Військовослужбовці — 20-річний, Павло Деренчук, 23-річні - Віталій Козюра та Ілля Насадюк служили в зенітному ракетному полку. Вони потрапили під обстріли на другий день повномасштабної війни — 25 лютого 2022 року під Ніжином на Чернігівщині. Сьогодні – 4-а річниця з дня загибелі наших земляків, які навічно залишаться молодими.
Наша пам’ять - найвищий прояв поваги та вшанування.
Як зростали ці юнаки, якими вуличками Золотоноші бігали, що полюбляли, чим захоплювалися, про що мріяли і чого встигли досягти за 2 десятиліття свого короткого життя – у нашому матеріалі.
«Світ ловив мене, та не спіймав»: волелюбний Ілля Насадюк
Про Іллю Насадюка спілкуємося з його мамою Оксаною Григорівною.
-
- Те, що у мене народиться син, я знала заздалегідь, - розповідає. – Без будь-яких УЗД. На рівні підсвідомості. Тому й ім’я обрала – Нікіта.

-
Було трохи образливо: носила я, народила я, назвала не я. Народився під знаком Терезів - 28 вересня 1998 року. Мабуть, саме тому йому притаманна виваженість, розсудливість, гармонія, баланс, справедливість.

У 1,5-річному віці найбільше любив слухати розповіді з біології з підручника для 6 класу. Його цікавило життя черв’ячків, жучків, життєвий цикл метеликів. Більше був схильний до гуманітарних наук. Англійську засвоїв з дитячих мультиків іноземною, мав багатий словниковий запас.
-
- У мене з ним змалку не було абсолютно ніяких проблем, - зізнається жінка. – Він міг самостійно погуляти у дворі, доки я звільнюся з хатніми роботами. Копирсався у землі, щось думав, спостерігав, а потім цікавився. Якось підняв свої оченята і запитав: «Мамо, а чому я не Нікіта?» Йому було 4.

За віком хлопчик повинен був відвідувати молодшу, але вихователі після спілкування з дитиною записали його до середньої: «Йому з малими буде нецікаво». У свої неповні 6 років сів за парту школи №3.
-
- Достатньо було перевести його, 5-річного через дорогу, а далі він сам, - пригадує пані Оксана. – Був змалку самостійним.

-
- Мамусь, я почув, що плаче кошеня. Дивився-дивився і не міг зрозуміти звідки йде нявчання. А потім здогадався, що з водостічної труби. Я його врятував!
Ну хто ж після такого зізнання сваритиме малого рятівника. «Сину, ціную в тобі доброту». Як розповідає Оксана Григорівна, вона виросла в сім’ї вчительки і пілота, де дисципліна була залізною. Тому у власній сім’ї панувала цілковита демократія на засадах довіри і розуміння.

Любив спорт. Займався пауерліфтингом. Вдома тягав штангу, гантелі, вправлявся на турніку. Мав чудову фізичну форму. Хотів вивчати техніку, хоча в душі його вабили природні процеси. Захоплювався силою грому. «Мамо, дивися, яка міць! Як потужно! Людина безсила!»
Розглядаємо малюнки Іллі, виконані простим олівцем. Вражаюче!
-
- Він все життя боровся з несправедливістю! Честь для нього – це не просто слово, це стиль життя.
У руках диплом профліцею. Склав зовнішнє незалежне оцінювання. Документи направили у два вузи столиці – Національний авіаційний університет (дідусь був пілотом-випробовувачем винищувачів) та Національний транспортний університет.

