25 квітня у Золотоноші, на базі табору Maximum, відбувся четвертий регіональний ветеранський форум «Бійці духу». Одним з головних питань, що були розглянуті, - розбудова власних бізнесових проєктів, які ветерани російсько-української війни мають змогу розпочати за допомогою грантів від держави. Таких початківців у нашому місті небагато. Зацікавила сімейна пара Корнелюків – Олександр і Дар'я. Спортивні костюми, в які вони були одягнені, з оригінальним геометричним візерунком, пошиті у власній майстерні, стали своєрідним підтвердженням того, що їх сімейний бізнес успішно розвивається. Як виявилося при знайомстві, він умовно поділений на дві частини: швейне виробництво – володіння Даші, вона там повноправна господиня, автосправа – дітище Олександра. А умовно тому, що це таки спільний, сімейний бізнес і всі питання вирішуються ними обома. До того ж, якщо тюнінгом автосалонів, встановленням автозвуку, перетяжкою сидінь, панелей, карт та стель займається Саша, то з виготовленням авточохлів без Дашиної майстерні йому не обійтися.
Але оскільки мова йде про адаптацію до цивільного життя саме ветеранів війни, повернемося до голови сім'ї Олександра Корнелюка. Зазвичай, у матеріалах такого плану, ми знайомимо читачів з цивільним життям військового і його бойовим шляхом. Журналісти – народ допитливий, зустрівшись з людиною, відразу відчуваєш наскільки вона буде відкрита у розмові з тобою. Саша не проти спілкування, він – людина комунікабельна і товариська, та є одне «але»: розмови про війну у подробицях – табу. Підсвідомість наклала заборону на спогади, від яких важко на душі, тож ніхто не має права її порушувати. Але дізнатися про життя будь-якої людини, що пройшла війну, не ховаючись за хворобами чи бронюванням – цікаво і повчально.
Олександр народився у Золотоноші, в родині військового і медсестри. Його дитинство і підлітковий вік пройшли в різних місцях України, найбільше сім'я прожила на Закарпатті, у місті Чоп. Хлопчина змінив чимало шкіл і друзів, навчився відстоювати своє «я», мабуть через це характер у нього склався бунтівний, непокірний. Згодом Саша з мамою, Наталією Олександрівною, переїхав у її рідне село Богуславець, на Золотоніщину. У розмові він з теплотою у голосі згадав «бабу Надю Богдан», яка була серед односельців шанованою людиною, бо колись пекла хліб на весь колгосп. Старші класи Саша закінчував у Богуславецькій школі. Його колишня вчителька (тепер директор НВК) Тетяна Миколаївна Москаленко добре пам'ятає свого учня:
-
- У навчанні Саша мав чіткий гуманітарний нахил, найбільше любив історію і правознавство, я нерідко залучала його до краєзнавчої роботи, якою він теж цікавився. Хлопчина був вихований і розумний.
Щоб описати життя Олександра Корнелюка після закінчення школи – цілого зошита не вистачить. Він поїхав з села у широкий світ, з головою поринувши у пошуки себе самого. То йшов рівною дорогою, то звертав на криву стежину, але завжди повертався назад. Як той самотній парус, що шукає бурю, аби знайти у ній спокій. За цей час (за допомогою курсів) встиг опанувати кілька професій: автомаляра, електрика, зварювальника, перукаря, кравця і навіть проєктанта (побудував шість будинків у Дніпрі). Кілька років працював охоронцем у Львові. У буремний 2013 рік був учасником Революції Гідності.
На початку 2021-го, через хворобу матері, довелося повертатися у Богуславець і знову шукати роботу. У Черкасах Олександр познайомився з харків'янином, господарем ательє з тюнінгу автомобілів і зрозумів: це те, чим би він хотів займатися. Щодня їздив на роботу з Богуславця. Але всі плани перекреслила війна. Сашко поїхав до військкомату у перші дні повномасштабного вторгнення. У Золотоноші йому відмовили через проблеми зі здоров`ям (з дитинства мав ваду серця), поїхав у Київ – теж саме. У столиці, чекаючи відповіді з військкомату, встиг ще й поволонтерити з майданівськими друзями. Спробував щастя у Львові, де залишилися знайомі – відмова. І тоді Олександр поїхав в Ужгород, на кордон зі Словенією (місто його дитинства Чоп зовсім поряд). У військовій частині, де колись служив батько, Володимир Степанович, ще добре пам'ятали начальника штабу залізничних військ, а згодом – заступника начальника Чопської митниці. Між іншим, важливий прикордонний перехід через річку Тиса, що сполучає Україну та Угорщину, міст Чоп–Захонь, проєктував (і потім керував зведенням) теж Володимир Корнелюк. Тоді він був начальником відділу з капітального будівництва. У частині ще залишилися його товариші по службі, які, почувши про поневіряння Олександра військкоматами, сказали коротко: «Батько б пишався тобою, хлопче!» і допомогли. Тож не дивно, що в Ужгородському військовому комісаріаті закрили очі на хворобу Олександра, ВЛК він пройшов за 10 хвилин і був направлений у роту забезпечення новоствореного у Чопі 711 полку Державної спеціальної служби транспорту (ДССТ). Це військове формування займалося розмінуванням, охороною та відновленням транспортних об'єктів.
