Цьогорічний Великдень став для родини Грицаїв із Золотоноші подвійним святом і повністю підтвердив своє символічне значення: перемогу добра над злом, світла над темрявою, життя над смертю. 11 квітня, у переддень найвеличнішого в Україні свята, Григорію Леонідовичу і Ніні Іванівні подзвонила з Миколаєва невістка Ірина і повідомила довгождану, вистраждану новину – з полону повернувся їхній син і її чоловік, морський піхотинець, старший сержант Олександр Грицай. Щасливу звістку негайно отримали і сестра Героя, Ольга Удовенко, і його теща – Світлана Леонідівна Савченко. Усі ці жінки, протягом довгого часу, з надією, терпінням і стійкістю брали активну участь в акціях-нагадуваннях «Між небом і землею», заснованих міською ГО «Сила у тобі». У Миколаєві в рядах активісток постійно перебували дружина Олександра Грицая і його донька Вікторія. Мабуть, якісь вищі сили таки почули їхні голоси і повернули рідну людину на Батьківщину.
Олександр Грицай перебував у рашистській неволі рівно чотири роки…
-
- 12-го квітня 2022-го року потрапив у полон і 11-го, цього ж місяця, 2026-го, був звільнений, - уточнює його дружина Ірина. – Здається, хтось невидимий нарешті перерізав стрічку, натягнуту між «свободою» і «неволею» і мій Саша вийшов з катівні.
Хоча Олександр Григорович не отримав військової спеціальності, його доля завжди була пов'язана із захистом суверенітету, територіальної цілісності та безпеки держави. І не тільки рідної. Усе своє свідоме, доросле життя старший сержант Грицай служив у ЗСУ, тож його без вагань можна назвати професійним військовим. Такими наших дорогих чоловіків і жінок, які захищають Батьківщину, зробила ця клята війна, на якій вони пройшли практичні «університети» і вивчають військову спеціальність в окопах, ціною свого життя і здоров`я.
Саша народився у Золотоноші, на одній з найстаріших вулиць міста – Струнківській. Закінчив школу номер три, а потім – місцеве, тоді ще професійне училище, де отримав спеціальність тракториста-грейдериста. Працював за цією робочою спеціальністю недовго, бо забрали на строкову службу. На той час вже встиг створити родину, тож його залишилися чекати вдома – дружина і трирічна донечка. Служив у Феодосії, в саперних військах. Військова дисципліна, суворе дотримання статуту та наказів, висока відповідальність – усе це припало молодому солдату до душі, тож вирішив підписати контракт.
З березня по вересень 2001 року Олександр Грицай у складі «блакитних шоломів» (спеціальних військових загонів, які діють під егідою ООН) перебував з миротворчою місією у республіці Сьєрра-Леоне (західна Африка). Після повернення був направлений у Перший окремий Феодосійський батальйон морської піхоти «Солені пси», гасло якого «Моя честь – моя вірність!» Цей військовий підрозділ належить до елітних військ, призначених для дій на морському узбережжі, десантування, оборони важливих об`єктів та прибережних зон. Визначившись з постійним місцем служби, Саша викликав до себе родину, яка все подальше життя стала для нього тихою гаванню, де люблять і завжди чекають, де відпочиває душа і спокійно б`ється серце. До 2014-го року життя тривало у досить спокійному і розміреному темпі (якщо таке буває в родині військового): дорослі працювали, донька навчалася. У лютому почалася анексія Криму, з усіма її ознаками: збройним, незаконним вторгненням «зелених чоловічків», блокуванням українських частин, проведенням псевдореферендумів, захопленням стратегічних об`єктів та ін. Ірина Грицай згадує, як було заміновано по периметру частину, в якій служив чоловік, як кримські татари передавали нашим військовим продукти через паркан, як загарбники схиляли українських оборонців переходити на їхній бік. Після тривалої осади частину, де служив Олександр Грицай захопили штурмом, задіявши гвинтокрили. Тих, хто відмовився переходити на бік ворога (а їх було набагато менше, ніж тих, хто залишився), посадили у КамАЗи, зав`язали очі і вивезли на околицю Феодосії. Там оголосили: «Хто їде на материк – даємо 12 годин на збори!» Ірина згадує, як чоловік, збираючи речі, обурювався: «Що вони собі надумали? Я один раз давав присягу! І давав її – народу України! Перебіжчиком бути не збираюся!».
-
- Коли Саша поїхав, ми з донькою залишалися у Феодосії ще півроку, адже їй треба було закінчити навчання у технікумі. Важко згадувати ті часи. Сім`ї військових, вірних присязі, стали ізгоями. Містечко невелике, усі всіх знають, кожний на виду. Часто чули від чужих і навіть від колишніх друзів: «Чого ви тут сидите? Їдьте у свою хохляндію!» На той час Перший окремий батальйон «Солоні пси» був передислокований у Миколаїв, де його доукомплектували. Ми з Вікою поїхали до Саші.
Було втрачено все нажите майно, виїжджали з Феодосії буквально з двома сумками. Особливо було шкода великої кількості сімейних фотографій, історії їхнього життя. Про спокій тепер можна було забути. Батальйон бойовий, тож Олександр постійно виїжджав на охорону Маріуполя і наближених до нього міст і містечок. Повномасштабне вторгнення ще не почалося, а наші захисники вже рили окопи, будували бліндажі, з`явилися перші загиблі побратими.
