Два роки тому подружжя Алаяна і Тетяни Аллаярових відкрило у Золотоноші власну справу – магазин «Смак сходу». Аллаяр, якого всі кличуть Аліком, бо так назвала його бабуся, народився і виріс в узбецькому місті Хорезм. Це - привабливий цілеспрямований чоловік, девіз якого: «Мужик сказав - мужик зробив». Аллаярові - іноземне подружжя з широкою і щедрою українською душею.
Під час першого знайомства з Тетяною я й запідозрити не могла, що вона напів узбечка. Чорноока струнка красуня з правильними європейськими рисами обличчя, з розкішною пишною зачіскою. З дитинства склався відповідний стереотип: дівчата-узбечки мають зо три десятки тоненьких косичок і зодягнені в строкаті сукні та шаровари, хлопці – у такі ж різнобарвні халати. І усі – в тюбетейках.
Дитинство Аллаяра припало на важкі часи становлення кожної з республік після розпаду Союзу. Коли він з’явився на світ, у родині вже підростали дві старші сестрички. Щоб забезпечити сім’ю, його мама змушена була торгувати високоякісною бавовняною білизною. Ринок збуту знайшла аж у Києві. Разом з іншими жінками замовляли бізнес-літак Ташкент-Київ, завантажували його тюками і реалізували товар на Троєщинському ринку. Торгівля оптом і вроздріб тривала три місяці. Коли підріс Алік, мама вирішила показати йому Київ.
- Це було перше місто, яке я побачив після Хорезму, і взагалі, моя перша подорож. Столиця України дуже сподобалася, - розповідає. – Цілий рік я жив у Києві, нікуди не виїжджаючи. Це були канікули. Я тоді вже навчався у коледжі, хотів мати спеціальність кухаря. Але повертатися в Узбекистан більше не захотів.
Дружина Таня теж родом з Узбекистану, але має українське коріння. Її мама Жанна народилася на Вінниччині. Туди в гості на канікули приїздив узбек Олексій, бо його бабуся була полькою, мама українкою, тому мали багато родичів на Західній Україні. Саме там, у Калинівці, і відбулося знайомство Тетяниних батьків. Після весілля вони переїхали жити до Узбекистану, де й з’явилася на світ їхня донька. «Тещі було дуже важко приживатися в чужій країні, пізнавати чужі звичаї».
а
BG Image
Алік з Танею почали зустрічатися ще на своїй історичній батьківщині. Рік розлуки не притупив щирі юнацькі почуття. Хлопець запросив дівчину до Києва, і більше вони не розлучалися. Там в столиці і побралися. Винайм житла – дорогий, та й місто надто гомінке. Мамина знайома по ринку була родом із Золотоноші, тож порадила це місто для постійного проживання.
Спакувавши речі, молодята подалися до зовсім незнайомих країв, де немає жодної близької душі. Відважні! В Аліка – кілька сумок з речами і відповідальність за вагітну дружину. У центрі вийшли з міжміського автобуса Золотоноша - Київ, про який багато хто нині тільки згадує.
BG Image
Роздивилися по сторонах і попрямували до телекомунікаційної шафи, - показує мій 41-річний співрозмовник на розподільчу будку, що й досі стоїть на вході у Меморіальний парк. – Там біліли наклеєні папірці з різними оголошеннями. Стали шукати, де можна зняти квартиру. Місто сподобалося відразу: тихе, затишне, спокійне. І люди в ньому живуть хороші, відкриті. Першою людиною, котра нам допомогла, це був Юрій Гребенюк. З ним познайомилися випадково. Він був тим власником житла по вул. Ніколаєва, адресу якого ми зірвали для найму. За проживання він з нас навіть квартплату не брав. У нас з ним залишилися теплі стосунки, спілкуюся з дружиною, з його сином Сергієм. Стали як родичі.
- Нас не лякали труднощі. На перший час ми мали стартовий капітал. Але бувало всього: і злети, й падіння. Не оминули труднощі. У 1999 році народилася наша донька Каміла. Я – мусульманин, Таня – православна. Але розбіжностей у прийнятті віри дитини у нас не було. Як сказала Таня, Бог один. Донька вже закінчила гімназію і навчається у Київському університеті культури і мистецтв на акторському факультеті.
Протягом 22 років життя у Золотоноші Аліку доводилося працювати у маркетах столиці, Гребінці на Полтавщині. Думка зайнятися власною справою народилася давно, не вистачало матеріального підґрунтя. Твердо знав, що буде реалізовувати сухофрукти.
BGImage
- Я знаю, наскільки вони корисні для організму. Я виріс на них. Це дуже хороша річ. Знаю, які налагоджують роботу шлунку, які покращують роботу серця, кишкового тракту, - впевнений мій співрозмовник. - Людей, які не байдужі до свого здоров’я, переконувати в цьому не треба. Товар везуть у Золотоношу з Таджикистану - спеції, зі Львова - журавлину і яблучну сушку, є журавлина й фісташки з Америки тощо. З Узбекистану – курагу, ізюм, арахіс, гарбузове насіння, олія. Завжди відповідаю за високу якість свого товару. Влітку важче її зберігати, тому встановили кондиціонер. Взимку з цим простіше. Відповідальність перед покупцем – основна причина, що ми працюємо самостійно, не наймаємо продавців. Хто більше за нас вболіватиме за товар, у який ми вклали власні кошти?! У мене немає посередників. Налагоджені зв’язки напряму з виробником. От закінчується термін реалізації халви і щоб її не викидати – віддаю якійсь бабусі, хай поласує людина. Мені зовсім не шкода пригостить, це начебто мої гості. От ви зайшли у мій магазин – це наче побували у мене вдома. Як я можу не пригостить!
BG Image
BG Image
BG Image
Чи ризиковано було розпочинати власну справу? Каже, що ніколи не боявся братися за нове. От знав, що вийде, і свято в це вірив. Так, ризики були і є. Щодо прибутковості тут двояко – десь втрачаєш, десь знаходиш.
За час роботи магазину у Аллаярових з’явилися постійні клієнти. Для них Алік намагається виконати будь-яке індивідуальне замовлення. Іноді свого покупця пригощає новим товаром, а за кілька днів людина приходить з вдячністю і здивуванням: «Ну як ви здогадалися, що мені саме цього й хотілося?»
Ось до магазину зайшла літня жіночка у супроводі приятельки:
- Мигдалю зважте і арахісу. Так у вас і смажений, і сирий є? Давайте. А це цукор на травах? Зважте. А ще халви. Я ж казала, що мене не можна у такий магазин заводити. Два роки тому переїхала з Ташкенту і не знала, що в Золотоноші є смаколики зі Сходу. У Черкасах теж є такий магазин, але там менший вибір.
Ще одна відвідувачка забажала абхазької або сванської солі. Вибрала сванську, ще й суху аджику.
- Додасте до неї дві ложки томатного соку і отримаєте рідкий продукт, - порадив Алік.
Покупці заходили по клюкву, натуральну корицю, ваніль, ізюм, халву. І кожен виходив задоволений, з бажаним товаром і новою інформацією про придбане. Двох хлопчиків Алік пригостив солодощами. Розгублена дітвора не знала, як себе й вести, озираючись на бабусь.
Рік тому подружжя придбало власний будинок і цим поклало край поневірянням по чужих квартирах. Тепер мамі-узбечці і мамі-українці можна довше гостювати у Золотоноші.
- Люблю українську кухню, готую смачний борщ. Це мене теща навчила. Навіть у моєї дружини він такий не вдається. Таня - профі більше по випічці – чебуреки, самса, манти, лаваші. Ще полюбляю вареники, обов’язково щоб вони були з картоплею і кропом, можна - із сиром. Справжнім відкриттям для мене у Золотоноші стала «шуба» - салат з оселедцем. Вдома її не куштую, а от в гостях не можу відмовити. Таню це дуже дивує. Подобається капусняк. Днями цю страву передала постійна відвідувачка магазину. Було дуже приємно від такої уваги і дуже смачно.
Іноді Алік готує узбецький плов. Це відбувається у дні мусульманських свят. От за мусульманськими звичаями у такі празники треба пригощати друзів і знайомих. У такі дні національною стравою узбеків смакують всі підприємці сусідніх яток. Запрошує господар гостинно і клієнтів, для яких така ситуація нонсенс.
BGImage
На Україні м’якші зими, в Узбекистані – вони набагато суворіші. Не схожий клімат і влітку, там набагато спекотніше. З поняттям «у нас», «у вас» в Аліка все відмінно – вони обидва про Золотоношу. В Узбекистан не тягне, хіба що в якості гостя. Жодного разу не пошкодував про свій вибір у житті. От тільки, якби можна було відмотати час назад, то раніше придбав би будинок і відкрив велике кафе узбецької кухні.
BG Image
- Золотоноша міцно і надійно увійшла в моє життя. Я вже не можу довго бути без неї. Коли доводиться виїздити за межі, не можу дочекатися зустрічі з містом, що стало рідним. Тут моя родина, мій дім, мій бізнес. Тут дихається на повні груди, легко, спокійно і впевнено. Так буває тільки вдома. А ми – вдома, бо Україна наш дім. І я, і дружина, і донька – українці. І хай нам, поки що, важко спілкуватися мовою нашого народу, та це не зменшує велику повагу і любов до людей, між яких маємо щастя жити.