У першому семестрі було дуже тяжко, бо серед однокурсників - випускники фізико-математичних ліцеїв. Навіть було бажання залишити навчання. Тим більше, що мав місце, де студент підроблявся після пар, - «Нова пошта». Але серед викладачів користувався повагою за неординарну форму мислення. Якось під час здачі сесії до нього присікався строгий викладач. «Звідки ти взяв ці розрахунки? Якими формулами користувався? Звідки ти їх узяв, якщо я вам їх не давав?». Ілля вже псіхонув: «Та ставте вже два! Бо у графіку помилка!». «Та ні, - сказав викладач, - ти самостійно шукав рішення, використав додаткові джерела. 100 балів!»
-
- З 14 років син мав власні гроші, він підроблявся на будівництві, був підсобником у майстрів, - розповідає мати. – Спостерігав за циклом буднів робітників і задавався філософським питанням: «У чому зміст життя?»
Закінчив університет. Його ровесники вже відслужили строкову. Іллю призвали у жовтні 2021 року. Він пройшов підготовку у навчальному центрі Василькова. У грудні прийняв присягу. Його не влаштовувало солдатське грошове забезпечення. Тому прийняв рішення підписати контракт на військову службу. Це було 15 лютого 2022 року.
17 лютого підрозділ Іллі Насадюка виїхав з частини на навчання, що проходило на Чернігівщині.
-
- Ми з ним спілкувалися 23 лютого. Голос сина був тривожний, - пригадує пані Оксана. – А 24-го, о 5-ій ранку написав: «Мама, дивись новини». Я ще подумала: «Чого тобі не спиться!» Але за мить над містом пролетіла ракета, і я все зрозуміла. Вранці 25-го від нього ще було сповіщення, а вечері його вже не було в живих. Обстріл. Хоча мене запевняли, що він 300-тий.
Оксана Григорівна за освітою медик. Після училища трудову діяльність починала в онкодиспансері - хіміотерапія, працювала у гінекологічному відділенні Золотоноші, у 22 роки – на посаді старшої медичної сестри станції переливання крові. «Папери – це не для мене, я звикла працювати з людьми». Перевелася в інфекційне відділення, на пенсію за вислугою років звільнялася з дитячого інфекційного відділення Золотоніської багатопрофільної лікарні.
28 лютого 2022 року Оксана Насадюк була у військкоматі. Добровільна мобілізація. Мета єдина – дізнатися обставини загибелі єдиного сина, відслідкувати шлях його підрозділу і зрозуміти: чому так сталося. І вона докопалася до правди, з якою тепер живе.
Півтора року Оксана Григорівна віддала військовій службі у бойовому підрозділі 157 Золотоніського батальйону територіальної оборони. Стабілізовані пораненені, сотні врятованих, і ще більше втрачених…
Зараз мати – член Золотоніської спілки ветеранів. Вона допомагає соціалізуватися тим, кому після фронту важко адаптуватися у мирному житті. Жінка сама здолала цей шлях повернення до соціуму, їй не треба підбирати слова, її особистий приклад переконує чоловіків.
8 квітня 2022 року за особисту мужність і самовідданість у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі водій-заправник відділення матеріального забезпечення зенітного ракетного полку Ілля Насадюк нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни" (посмертно).
«Світ ловив мене, та не спіймав» — це знаменита епітафія українського філософа Григорія Сковороди. Як на мене, вона найвлучніше відображає життєве кредо Іллі — бути вільним від слави, багатства та кар'єри, залишаючись вірним собі, власним цінностям, свободі та бути незалежним від спокус матеріального світу.
«У спогадах. У пам'яті. У серці. У подиху. У кроці. У житті».
Біографія Віталія Козюри – коротка і проста. Його життя спалахнуло яскравою зіркою і згасло всього у 22 роки. Та він залишив на рідній землі головне – добру пам'ять про себе і теплі, незабутні спогади, які до цього часу зігрівають душі тих, хто його знав.

Мама Люда з донькою Іринкою, а він – з сином. Хлопчина ріс допитливим і старанним, як усі сільські дітлахи встигав і у футбол пограти, і батькам по господарству допомогти.
Після закінчення дев'ятирічки, вступив до Черкаського училища, де отримав спеціальність електромонтера і електромонтажника освітлювальних мереж. Суто чоловіча професія. Проте дитяча мрія стати військовим – переважила усі плани на майбутнє. Віталій сам пішов до військкомату і через деякий час вже проходив строкову службу на Рівненщині. Через кілька місяців був переведений у Золотоніську військову частину, де у січні 2021-го підписав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України. На той час, у фінансовому відділі цього військового з`єднання, служила і його сестра Ірина. Батьки пишалися своїми дітьми і раділи їхнім успіхам. Ніщо не віщувало біди.
-
- Ми були спокійні за сина і доньку, - згадує Людмила Леонідівна, - бо завжди намагалися правильно їх виховувати. Віталік був дуже дисциплінованим, порядним хлопчиною, не мав жодних шкідливих звичок, був здоровим і міцним. Прослужив у нашій частині більше року. Якось їх направили на Чернігівщину, де вони стояли на кордоні. Пам'ятаю, як повернувшись звідти, син розповідав, що був дуже вражений життям тамтешніх селян: вузькі вулички, чорні хати, височенні бур'яни і старезні колодязі-журавлі.

