Питання дискримінації все частіше набуває розголосу і шириться у значних масштабах по всьому світу. 21 століття – апогей руху до рівних прав, як у гендерних питаннях, так і будь-яких інших: расових, релігійних, культурних, етнічних тощо. Головним завданням лишається – збереження балансу, аби дискримінація не оберталася у зворотному напрямку і насамперед – не впливала на продуктивність та ефективність діяльності у будь-якій сфері. У гонитві за виконанням квот можна проґавити межу розумного, що, для прикладу, наразі аж надто добре демонструють західні гіганти медіаринку, стрімінгові сервіси та кіноіндустрія загалом. Здавалося б, геть різні питання – гендерне та расове. Проте насправді ж, будь-яке переслідування рівноправ’я це завжди хода по лезу і примус відповідальних до вибору поміж власним сумлінням, встановленими стандартами та професійним поглядом. Отож, до суті.
Інфографіка: опубліковано RegionNews, 29 липня 2017
Маленькі міста та громади найчастіше лишаються поза увагою на тлі провідних за чисельністю населення, а відповідно і за кількістю та різноманіттям доступних сфер зайнятості регіонів. А втім, завжди цікаво розібрати предметно локальну обстановку стосовно тих чи інших аспектів, що ми у подальшому і маємо намір зробити.
Статистичний огляд
Насамперед варто розпочати зі статистичних даних, аби надалі якнайбільш достовірно оперувати фактами і цифрами, на базі яких зрештою і слід буде підбивати підсумки. У цьому ми будемо послуговуватися матеріалом від «Радіо Свобода», опублікованим у 2021 році.
Як повідомляється у матеріалі, станом на серпень 2021 року Верховна Рада України налічувала 20,8% депутаток, проте в уряді серед 21 міністра були лише 2 жінки. З цими показниками Україна посідала 110 місце у світі за гендерною рівністю у вищих ешелонах влади. Водночас із тим, після відокремлення від СРСР у 1991 році, на першому скликанні Верховної Ради незалежної України жінок налічувалося лише 12, а себто 2,5%. З цих даних можна зробити висновок, що за тридцять років незалежності Україна впевнено рухалася вперед у питанні гендерного балансу. Можливо, не так швидко, хай не досягнула вищих показників, проте прогрес не помітити важко. Так, якщо брати до прикладу 2012 рік, як випадковий період поміж 1991 та 2021, кількість жінок у політичному колі зросла до 9,6% порівняно з 2,5 на початку незалежного шляху.
У VIII скликанні 2014-2019 років 56 жінок здобули собі місця у Верховній Раді (12%), а у ІХ скликанні, з 2019 по сьогодення – 88, тобто вже згадані раніше 20,8%.
Водночас ситуація з представництвом жінок у радах місцевих рівнів виявилася значно кращою. Так у тому ж 2014, коли до Верховної Ради їх потрапило лише 12%, у обласних радах цей параметр був ідентичним (12%), у районних – удвічі вищим (23%), у міських – більше четвертини усього складу (28%), а у сільських – так і геть жінки забрали собі більшість (51%).
Повертаючись до нашого часу, а точніше до ІХ скликання, обранці з якого продовжують свою діяльність і до сьогодні, у порівняння можна ставити середній показник жінок-парламентерів у Європі, країнах Скандинавії та у світі загалом. Так у першому випадку це майже 28%, у другому – 41, а у третьому – 24. Фактично, Україна відстає навіть від середнього світового показника, не кажучи вже про перегони із північно-західними партнерами і сусідами.
Підсумки з огляду на цифри
Фактично, як можна збагнути зі статистики, у вищих ешелонах влади в Україні стосовно питання гендерного балансу ще є куди прагнути. Проте водночас, навіть побіжно окинувши поглядом керівничі ланки, які перебувають нижче, сам собою з’являється висновок, що не все так вже і кепсько, ба більше – подекуди так і геть досить добре, а місцями жіноче представництво навіть переважає над чоловічим.
Так, скажімо, якщо брати до уваги та досліджувати локальну гендерну ситуацію, можна розглянути виконавчий комітет Золотоніської міської ради, де на керівних посадах (очільники відділів, управлінь, структурних підрозділів) задіяно 32 особи. З них – 22 жінки і 10 чоловіків, що дорівнює 69% і 31% відповідно. Тобто, гендерний баланс не те, що дотримано, а навіть відхилено у протилежний бік.
Таким чином, десь баланс порушено на користь жінок, десь – терези схилилися на сторону чоловіків, а подекуди – його збережено. Це не змінює того факту, що загалом по Україні та серед її передових очільників, жінок на керівних посадах задіяно значно менше, аніж чоловіків. Проте також не можна спростувати і той факт, що ми поступово рухаємося до покращення цих показників і від здобуття незалежності вже пройшли чималий шлях у цьому напрямку.
