Легше на душі стане, як пісня до серця загляне

Золотоноша.City

Вчора о 16:11

Зірки народжуються у провінції і сяють вони, зазвичай, у рази яскравіше, ніж деякі з тих, хто зумів пробитися на велику сцену. А знаєте чому? Бо протягом життя зігрівають вони своїм світлом рідні душі земляків і залишаються у їхніх серцях назавжди.

Не так давно, у Золотоноші, у храмі Святителя Луки Архієпископа Кримського, з`явився бандурист.

Послухати його спів - церковні псалми і народні пісні, щонеділі сходяться люди з усіх куточків міста.

«Чому ми раніше про нього не чули?» - дивуються прихожани. Зрозуміло чому, адже Михайло Дмитрович Коваль – житель села Великий Хутір, що на Драбівщині, там його знають і поважають з давніх-давен. У невеличку церкву на території нашої лікарні Михайла Дмитровича і його доньку Оксану привело велике горе: втрата близьких, рідних людей і статус зниклого безвісти на війні сина і брата – Романа Коваля. Яке серце здатне витримати відразу стільки трагедій? Храм святителя Луки Кримського батько й донька обрали тому, що це - православна церква України, а на території їхнього села така (поки що) не діє.

- Я відпочиваю тут душею, - розповів Михайло Дмитрович, - на серці стає спокійно. Збираються такі хороші, добрі люди, у кожному погляді бачу співчуттяі і розуміння, відчуваю любов до української пісні, бачу сльози в очах прихожан. Коли відчуваєш слухачів душею – хочеться знову і знову радувати їх.

Близьке знайомство з митцем виявилося не просто цікавим, а вражаючим! Настільки це емоційна, високоосвічена, різнобічно розвинена, талановита і оптимістично налаштована людина!

Народився він у 1948-му році, саме на Михайла, у селі Великий Хутір, тоді Золотоніського району, Полтавської області. Його мама, вчителька молодших класів Марія Іванівна Коваль, змушена була жити і працювати у Піщаному, куди її направив Золотоніський відділ освіти. Тож вихованням маленького онука займалася бабуся Оксана Яківна і двоюрідна старша сестра Тетяна, яка жила з ними. На досвітки до Тані часто збиралися подруги. Вони сідали на дощатий настіл (піл) навкруг лампи, вишивали і співали. Лампи тоді називалися у народі – «восьмирик» і «дванадцятирик», по 8 і 12 свічок у кожній відповідно. Михайлик вже у 5-6 років розрізняв голоси – перший і другий, тому дівчата брали його у свій «хор», щоб був «виводчиком», «тяг» (тягнув) високим голосом. Коли бабусі не стало, мама повернулася додому. Тоді і з`явився у хлопчика перший у його житті музичний інструмент – маленька гармошка. Хоч і маленька, але справжня, бо мала 12 голосів і 6 басів! Музична школа була аж у Золотоноші, тому Миша навчався грати самотужки, підбирав мелодії «на слух». «Не знаю, звідки у мене взялося таке вміння, - розмірковує Михайло Дмитрович, - мабуть, є над нами якась сила, що роздає при народженні різні дари. А може, по роду пішло, бо у моєї бабусі було 13 дітей і усі мої дядьки до війни грали на гітарах, балалайках, мандолінах і співали. Теж були самоучками».

Коли Мишко навчався у шостому класі, мама купила йому баян «Україна», який він теж самостійно освоїв і став акомпаніатором шкільного хору, а вчителька музики і співу – його диригентом.

Якось, у Драбові, на огляді народних художніх колективів, шкільний хор «відійшов від тональності». «Не грай!» - наказала мімікою вчителька, але Михайлик теж поміняв тональність на баяні і заграв, як треба. Згодом досвідчений член комісії дуже дивувався цьому факту: буває ж таке!

Ні, Бог, мабуть, поцілував цю дитину у маківку! Схоже, хлопчина мав абсолютний слух, та хто йому про це казав?

У 1966 році Михайло, із золотою медаллю, закінчив школу. Цікаво, що це був останній в країні, перед освітніми реформами, випуск 11 класу (при Хрущові). Одночасно шкільне навчання завершили і учні 10-го. Через це наплив у виші того року був просто шалений. Михайло, за покликом душі, подав було документи у Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, але не пройшов, хоч екзамени здав добре. Оцінювачі знань «забракували» його м`який полтавський говір. Довелося швидко вступати абикуди, щоб рік не пропав. Обрав заочне навчання у Черкаському філіалі Київського інженерно-будівельного інституту. Працював на виготовленні шлакоблоків, шиферу та цегли на одному з місцевих заводів. Роботи не боявся, адже останній рік у школі старшокласники навчалися за таким розкладом: 5 днів уроки, а шостий – виробниче навчання. Працювали у полі, на току, взимку возили на підводі гній з ферми і розкидали його по полю, вивчали тваринництво і рільництво, а хлопці ще й опановували професію механізатора. Ото екзотика для сьогоднішніх старшокласників!

