Відділом фортепіано завідує викладачка Золотоніської школи мистецтв Валентина Кириченко. Її сторінка в історії ще дитячої музичної школи датується від 1989 року. Очолює відділ вже 15 років. Чарівний світ клавішної музики малечі відкривають її колеги - Олена Циба, котра працює у Благодатнівському філіалі, Таїсія Груша, Олена Кішко, Ольга Скаченко, Роман Боднарюк. Для розмови Валентина Василівна запросила увесь свій міні-колектив. Викладачі доповнюють, розповідають, пригадують свою дорогу до Школи мистецтв. Відділ фортепіано – унікальний, бо в ньому зійшлися стежки з Чорнобиля – Ольга Скаченко, із Черкас - Таїсія Груша, із Хотина – Роман Боднарюк, із Сєвєродонецька – Олена Кішко. Їх об’єднала любов до музики і нездоланне бажання нести мистецтво в люди, починаючи з найменшеньких.
На цьому відділі навчається 49 учнів.
-
- Це дуже смішна цифра, бо 36 років тому у нас навчалося 180 дітей, - з нотками суму констатує Валентина Василівна. – Невтішна тенденція до спаду проглядається вже кілька років. Вона жахає. Першокласників маємо всього 8 – це прояви демографічної ситуації у місті та й в країні загалом. Випускників - 3. Талановиті. Це наша гордість. Одна з них має намір продовжити навчання у Черкаському музичному училищі.
Мала кількість учнів вплинула і на штат викладачів. Якщо ще років 15 тому у Школі мистецтв працювали й музиканти Черкаського музучилища, то нині тільки місцеві. Три роки тому на заслужений відпочинок пішли знані у мистецькому колі – Луїза Григорівна Багатиста, Лариса Михайлівна Ширай, Валентина Василівна Гайович, котрі присвятили школі усе своє життя і стояли біля її витоків.
-
- Наша Луїза Григорівна працювала поруч з нами у віці 82 років, - пригадують нинішня й колишня очільниці відділу. – Мені завжди було цікаво: «Як вона може викладати у такому поважному віці?Адже тут прийти й відсидіти не можливо!» Якось не втрималася і таки спитала. На що вона емоційно відповіла: «Валечко! Ну як ти не розумієш?! Мене надихають діти! Я від черпаю сили та енергію!»
Щоби навчатися на відділі фортепіано, треба пройти прослуховування: ритм, слух, музична пам’ять, проспівати почуту мелодію відомої пісеньки. Для здібних дітей, у кого є музичні задатки – це зовсім не важко. Зазвичай, до першого класу приймають дітей 6-річного віку. У якості експерименту зарахували 5-літню вихованку. З практики мають і учнів, хто вступив до Школи мистецтв у віці 14 років.
-
- Не зважаючи на повітряні тривоги, перервані заннятя, ми тримаємо навчальний процес у звичному ритмі, намагаємося зробити усе від нас залежне, а може ще й більше, аби мати пристойні результати, - каже очільниця відділу. – Цьогоріч маємо багато успіхів на Всеукраїнському рівні, є призові місця на двох Міжнародних конкурсах.
Звичайно, з огляду на безпекову ситуацію участь у конкурсах вихованці беруть онлайн. Дистанційно викладачі змушені навчати дітей, хто разом з батьками виїхали закордон після вторгнення росіян. Їхні вихованці продовжують брати уроки з Німеччини, Швеції, Шотландії. «Сказати, що це важко, - це нічого не сказать. Але ж діти мають бажання, стремління, тому ми – тільки за!»
Сучасні діти потребують іншого підходу, їм не можна нав’язати думку старших, у них власне бачення і власний вибір. На відділ фортепіано тільки ті, у кого особисте бажання грати, музикувати. Особливістю відділу є наявність інструменту вдома для індивідуальних практичних занять.
Ольга Скаченко разом з чоловіком переїхали до Золотоноші у 1986 році з Чорнобиля, після аварії на атомній станції. Наступного року талановита викладачка святкуватиме 40-річчя у Золотоніській школі мистецтв.