-
- Тікали-тікали від того «руського миру», а він усе наближався, - зітхає Ірина. - Протягом десяти років чоловік жив між домом і війною: шість місяців в окопах, один з нами. Коли повертався, нам з донькою нічого не розповідав, але якось сказав мені: «Чимось хорошим це не закінчиться, може початися справжня війна». 24 лютого 2022 року, Саша якраз був на позиції. Проводжаючи його цього разу, я раптом розплакалася, хоча раніше такого не було. Душа наче відчувала – тепер довго його не побачу…
Після від'їзду чоловіка, було тихо, тривоги ще не гули, але вдалині, наче на полігоні, було чути вибухи. Раптом побачила у вікно, як з під`їздів наших будинків у військовому містечку, почали вибігати чоловіки з речами. Почалася війна. До Саші не могла додзвонитися пів дня, зв`язку не було. Ближче до вечора він сам мені зателефонував: «Швидко збирайтеся і їдьте до батьків у Золотоношу!» Вже йшли бої на Херсонщині, тож ми насилу виїхали, прихопивши лише документи. Зв`язок з чоловіком був не завжди, більше дізнавалася з новин, постійно переписувалася з жінками побратимів Саші. 9 квітня він обдзвонив усіх рідних, чого раніше ніколи не було. Зазвичай, поставить хрестик і все, ми вже розуміємо, що живий. Тільки згодом я дізналася, що їхня колона, яка займала бойову позицію на заводі Ілліча у Маріуполі, вирішила того дня йти на прорив. Іншого виходу не було. Закінчилися боєприпаси, вода, їжа, медикаменти, доставити їх на завод було неможливо. Зв'язок зник. Ми з дружинами побратимів спілкувалися у своєму чаті.
Як виявилося згодом, деяким невеличким групам вдалося прорватися на «Азовсталь», інші пройшли до своїх через болота і мінні поля. Більшість вважалася зниклими безвісти. Зрозумівши, що з офіційних джерел дізнатися щось важко, ми з подругами почали активну роботу у соціальних мережах, як наших, так і кацапських. Довелося стати і хакерами, і трендоглядачами, і цифровими маркетологами, одним словом – справжніми гуру соцмереж. Якось я, «методом тику», потрапила у рашистську групу « Впізнай хохла по чубу», де вони виставляють фото полонених українців. На одному з них, знятому в Оленівці, я раптом побачила свого Сашу, а позаду нього – вікно з гратами. Він – живий! І раділа, і добре розуміла, як неохоче нелюди обмінюють морпіхів і азовців, вони для них – як червоний колір для бика. Почала оббивати пороги представництв СБУ, Червоного хреста, уповноваженого з прав людини і нарешті з росії прийшло підтвердження: Олександр Грицай справді у полоні. Жоден лист, який я написала Саші, жодна посилка – так до нього і не дійшла. Жодної інформації ми, усі його рідні, про нього не мали цілих чотири роки!
11 квітня я зібралася фарбувати яйця, адже наступного дня треба було йти до церкви. Спілкування з Богом, під час полону чоловіка, стало однією зі складових, які допомагали мені вижити у цій невідомості. Чую, прийшло СМС повідомлення. Читаю: «Грицая Олександра Григоровича звільнено з полону. Очікуйте на дзвінок захисника найближчим часом. Бажаємо якомога швидше побачитись». Я мало не впала. Давай бігом усім дзвонити. Пізніше зателефонували з координаційного штабу і підтвердили інформацію. Кинулася шукати Сашу на фото звільнених захисників у фейсбуці – звісно, його там не було, бо я добре знаю як він не любить фотографуватися. Скоріше за все сховався десь подалі від камер. Увечері вдалося поспілкуватися з ним по відеозв'язку. Що вам сказати? Не на курорті ж побував. Від його богатирської ваги 95 кг, залишилося 74! І то, 9 з них йому вдалося набрати за останні два роки у колонії міста Пакіно, Владимирської області, куди прибув з вагою 65 кг! Має цілий букет хвороб, серед них наслідки контузій і короста. Додому ще не скоро приїде, будемо чекати, потім відгодовувати і лікувати. Головне - живий! Розповідав, що годують на рідній землі дуже добре, навіть дають цукерки «Ромашка». Чому «навіть»? Бо весь час у полоні найбільше мріяв про солодке, дуже хотів тістечко «Картопля», тож коли нещодавно відпустили з лікарні, де проходить реабілітацію, у місто, зайшов у магазин АТБ, купив і негайно з`їв ту «картоплинку». Я не знаю, якими словами описати наше щастя! Повернення Саші дає іскорку надії усім, хто чекає свого захисника, нехай кожному Бог допоможе дочекатися.
Цвітуть абрикоси і вишні на Струнківці. Так рясно, так свіжо, так тріумфально! Не зважаючи на щорічні весняні заморозки, які намагаються вбити кісточкові, вони оживають знову і знову, тягнуться до сонця, стверджуючи вічну надію на життя. Повертайтеся, дорогі бранці, нехай квітнуть дерева у кожній оселі, де вас чекають, бо весняний цвіт – це надія на відродження.
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
