяки небайдужим громадянам та підприємцям. Цього у золотонісців не відібрати, але разом з тим – він відзначає і високий рівень апатії до навколишніх подій. Власне, чимало людей не цікавляться фронтом, доки фронт не зацікавиться безпосередньо ними.
Так, скажімо, люди, яких мало обходили події війни – як усі ці роки, так і останні місяці – часто звертаються за допомогою лише у мить, коли когось із їхніх родичів торкається мобілізація, чи просто якесь лихо, що їх несе за собою війна. До таких громадян у Вячеслава Федоровича лише одне запитання: «А де ж ти був увесь цей час?». І запитання це, зазвичай, лишається без відповіді.
«Бійся байдужих…»
У незавершеному романі Бруно Ясенського «Цар пітекантроп останній» за епіграф взято такі слова-істини головного героя Роберта Еберхардта: «Не бійся ворога – у найгіршому випадку він може тебе вбити; не бійся друга – у найгіршому випадку він може тебе зрадити. Бійся байдужих, бо саме з їх мовчазної згоди існують на землі вбивство і зрада».
Вячеслав Назаренко відзначає високий рівень байдужості громадян до війни. Але на цьому варто спинитися детальніше, адже це не просто факт, а те, що найбільше виводить із рівноваги волонтера. Чоловік не розуміє того рівня абстрагування від дійсності і апатії, яку виявляють більшість співвітчизників.
З одного боку – усі кричать «швидше би закінчилася війна», а з іншого – робити для того максимум не бажають. І це складно. Складно жити у світі, де причинно-наслідкові зв’язки для переважної більшості людей лишаються складним і неосяжним плацдармом, який їм не дано осягнути. Волонтер зазначає, що попри піднесення у лютневі дні, з кожним подальшим місяцем рівень згуртованості згасає. Так, можливо, на моральному рівні, у мережі чи загалом щодо поглядів на російсько-українську війну – ми лишаємося монолітом. Проте разом з тим, рівень фізичної участі у процесі – принести провіант для фронту, допомогти грошима, прийти завантажити автомобіль для передової – падає і це невпинний процес.
Пан Вячеслав переконаний – кожен може і повинен допомагати. Лише так можна здолати ворога. А натомість байдужість – породжує біль, страх і смерть. Власне, росіяни були байдужими 30 років – результати очевидні. І страшно, що українці можуть стати подібними, хай і не у таких масштабах.
Але попри все, чоловік переконаний перемозі. Власне, це одна з тих думок, які дають наснагу. І хай кістяк тих, на кому тримається фронт, не такий великий, як того хотілося б – з часом, коли війна торкатиметься усе більшої кількості людей, чисельність небайдужих також зростатиме. Так і переможемо, ніяк інакше.
До Красної площі
Щодо прогнозів коли завершиться війна – чоловік не береться, адже це все порожня балаканина, а він радше людина реальних справ. Утім переконаний, що здолати нашого поточного і одвічного ворога можна лише одним чином – дійти до Москви. Інакше – супротивник ніколи не залишить нас у спокої.
Пан Вячеслав, аргументуючи свою позицію, апелює до подій із історії. Зокрема до того, що цю саму історію люди у радянському союзі не знали, не вчили, не розуміли. Все ретельно приховувалося, а кожне зернятко правди – передавалося із покоління у покоління, із уст в уста, не інакше. Але таких свідомих українців, які проносили істину крізь роки, було не так багато.
Проте зараз ми знаємо і бачимо, як поводили себе наші «брати» 100, 200, 300 років тому. Зокрема і крізь призму сьогоденні, коли викриваються такі воєнні злочини, як Буча, Ірпінь, Ізюм тощо. Все це і вказує лише на одне – росія ніколи не залишить свої імперські амбіції стосовно України, вони завжди будуть загрозою для нашого існування і тут питання виживання: або ми, або вони. Тож так, тільки до Красної площі. Інакше спокою не буде.
Тож, хто такі волонтери?
Як зазначає Вячеслав Федорович, коли люди жаліються на відключення електропостачання чи на інші дрібні клопоти – це украй дивно. Адже вартувало би їм подай раз побувати там, де точаться бої, бодай одним оком поглянути на побут тамтешніх мешканців та на випробування солдатів – тоді тільки, можливо, погляди змінилися б.
Волонтери – справжні волонтери, які не марнують часу на балачки, а часто також навіть є безпосередніми учасниками усіх тих процесів, які відбуваються на фронті – це знають і бачать на власні очі, тож через це їм і складно опісля всього сприймати подібне скигління притомно. Як і те, що кожен, хто має дві руки і дві ноги, не долучається і не включається у допомогу військовим на максимум.
Зате багато хто любить величати себе почесним титулом «волонтер». Але Назаренко переконаний, що волонтер – це не той, хто один-два рази приніс пакетик гречки чи скинув кілька сотень гривень на якийсь збір, ні. Адже допомога – це допомога, а волонтерство – це тяжка праця, щоденна. Праця, за яку ніхто не заплатить і за яку добровольці плати і не чекають. Складна щоденна робота, не шкодуючи себе: потягати мішки та ящики – так, вирватися із зони комфорту – так; не шкодуючи свого часу: забути про власні справи і пріоритети та з головою кидатися у діяльність, спрямовану на поміч фронту – так; не шкодуючи свого ресурсу: поїхати на власному авто на передову – так, залити власний бензин, придбаний на власні кошти – так.
Це робота, така сама, як і будь-яка інша. Але понаднормова і за яку ще й мало хто скаже «дякую». Окрім, хіба що, військових. І це надихає. Патріотизм, щире порозуміння із захисниками та віра у свої переконання й незалежну Україну – це саме те, що дозволяє не опускати руки і працювати на 200%! Тож волонтер – це не назва кожного пересічного, а почесне звання, яке слід заслужити!
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