Михайло швидко зрозумів, що професія будівельника, то не його. Щоб мати щось для душі, записався у хорову капелу і театральний гурток при Будинку вчителів. Там, вперше у житті, взяв до рук академічну бандуру, забрав її у гуртожиток і через тиждень вже грав перші мелодії. «А що? Звукоряд я знав, баси теж і струни мені були знайомі, бо раніше освоїв гітару, - сміється Михайло Дмитрович. – Коли мені було десять років, пригнав я корову з пастівника, забіг у хату і почув пісню по проводовому радіо, яке недавно провели у селі. Вона була така незвична для вуха, як і музичний інструмент, який її супроводжував. Я почув тільки кінець передачі і слова диктора: «Ви слухали виступ співачки-бандуристки Антоніни Голуб». З того часу я «захворів» бандурою. Через багато років, у березні 1967-го, у моєї мами був день народження. Тоді можна було записати у студії звукозапису привітання на вініловій платівці і я вперше, граючи на бандурі, виконав для матусі пісню «Ой ходив чумак сім літ по Дону». Мама тоді так мною пишалася, носила ту платівочку по сусідах, давала їм послухати. У багатьох на той час ще були патефони з металевими голками, то та платівочка недовго прожила, подрали її слухачі».

Михайло Коваль два роки прослужив в армії, побував в Угорщині й тодішній Чехословаччині, застав якраз Празьку весну. Був зв`язківцем, але й про музику не забував, написав, наприклад, пісню для свого взводу.

Після повернення працював піонервожатим у рідній школі, а тоді вирішив вступати на фізмат у Черкаський педінститут. Але викладачем математики вже була його дружина Ольга Григорівна, тож невгамовний «поліглот» обрав для навчання факультет іспанської мови (а потім і німецької) одного з київських вишів. Навчався на стаціонарі, був секретарем комсомольської організації факультету, збирався на стажування за кордон. Відвідував гурток бандуристів, брав участь у різних оглядах, як міг популяризував улюблені українські пісні. Та цього усього його позбавили одним духом, звинувативши у … націоналізмі. Причиною стало банальне покладання букетика конвалій до пам`ятника Великому Кобзарю у Києві, в парку поблизу інституту. Там його «засік» невідомий фотограф, який супроводжував до самого гуртожитку. Потім були роз`яснювальні розмови з невідомими людьми у підозрілих кабінетах без табличок, які були розташовані у квартирах звичайних багатоповерхівок, з єдиним запитанням: «Хто тебе послав?». Пояснювальну записку Михайло закінчив словами: «Що це за країна, де шукають ворогів там, де їх немає?» Але розумні люди порадили порвати перший екземпляр і написати два речення, мовляв, не знав, з дитинства звик так робити, коли школярами возили на Тарасову гору у Канів. З інституту не вигнали, залишили старостою групи. Закінчив його з відзнакою і образою, що навіть бандуру тоді забрали.

Коли повернувся у Великий Хутір, там було три школи: початкова, восьмирічка і середня. Викладав у двох останніх усе, що тільки можна: іспанську й англійську мови, хімію, образотворче мистецтво, фізкультуру. В кінці 1984 року знову мав бандуру і почав створювати власні пісні, бо про партію і комсомол, які були введені у шкільну програму вже добре набридли. На 60-річчя СРСР Михайло Коваль з учнями підготували «попурі» з пісень народів союзу мовою кожного з них. Першою звучала українська пісня, яка закінчувалася словами: «Посію овес, щоб зібрався рід наш увесь». Це дуже не сподобалося інструктору райкому партії: «Як можна починати українською піснею?!» Не сподобався йому і «Щедрик» - «Що вони співають?!» Цікаво, що цей «діяч», який завзято критикував загниваючий капіталізм, давно емігрував в Америку до дітей і писав звідти знайомим: «Я не знав, що існує рай на землі».

У рідній школі Михайло Коваль створив дитячий фольклорний оркестр «Дударик», який виступав у Києві, Луцьку, Черкасах. А в селі – фольклорний колектив «Надвечір`я». Приніс рідній альма-матер і Великому Хутору безліч нагород і подяк. Сам він з кожним роком ще краще освоював бандуру, вивчив велику кількість пісень, колядок, дум. Став активним учасником різноманітних з`їздів і фестивалів кобзарів, побував у друзів за кордоном. Михайло Дмитрович - учасник і лауреат такої кількості заходів, що їх годі й порахувати! У 1991 році він став власником старосвітської бандури, яку виготовив Заслужений майстер народної творчості України, різьбяр по дереву Валентин Нагнибіда. Її подарували талановитому бандуристу з Драбівщини співробітники Черкаського краєзнавчого музею.

Михайло Коваль – Заслужений працівник культури України і кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ст, який йому вручив президент Віктор Ющенко.