Військову майстерність вдосконалював також у навчальних центрах Львівщини та Чернігівщини. Коли повідомив батькам, що його з товаришами по службі знову направляють у Західну Україну на кордон, туди, де вже були раніше, вони особливо не переймалися – служба є служба.
-
- Через п'ять днів після від'їзду сина, почалася війна, - розповіла Людмила. – Ми з чоловіком тоді були на заробітках у Києві, працювали у тролейбусному депо. Віталік зателефонував 25-го лютого о 7-й ранку і наказав нам негайно виїжджати з міста, бо на столицю суне усе, що тільки може рухатися, у тому числі танки. Я відповіла, що у нас тут є де сховатися, депо мало глибокі приміщення, але він наполягав. Моє серце впало, бо я відчула велику загрозу не своєму життю, а життю моєї дитини. Просила його: «Дай мені слово, що ти будеш жити!» Він завжди був чесним зі мною, тому відповів коротко: «Та хтозна…» Це були останні слова, які я почула від нього у земному житті. З великими труднощами (дороги були «забиті» транспортом) ми добралися до Переяслава. О 12-й годині Віталій вже не відповідав на дзвінки. Вдома ми негайно підключили до пошуків доньку. Спочатку нам повідомили, що син поранений і знаходиться в лікарні міста Ніжин, він без свідомості, але живий. А згодом ми отримали страшну звістку – наш хлопчик помер. Тоді ще було небагато поранених, тому лікар, який приймав сина, добре запам'ятав його. Після похорону, ми не знали, куди себе подіти від горя, поїхали у Ніжин, щоб побачити, де пройшли останні хвилини життя Віталія. Лікар сказав, що його не встигли врятувати, помер на операційному столі, бо втратив багато крові, поранення були дуже важкі. Син з побратимами потрапили під вертолітний обстріл поблизу Ніжина, адже на підступах до Києва тоді було справжнє пекло!

Він отримав посмертні нагороди від держави, які тепер дбайливо зберігають його батьки - Людмила Леонідівна та Володимир Григорович: відзнака Президента України «За оборону України», медаль «Захиснику Вітчизни», нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Комбатанський хрест», нагрудний знак «Честь та Пам'ять». Згорьовані батьки продали хату в Антипівці («не можемо там більше жити») і перебралися у Золотоношу.
-
- Тепер ми оселилися на вулиці Леся Курбаса, - розповіла мама Героя, поблизу кладовища. Звідси нам легше ходити до Віталіка, не зважаючи на замети чи ожеледицю, ми постійно там. Перезнайомилися з багатьма людьми, чиї близькі спочивають на цій Алеї горя і туги. Донька Ірина вже не працює у військовій частині, де все нагадує їй про брата. Вона та її родина, онук — 13-річний Владик, - наша сьогоднішня радість і підтримка.
Я часто думаю про те, як би склалася подальша доля нашого Віталія на війні? Ви знаєте, він був такий совісний, що стояв би до останнього…
Кожна загибель, як знищення цілого Всесвіту
Павло Деренчук – один із наймолодших наших земляків, які загинули за Україну. В останній день земного життя йому ледь виповнився 21 рік.

Оленка, яка побачила світ після нього, завершила перелік малих Деренчуків. Сім'я дружна, позитивна, з'єднана однією вірою, налаштована на доброту. Один за одного тут стоять горою.
-
- Ми завжди називали сина не інакше як Павлик або Павлуша, - розповіла мама Героя Світлана Миколаївна. – Йому підходили саме ці імена, адже він був такою сонячною дитиною! Завжди щирий та усміхнений. Кожного зі своїх дітей ми навчали доброті, взаємоповазі, вкладали в них найкращі риси характеру, вчили захищати слабших, любити тварин. Павлик, наприклад, був просто нерозлучний зі своїм улюбленцем - стаффордширським тер'єром Харцем, можна сказати спав і їв разом з ним. У дитинстві, як і всі діти, ходив у садочок («Калинку»), закінчив школу №3, найбільше любив фізкультуру і був завзятим футболістом. Нікому ні в чому не відмовляв, постійно спішив на допомогу своїм знайомим та товаришам. Разом з татком, Андрієм Миколайовичем, і старшим братом Андрієм, брали участь у спорудженні дитячого майданчика у дворі нашого дому, зокрема, займалися гойдалками. Тепер вони будуть нагадувати про нашого Павлушу, бо він загинув за те, щоб дітки могли жити у мирному місті, бавитися на цих гойдалках, а не прокидатися від звуку сирен.

До служби в армії недовго працював на заводі «Продтоварів». Служив у Дніпрі, а потім перевівся у Золотоніську військову частину. Підписав контракт.
У 2022-му ми зібралися за сімейним столом зустріти Новий рік. Для нас це свято давно стало родинним, як і усі інші великі празники. У той день Павлик вперше натякнув, що може початися війна, але ми не могли в це повірити! Як таке можливо? Ніяких передчуттів в душі не було. Мало не щодня тепер згадую, як перед останнім в його житті днем народження, ми запитали сина, що йому подарувати? А він відповів: «Нічого не треба, ви всі просто посидьте зі мною»… Наче щось передчував.

23 лютого, він нам навіть нічого не сказав, не признався куди їде, що це вже справжня війна, просто заспокоїв: «Мам, ти не хвилюйся, ми тут недалеко будемо, майже поряд». Чоловік читав молитву, передаючи Павлушу в руки Господні, а я не знаю, що зі мною раптом сталося, я так плакала, як ніколи в житті, заспокоїтися не могла, сльози лилися безперестанку. 24-го ми ще телефонували синочку і він знову сказав: «Не хвилюйтеся, все буде добре». По обіді, коли ми розмовляли, він був ще живий, а вже згодом, на трасі Київ-Харків, їх накрив вогонь з ворожого гелікоптера. Павлик не признався нам, що перебував у самому пеклі тодішніх подій. Разом з ним загинуло п'ятеро наших захисників. Про смерть Павлуші першою дізналася наймолодша донька Оленка, вона взяла слухавку. Я не знаю, як ми все те пережили… Допомогла віра, підтримка дітей, друзів, сусідів і знайомих.
Два довгих місяці згорьована родина не могла попрощатися з дорогою дитиною, два довгих місяці довелося чекати ідентифікації тіла… Яка людська душа може це витримати?! Поховали Героя 26 квітня 2022 року на Алеї Героїв міського кладовища у Золотоноші.
Павло Деренчук отримав посмертні нагороди від держави, якими вона відзначає загиблих Героїв: відзнаку Президента України «За оборону України», нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Комбатанський хрест», медаль «Захиснику Вітчизни». Можливо, він був би гідний багатьох інших, бойових, нагород, які б отримав протягом війни, можливо, був би вже не солдатом, а старшиною чи головним сержантом, але доля відміряла йому так мало років життя. Проте навіть протягом останнього він встиг довести, що був справжнім чоловіком, захисником рідної держави і без роздумів став на бойову варту .
Як можна оговтатися від такої великої втрати? Після такої глибокої рани, яка вже ніколи не загоїться?
-
- І досі вчимося жити з цим болем, - говорить Світлана Миколаївна. – Якщо втрачаєш руку, то пристосовуєшся до нових умов життя, бо іншого виходу немає. Так і тут. Треба жити, бо в кожному з нас, Деренчуків, назавжди залишиться часточка душі нашого Павлика і він буде вічно жити, поки ми живі.
Три такі схожі до дрібниць долі… Три наші молоді земляки, яких клята війна опалила своїм першим подихом. Віталій Козюра, Павло Деренчук та Ілля Насадюк. Пам'ятаймо їх…
Лариса ГАЙОВА та Алла КАПЛЯ
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