Чи мають стереотипи підґрунтя у сучасності? Проблематика поняття «рівноправ’я»
Стереотипи лишилися нам у спадок від патріархального суспільства, це архаїзм, пережиток давно минулих днів. Переважно, зосталося не так багато тих, хто все ще керується саме упередженими поглядами, а не здоровим глуздом. А якщо такі і зостаються на посадах, що здатні вирішувати кар’єрну долю людей – їх поступово заганяють у визначені законами межі, про, скажімо, відсоткові квоти та інше, не залишаючи вибору.
Для тих, хто мислить сучасними мірилами, вже не є таємницею, що жінки добре зарекомендували себе у галузях, які раніше вважалися винятково чоловічими. Так, скажімо, військове ремесло. Станом на 2021 рік, українське військо налічувало 32 569 жінок-військовослужбовців. Для порівняння, у 2015 році їхня кількість сягала лише позначки 14 319.
Коли мова заходить про рівність прав, дехто не усвідомлює, що не можна бути рівними у всьому, а також – не передбачає наслідків. У грудні 2021 року набрав чинності наказ Міністерства оборони України, що суттєво розширив перелік професій, після одержання яких жінкам доведеться стати на військовий облік. Загалом, до цього списку потрапило 35 фахових напрямків та сотні професій. Проте цей наказ був сприйнятий без радощів, без схвальних вигуків «нарешті, рівні права, гендерне питання отримало гідну відповідь», ні. Його зустріли негативно.
Також варто пам’ятати, що у царині гендерної рівності до сьогодні є низка дискримінацій стосовно якраз таки чоловіків. Так, скажімо, чоловік і жінка військовослужбовці, служать в одній військовій частині, займають ідентичні посади, отримують однакове грошове забезпечення та мають дітей віком до 14 років: у разі, якщо буде поставлена задача, яка передбачає виїзд у відрядження, жінка-військовослужбовець на законних підставах може відмовитись від цього, аргументуючи це тим, що має дитину віком до 14 років. Чоловік військово-службовець такого зробити не може. Так само чоловік-військовий зараз не може отримати відпустку по догляду за дитиною після досягнення нею трирічного віку.
У статті 10.1 закону «Про соціально-правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яка встановлює порядок надання відпусток військовослужбовцям, вказано, що тільки жінка-військова може отримати декретну відпустку в особливий період. Військовослужбовець-чоловік у відпустку по догляду за дитиною може піти лише в мирний час.
Отож, чи мають стереотипи підґрунтя? Радше так, аніж ні. Все просто: як і згадувалося на початку, в усьому має бути баланс і бажано, коли його намагаються досягнути, не перехиливши терези на інший бік, дискримінуючи вже протилежну стать. До абсолютного рівноправ’я Україні ще далеко, це ми побачили на прикладі згаданого вище наказу про військовий облік для жінок, який був підписаний на тлі напруги кінця 2021 і початку 2022 років у російсько-українській війні. А точніше – на прикладі відгуку на це від «слабкої» статі. І водночас із тим, жінка у армії, як бачимо з тих же обставин з доглядом за дитиною, має більш привілейований стан. І, звісно ж, не можна оминути призов до лав війська, який торкається лише однієї статі. Тому – так. Стереотипи дійсно мають підґрунтя, хай і не таке вагоме, як ще років 30-50 тому. Однак це вже радше питання законотворчих процесів у країні та світі, на які потрібно багато часу, а не сприйняття їх людьми, котрі крокують у ногу з часом та реаліями цивілізованого світу.
Факти – понад усе, а герої, чи ж то пак, героїні – вже серед нас
Утім хай там як, але в Україні для жінок вже давно відкрилося чимало дверей, а нові все продовжують з’являтися. Аби не поглиблюватися у демагогію, одразу перейдемо до справи, а саме – до живого прикладу. Ми не будемо розглядати питання у великих масштабах, вишукуючи видатних жінок сучасної України. Як і у випадку статистичного огляду, ми локалізуємо питання і поглянемо обіч себе, на Золотоніську громаду.
Леся Шкурко, жителька Золотоноші, голова громадської організації «Спілка учасників АТО та волонтерів». Це жінка, яка є прикладом того, що стереотипам не місце у головах людей 21 століття. Вона створила платформу, яка дала можливість захисникам України продовжувати мирне життя пліч-о-пліч, адаптуватися і дійсно повернутися з війни. Завдяки її намаганням за всі ці роки, на Золотоношу звів свій гранітний погляд пам’ятник героям бойових дій, а мами, діти, родичі і друзі тих, хто віддав своє життя, знайшли розраду принаймні у тому, що їхні близькі не будуть забуті.
Леся Шкурко – донька воїнів УПА, мама захисника України, волонтерка і справжня лідерка, до якої далеко багатьом чоловікам, чималу кількість яких вона зуміла з 2015 року об’єднати – людей з різними характерами, вподобаннями, проблемами та поглядами. І хай в Україні за 30 років незалежності поки що не було жінки-президента, а політичне представництво жінок у вищих ешелонах влади ледь перевищує 20%, проте такі українки, як Леся Петрівна, вже сьогодні творять державність на всіх інших рівнях країни.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