-
- У нас дуже гарний колектив, - каже Ольга Василівна. – Вони нас з чоловіком дуже тепло прийняли тоді, і донині я почуваюся тут затишно. Спочатку нас направили у Чапаєвку. Але директор школи Іван Хвостик – золота людина - наполіг, щоб їхали в Золотоношу. Чоловік працював налагоджувальником музичних інструментів. Я – людина пенсійного віку і вже кілька разів поривалася покинути роботу. Але вдома – нудьга. Хоч діти зараз інші, є доволі важкі, з характером, але нам вдається знайти з ними спільну мову. Люблю свою роботу і вона мені приносить задоволення.
Таїса Груша – викладач фортепіано і сольфеджіо з 25-річним стажем. Вона «народилася» і виросла у закуліссі Черкаського народного хору. Із сім’ї музикантів: батько – заслужений артист України Віктор Гнилоквас, 50 років віддав хору. Тая зростала поруч з видатним Анатолієм Пашкевичем і зберігає його подарунки, приміряла віночки солісток – Ольги Павловської та Раїси Кириченко. Разом з батьками гастролювала повсюди.
-
- Дякую долі щодня за все, що вона мені подарувала. Вдячна, що переїхала в Золотоношу. Батько не раз розказував історію народження пісні «Степом, степом…» Мене батьки назвали на честь своєї колеги-хористки, у якої був чудовий голос. З ім’ям подарували й долю. Тішуся, що мої учні стали викладачами або вчителями музичного мистецтва, грають у церковних хорах.
-
- Нема рутини! Кожен день – якийсь сюрприз: «це хочу грати, а цього не хочу, міняйте». І ми щодня в пошуку. На заводі – точать одні й ті ж деталі. У лікарні – постійно хворі. А у нас – щодня щось нове, неординарне, неочікуване, бо це діти! Вони нас підтягують! Вони тримають в тонусі! – пояснює свою любов до школи.
Олена Кішко у Золотоніській школі вже 3 роки, переїхала із луганського Сєвєродонецька. У квітні 22-го евакуювалися до Черкас. А вже у вересні стала викладачем та концертмейстером Золотоніської школи мистецтв.
-
- Першого року у мене було 8 учнів і всі першокласники! Це дуже виснажливо. Розвиднилося аж у другому семестрі.
Олена Леонідівна якісно опанувала українську мову. «А як інакше? Ми живемо в Україні!»
-
- Моя особиста думка, що музикою повинні займатися усі. Чи то вокал, чи гра на музичних інструментах – музика лікує наші душі. Участь у фестивалях мотивує дітей.
Роман Боднарюк працює у Школі мистецтв 4 роки. Його робочий день закінчується о 19.35. Такий графік: після навчання у загальноосвітній школі і двох-трьох спортивних гуртків майбутні музиканти завертають до них аж надвечір. Субота – робочий день – з 8-ї до 15.00.
-
- Наш Роман Костянтинович – на всі руки майстер, - представляє Валентина Кириченко єдиного чоловіка у відділі. – Він – граючий незамінний піаніст, з ним легко спілкуватися колегам, тісно комунікують діти.
Сімейні обставини змусили Романа Боднарюка переїхати з Чернівецької області до Золотоноші.
-
- Працював не в одному колективі, але золотоніські колеги – найкращі, - додав. – Від колективу дуже багато залежить, бо ми – творчі люди. Батьки – вчителі музики і мені передалася їхня любов та хист у подвійному еквіваленті.
Мама Романа Костянтиновича родом з Полтавщини. Сміємося, що таки його коріння з центральної України.
-
- Талановиту дитину, яка в майбутньому пов’яже себе з музикою, видно відразу, - переконують мене. – Вона відповідальна, дисциплінована. А ще якщо із сім’ї музикантів!
Валентина Кириченко до деталей пам’ятає страшний ранок 11 травня 2018 року, коли школа загорілася від сусідньої будівлі. «Як інструменти? А концертний рояль?» Того ранку колектив миттю зібрався біля охопленого полум’ям їхнього осередку культури. «Тільки не лийте на сцену. Там рояль!» - просили благально рятувальників. Інструмент вцілів. На другому поверсі по щиколотки стояла вода, а на рояль не впала жодна крапля.
У переддень ювілею піаністи мріють про нові інструменти, про обдарованих учнів, про тихі, без тривог заняття і єдине на усіх бажання – довгоочікувана Перемога багатостраждального українського народу.
Я залишала храм мистецтва під впевнені акорди маленької дівчинки, котра приїхала на заняття до Школи із Щербинівки. Вона залюбки потішила музикуванням, а її чорні оченята чекали похвали від наставниці.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