Олександр Корнелюк відразу отримав позивний «Електрик», бо, як виявилося, він був єдиним представником цієї професії у війську. Хотілося більшого – потрапити у штурмову роту, але здоров`я і лікарі сказали категоричне: «Ні!» Почалися ще й проблеми з ногою. Якось, під час обстрілу, рятуючись від ворожого дрону, Сашко невдало стрибнув в окоп і розтрощив її у багатьох місцях. Тоді ногу зібрали до купи за допомогою спиць, попередивши, що потрібно у майбутньому ставити пластину. Так і воював з тим залізом у нозі на Миколаївському, Харківському, Донецькому напрямках. Але суглоби таки не витримали навантаження і ходити стало важко. Постійне носіння бронежилету і важких рюкзаків не пройшли без наслідків. Зі штурмовиками Саша все одно потоваришував, частенько бував у їхній роті: одному плитоноску перешиє, іншому - форму по розміру піджене. Усі кошти, які отримував, Олександр витрачав на свій полк, адже там, як і у новозбудованій хаті, багато чого не вистачало. У 2024 році він отримав диплом про присвоєння йому кваліфікації сапера, проте комбат працювати за спеціальністю не дозволив – відправив таки на лікування у шпиталь, нагадавши ще й про кілька контузій старшого солдата Корнелюка. Саша мав надію зустріти Перемогу на фронті, але в кінці 2025 року, на підставі висновків військово-лікарської комісії, був комісований за станом здоров'я.
Коли у нього з`явилася сім`я, ця робота збільшилася в рази, адже Даша теж волонтерила з перших днів війни. Ще перебуваючи на фронті, Саша отримав дзвінок від знайомого харків'янина, волонтера з організації «Жовті янголи»: «Привіт, друже! Твоєму підрозділу потрібен бус «Ford Transit»? Приїжджай, забирай!» Олександр поїхав у відрядження. Машина, яку віддавали на потреби військових, належала симпатичній жіночці на ім'я Дар'я, так вони і познайомилися. Скоро народилася нова сім`я: Саша, Даша і їх 14-річний син Дмитро. Родина оселилася у Богуславці. Але це не все. У Золотоношу переїхала і швейна майстерня Дар'ї. Що важливо: свій бізнес, зареєстрований у Харкові, господарка перереєструвала у Золотоноші, щоб законно сплачувати податки. «У нашому житті все повинно бути правильно!» - просто пояснив цей хід Олександр. Про їхню з дружиною волонтерську діяльність, яку можна назвати досить значною, а інколи навіть масштабною, пара розповідати теж не дозволяє. Олександр чесно заявив (про це він згадав і на вищезгаданому форумі): одна з головних задач їхнього бізнесу - заробить кошти на волонтерство, щоб не просити їх деінде.
У втіленні цього плану дуже допоміг 500-тисячний грант від держави, оформити документи на отримання якого допомогли у Золотоніській філії Черкаського обласного Центру зайнятості. Завзята родина підприємців планує взяти ще один такий же грант, а потім наступний - у європейському Товаристві Червоного Хреста. Обидва бізнеси Корнелюків - і швейний, і автомобільний - поступово стають на ноги і вже мають постійних замовників. «Я не користуюся у своїй роботі китайським «ширпотребом», наголошує Саша, - я хочу брати не кількістю замовників, а якістю роботи».
Територію біля швейної майстерні будуть готувати під автобізнес, тож робочі руки знадобляться. Головне, що допомагає розвиватися цій родині у бізнесовому плані, це – підтримка і розуміння одне одного. Варто тільки побачити, як Саша, наприклад, рекламує спортивні костюми Дар'ї на своїй сторінці у фейсбуці. Разом вони і на зборах у Богуславецькій школі, де у 9-му класі навчається їх син Дмитро Корнелюк. Тетяна Москаленко зазначає: «Вони обоє тут за першим же покликом. Завжди готові допомогти. Коли гостро стояло питання закриття нашого навчального закладу, Корнелюки неабияк переймалися: висловлювали переконливі аргументи «проти», пропонували шляхи вирішення проблеми, обговорювали питання майбутнього школи. А нещодавно, разом з Олександром Масюком, подарували нашому НВК акустичну портативну колонку, про яку ми давно мріяли».
Хтось з великих сказав, що успіх – це сума маленьких зусиль, які повторюються кожного дня. А якщо вони не такі вже й маленькі? Та ще й спільні? Ну тоді тріумф гарантований! У добру путь, Корнелюки.
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
