Хто тільки у Золотоноші не знає бойову бригаду невтомних в'язальниць, які об'єдналися під маркою «ЗолоХухи» і мало не щотижня відправляють на передову маскувальний одяг, килимки, теплі в'язані шкарпетки, муфти, пояси.

Нонсенс: жіночки, які протягом усієї війни працюють (у холодні пори року) в суцільній холоднечі, примудряються при цьому усіма силами зігрівати наших захисників на передовій. Робота в'язальниць у затишній невеличкій бібліотеці організована грамотно і демократично: можеш – приходь, втомився – відпочивай вдома. Але коли аврал – всі намагаються бути на ногах і працюють до темряви. Здається, що там ті хухи плести? Сиди собі, зав'язуй вузлики. Ага! І сядеш не завжди, бо незручно, і спина болить, і ноги, і пальці мерзнуть до зашпор. Одне слово: героїні тилу! І у вихідні знаходять час аби пов'язати дома шкарпетки чи пояси або пошити муфти. Є у бойовій команді «ЗолоХух» і майстрині надомниці, які працюють виключно дома.

Одна з них - Алла Власенко, яка плете гачком килимки. Їх військові прозвали жартома «піддупниками». Такі собі круглі за формою в'язані підстилки з цупкої товстої пряжі, які колись майстрували наші бабусі і клали їх на стільці й підлогу. Як виявилося, на фронті це незамінна річ у будь-яку пору року. Взимку, зрозуміло, на такому килимку тепло сидіти і в окопі, на мерзлій землі, і на холодній броні танку чи в кузові автомобіля. Улітку він так само збереже від розпеченого ґрунту чи заліза, тож Аллині килимки розлітаються серед замовників наче печені пиріжки, тільки встигай виготовляти. Вона – одна з постачальниць цього дефіцитного «товару» на військовий «склад» «ЗолоХух». Якби в'язальницям надавали розряди, то в Алли Власенко був би найвищий – шостий!

За роки війни вона досягла небувалих висот у цій кропіткій справі і вміє, наприклад, так замаскувати вузлики, що годі придивлятися і повертати килимок на всі боки – все одно нізащо не помітите!

В'язати Алла Юріївна навчилася спочатку на спицях. Після народження доньки Ляни, молода мама, пройшовши перші університети в сусідки, швидко поповнила гардероб донечки в'язаними речами: костюмчиками, шапочками, спідничками. Потім часу на цю справу стало не вистачати, адже Алла вийшла на роботу, вона – вихователь дитячого садочка. Там у неї захоплень не бракувало, особливо любила малювання, тож заняття з образотворчого мистецтва стали улюбленими. У Аллиної мами до цього часу зберігаються дошки для нарізання, розмальовані донькою у стилі петриківського розпису. Трудовий стаж Алли Власенко закінчився у черкаському дитячому садочку «Світлофорик». Вільного часу стало багато, тож вирішила знову повернутися до рукоділля. Цього разу захопилася в'язанням гачком. Щотижня купувала журнал «В’яжемо гачком», назбирала підшивки за два роки. Вона – самоучка, цього разу власними силами розбиралася у схемах, починала з азів – петель, з накидами і без, поступово вони почали складатися в узори. З'явилася справа аби зайняти вечори.

Нав’язала рукавичок-прихваток для посуду, косметичок, голківниць – усе пороздарювала друзям і родичам.

Коли почалася війна, хотілося чимось допомогти, але жінка не знала, як зв'язатися з волонтерами. Якось взимку, 2023 року, потрапила на ярмарок, організований майстрами-хендмейду, де й познайомилася з Оленою Шевченко. Вона запросила Аллу в бібліотеку, на вулиці Благовіщенська, де на той час почали вже плести перші хухи.

  • - Я закінчувала шосту школу, тож ця вулиця була для мене рідною, і я влилася у дружний колектив завзятих «хух», - розповіла Алла Юріївна, – компанія тоді підібралася просто чудова! Щоб не йти на «перше побачення» з порожніми руками, зв'язала і принесла із собою пару килимків, їх оцінили належним чином, але ажіотажу щодо них тоді ще не було.

Коли бібліотека переїхала у район машинобудівного заводу, Аллі Юріївні стало незручно їздити так далеко і вона вирішила працювати надомницею, тим паче, що попит на килимки значно зріс і роботи стало багато. Пряжею майстриню постачає бібліотека (нитки туди зносять з усіх усюд), друзі та знайомі. Нерідко доводиться не килимки плести, а годинами розбиратися з прядивом, зв'язувати між собою короткі нитки, змотувати кілька клубків в один. Почувши прохання приносити пряжу, деякі люди не зважають на те, що річ, яку вони розпускають, занадто стара, дірява і трухлява, нитка рветься і не годиться для роботи. З такою «допомогою» волонтерам просто біда. Нудну роботу треба підтримати чимось цікавим:

  • - Я ніколи не дивлюся ситкоми типу «Танька і Володька» чи «Одного разу під Полтавою», - ділиться Алла Юріївна. – Для кого їх тільки знімають? Інша справа подивитися серіал «Сага» або «І будуть люди». Останнім часом захоплююся проєктом Акіма Галімова на ютубі «Реальна історія», дивлюся український документальний серіал «Україна: забута історія», докдраму «Містичні історії». Дізналася багато нового про козаків, про Трипілля, про те, хто заснував Одесу, відкрила для себе Степана Бандеру, дізналася про історію «Щедрика». Навіть не думала, що це мене так захопить!
За підрахунками Алли, за час військових дій вона сплела більше 500 килимків.

Були замовлення і на квадратні підстилки на крісла колісні, до яких вона прив'язувала цупкі мотузочки.

  • - Завжди, коли Алла Юріївна приносить свої вироби, у наше приміщення і в наші душі приходить весна, незважаючи на сніг та мороз за вікном – захоплюється голова хухівської команди, її натхненниця і провідник, господарка бібліотеки Людмила Безкровна. – Я вам так скажу: колишніх вихователів не буває, а їхня творчість живе з ними завжди. Можна тільки здогадуватися, як цікаво було Аллиним вихованцям з такою наставницею. Кожен витвір нашої майстрині – це шедевр! І я впевнена, що килимок – це не тільки дуже потрібна і практична річ, яка збереже здоров'я наших захисників, це ще й кольоротерапія, яскраве нагадування про рідний край, українське мистецтво. Це – своєрідний оберіг для наших хлопчиків у тому жаху, де вони щоденно перебувають. Дай Боже нашій Аллі здоров`я і натхнення на довгі роки, а Україні – якнайшвидшої Перемоги і миру!

Лариса Гайова

***

Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися