19 листопада в Україні щорічно з 2003 року відзначається День працівників гідрометеорологічної служби. Дата вибрана не випадково: у 20-х роках минулого століття, в середині листопада, була заснована українська гідрометеослужба.
Хто із золотоніських синоптиків має найбільше переваг, аби ми познайомили вас з ним ближче? Хто може похвалитися незмінним місцем роботи протягом майже піввіку? На чий синоптичний прогноз орієнтуються сотні золотонісців, плануючи свій графік дня? Без кого 8-а сторінка «Златокраю» тьмяніє і хто має на ній своє чільне місце?
Звичайно, це заслужена і досвідчена начальниця метеостанції міста Золотоноша Валентина Рибак. Компетентна і фахова жінка, головним козирем якої є її вроджене почуття гумору, 6 листопада склала свої повноваження і пішла на заслужений-перезаслужений відпочинок. 48 років біля штурвалу золотоніських метеорологічних спостережень, зберігаючи для свого віку (у березні відсвяткувала 75-річчя) ясний розум, маючи власну чітку життєву позицію – таким далеко не кожен може похвалитися!
Валентина Рибак на робочому місці (архівне фото)Фото: Золотоноша.City
З Валентиною Юріївною спілкуватися – суцільна насолода. Жінка має багатий життєвий досвід, ніколи не пасує перед будь-якими обставинами, сипле літературними цитатами, маємо багаторічну співпрацю з нашим тижневиком… У нас дуже багато спільного. Тому й тем для обговорення – вагон з маленьким причіпом.
Народилася наша героїня у Золотоноші навесні 1949 року. Батько відвіз маму до пологового підводою по бездоріжжю.
-
- Підводою мене й привезли на метеостанцію, бо батько - Юрій Харитонович Литвиненко - був начальником, - розповідає. – І мав кімнату для проживання у цій же будівлі.
Навчалася у школі №4. Дуже любила математику, ще більше - писати диктанти, а от до творів душа не лежала. Завжди хотілося якусь жартівливу цитату вставити, та у 60-х це було заборонено. «Тож творила, натягуючи звідусюди якихось абзаців. Одним словом, займалася плагіатом, по-вашому».
Серед однокласників, яких згадує в першу чергу і обов’язково добрим словом, - Валерій Клименко.
-
- Дуже добродушна людина, - відгукується. – Він жив по Спартаківському провулку, а я завжди ходила Комсомольською (нині – Захисників України). Я у місто, за зарплатою, а Валерій вже додому. «Привіт, Валюшка!» - це було його коронне вітаннячко. Так шкода, що рано пішов. Це була жива енциклопедія.
Кожні п’ять років Антоніна Бардун (Паранічева) організовує зустріч однокласників. Це завжди весело і незабутньо. Випускники, кожен з яких на порозі свого 80-ліття, перевтілюються у юнаків та дівчат, пригадуючи найемоційніші події шкільного життя.
-
- Не буду вигадувать, що я мріяла про професію лікаря чи ще там когось, - зізнається. – Вступила до Одеського гідрометінституту.
Юрій Харитонович був доволі строгим і вимогливим батьком. Він забороняв доньці будь-які гульки-танцюльки. А тут ще й перше кохання в 10-му класі. «Ніяких хлопців. Тільки навчання. Бо не буде ні випускного, ні сукні. Ото прямою дорогою на консервний завод. Будеш позмінно робити, а гроші мені віддавати».
-
- Як подумала, що буду віддавати зароблене… А тоді ще й нічні зміни, яких боялася… Вирішила: буду поступати, - згадує той час зі сміхом. – Морально підтримав мене дядя Саша (брат батька - Олександр Харитонович). Саме він порадив поступати в Одеський інститут.
Студентські роки – особлива, багата на емоції та враження, яких вистачає й донині, сторінка в житті Валентини Юріївни. «Я тоді побачила світ. Ми багато подорожували. У мене була стипендія 35 рублів, яких мені вистачало на прожиття і ще й заощаджувала для поїздок. А що таке будзагін! – це треба тільки пережить!».
-
- Усього 16 рублів коштував авіаквиток з Києва до Риги, - аналізує. – Мої діти і внуки не бачили й близько літаків. А я на всіх перелітала, окрім «Боїнга».
Батько мав мізерну зарплату, мама працювала обліковцем на дрібно-оптовій базі, тож щомісяця жили, на всьому заощаджуючи, ні про які мандрівки і тому побідне не було й мови. Побувала у Мінську, Ленінграді, Свердловську, Тюмені.
-
- Найкраща Золотоноша! – хоч вірте, хоч ні, - зізнається. – Бувало їдемо потягом з Одеси, 12 годин у дорозі. Зупиняється майже біля кожного стовпа. В Черкасах – зупинка 10 хвилин. Виходжу із загального вагона - і запах дому. «У ріднім краї і дим солодкий та коханий», - цитує Лесю Українку.
Вищих навчальних закладів, де готували майбутніх інженерів гідрометеорологічної служби, у ті роки на просторах Союзу було всього два – в Одесі і Ленінграді. Мова викладання була російською. Російська на парах, в гуртожитку, у місті. Але як тільки нога ступала на платформу Черкаського залізничного вокзалу, російська закінчувалася. - Було бідне дитинство, бідна юність, але ми жили щасливо! У нас не було війни! – каже Валентина Юріївна.
Диплом отримала у 1971 році і поїхала за направленням у Архангельськ. Прийняли гостинно. Але довкруг – сірі дерев’яні тротуари, сірі будинки, сірі хмари на небі низько, ледь за носа не чіпляють.
-
- У нас на Україні їдеш, а зліва –поле золотої пшениці, справа- сонячні соняшники цвітуть, вдалині – зелена, аж ворона, кукурудза, на небокраї видніються білі хатки, - розповідала про рідний край. – Хмарки білі гасають, небо блакитне і високе-високе. Така у нас природа!
«Корабельні сосни і не пахнуть, у нас уже у Вільхах сосновий дух чується! І бузок – такий дрібненький і теж без запаху».
22-річна дівчина дивувала місцевих українськими варениками. А ще відкрила для них – український борщ. Вони вперше куштували диковинну страву і не могли збагнути, як це борщ можна готувати з квасолею та ще й з кількою в томаті.
Пані Валентина з родиною
За рік вийшла заміж.
-
- Та ні, не за тамтешнього, - заперечує мені. – За свого, золотоніського - Василя Рибака. Познайомилися з ним на танцях. Тоді ж не було ні дискотек, ні барів. Танці у Будинку культури і «на заводі Лепсе». А влітку – на танцмайданчику.
Весілля гуляли в Архангельську. Приїхали із Золотоноші обидві мами. Запросили колег з відділу гідрометеопрогнозів Північного управління гідрометеослужби, де працювала Валентина. З ресторану «Моряк» йшли пішки. Про таксі й гадки не мали. Сіли на трамвай усією компанією. А коли виходили, то доєдналися ще місцеві, і усі разом співали популярну пісню про весілля, «яке співає і танцює, і йому мало місця на Землі».
Ще після року роботи пішла у декретну відпустку. Аж тоді переїхали у Золотоношу. У рідному місті народила дівчинку – Наталку, котра вже понад 20 років працює помічником судді у Золотоніському міськрайсуді. Через 13 років родину Рибаків поповнив син Саша - автомобільних справ майстер.
Оселилися у бабусі Поліни, вона мала невеличку хатинку біля МРЕО. Молоді зайняли дві кімнати, а бабуся зайняла кухню, де була піч. Прожили разом із старенькою 10 років. А потім звели власний будинок. Просторий і гарний.
-
- Так він поруч, через забор від метеостанції, - уточнює. – Після декрету протягом двох років довелося працювати у райвиконкомі – «Товариство охорони природи», а тоді замінила батька на посаді, який керував установою 29 років.
У мріях – аби хтось з онуків придбав іномарку, щоб з комфортом (не на «копійці») хоч раз у місяць подорожувати рідним краєм.
-
- Хочу побувати в Уманській «Софіївці», побачити красу дендропарку, - ділиться.
-
- Як вставала о 6 ранку, так і встаю – тут без змін. Треба готувати щось смачненьке для онуків. А ще ж город! Випишу собі гарну погоду - і в ліс по гриби. Обожнюю розв’язувати кросворди. Я їх розв’язую – наче диктант пишу. Купую «Ярмарку кросвордів», 5 журналів і втішаюся.
Онуків балує пельменями. Їх навчилася готувати у своєї свекрухи. Малі – а їх три онуки та один правнук, так і кажуть: «До Валі на пельмені». Ще в родині Рибаків люблять домашню піцу та запечене сало з часником.
Щосуботи або щонеділі збирається уся родина. Не обов’язково за стіл. Минулими вихідними садили часник і цибулю. «А Валіна задача – приготувати обід», - каже про себе.
-
- Смак дитинства – узвар. З літа баба Поля сушила груші, абрикоси і вишні у печі. Яблука - на сонці. Готували напій у печі, у великому баняку. До ранку він настоювався. Груші натягували юшки і ставали такими смачними, що їх не можна було наїстися.
З початку російсько-української війни її син добровільно мобілізувався. Він не був військовозобов’язаний, але вчинив, як справжній чоловік. Пішов у тероборону. Служить у 157 Золотоніському батальйоні, начальником логістики. Отримав звання лейтенанта.
-
- Олександр Васильович, дозвольте до вас звернутися, - так відтепер жартома звертається до сина. Знає, він зрозуміє її, бо такий же як і мама любитель дотепів і баляндрасів.
Про Валентину Рибак - золотоніську легенду метеослужби можна писати ще довго і безкінечно: наскільки багатогранна і яскрава душею особистість. Та чи можна втиснути у газетний формат життєву мудрість і професійний досвід. Оті надбання і вироблений протягом десятиріч оптимізм, оте вміння з усмішкою сприймати навіть зустрічний вітер і радіти будь-якій погоді, бо у природі кожен прогноз – благодать.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
