Юрій Усенко про трагедію: 37 років минуло, та атом знову не дає спокою

Алла Капля Головна редакторка

27 квітня 2023 12:00

Ліквідатор аварії на Чорнобильській атомній станції Юрій Усенко родом із Золотоноші. Він двічі побував у зоні, просякнутій радіаційним пилом. У травні 1986 року працював протягом 16 днів, а у 1987 – був 3 місяці, починаючи з вересня і до грудня.

Минуло майже 4 десятиліття, та спокій йому тільки сниться. Мізки закипають уже від думки, що Чорнобильська атомна була, а Запорізька й нині залишається під контролем російських окупантів. Він навіть уявити боїться, якої біди можуть накоїти озброєні вояки, що лише їхня присутність несе прямі загрози ядерній безпеці усього людства. З жахом сприйняв інформацію про вибух міни 13 квітня на найбільшій в Європі атомній станції та те, що росіяни некоректно експлуатують обладнання окупованої ЗАЕС.

Юрій Миколайович випускник золотоніської школи №4, хоча спочатку навчався у зош №3. Після здобуття середньої освіти – служба в армії. Далі - навчання у морехідному училищі. Ходив у море на кораблі. Недовго. Під час пожежі на судні постраждав, обгорів, тож був списаний на берег. Реабілітація тривала довго, пів року не міг ходити. Після відновлення влаштувався у школу, майже 2 роки працював вчителем. Закінчив Одеський метрологічний інститут та Харківську юридичну академію.

— У місцевому відділі міліції була проблема з кадрами, - перегортає пережиті сторінки. – У військкоматі мене, як молодого офіцера, загітували на службу у правоохоронні органи. Служив старшим інспектором паспортного відділу охорони Золотоніського РВВС. Мав звання старший лейтенант міліції. На пенсію вийшов у 1999 році.

Весною 86-го йому було 32 роки. Свій 33-ий зустрів якраз у Чорнобильській зоні. Хоча його прізвища у наказі не було. Він підмінив колегу, який не зміг поїхати за сімейними обставинами. Їхній сформований об’єднаний загін налічував 150 працівників органів внутрішніх справ Черкащини. Відправилися колоною з 6 автобусів. Людей з довколишніх міст і сіл евакуювали. У радіусі 30 кілометрів від епіцентру трагедії утворили зону відчуження.

— Наша задача була – забезпечити порядок у селах Дитятки, Залісся, Рассохи, Новоселки, Запрудка, Андріївка, - каже Юрій Миколайович. – У перші години після аварії населенню сказали брати найнеобхідніше. Обіцяли, що за 3 дні усі повернуться додому. Коли ж за тиждень стало зрозуміло, що це відселення назавжди, дехто намагався повернутися, щоб прихопити нажите майно. Інші, під їх маскою, їхали мародерити.

Командированих розподілили на групи для пішого патрулювання населених пунктів. Зона відчуження ще не була відмежована, не було натягнутого колючого дроту. Юрію випало чергувати у Страхоліссі (Іванківський район, Київщина). За тиждень їх забезпечили транспортом і група стала мобільною, моніторили територію ще й вночі. Жили у сільській школі, в одному із класів. Стелили на підлогу бушлати довкола грубки, так і спали. Харчувалися сухпайками, які за день-два вже приїлися і стали поперек горла.

— У Страхоліссі залишилися на чергуванні колеги із нашої колони. Серед них знайшлися такі, котрі вміли готувати гарячі страви, - пригадує Юрій Усенко. – Дякуючи їм, ми стали раз на добу споживати варене. Бо обіцяне 3-денне відрядження закінчилося аж 19 травня, через 16 днів.

У 33-річного Усенка у Золотоноші залишилася сім’я. Його рідні, як і близькі колег, не маючи звісток, хвилювалися за службовців, котрі поїхали в небезпечну зону. Хвилювалися й ліквідатори, котрі були позбавлені будь-якої можливості зв’язатися з рідними. А дні спливали, вже й п’ятий, сьомий… Уже пізніше дізналися, що від невідомості рідні штурмували райвідділ: «Де наші чоловіки?» Якось під час нічного об’їзду довколишніх населених пунктів в одному із сіл зайшли до приміщення сільради. Штовхнули двері – вони й відчинилися. В кабінеті стояв стаціонарний телефон. Колега підняв слухавку, а там ідуть гудки – робочий! Зателефонували на АТС (автоматична телефонна станція), де чергова, незважаючи на пізній час, допомогла зв’язатися з рідними.

— У ту ніч кожен з 5 членів нашого екіпажу зміг поспілкуватися з домашніми, - ділиться пам’ятними митями Юрій. – Ми заспокоїли дружин, матерів, повідомили де ми, які функції виконуємо, що з нами все добре, «живі, здорові».

Здорові… Так вони думали, не знаючи і не підозрюючи, яку дозу опромінення уже отримав кожен з них. У довідці Юрія Усенка стоїть цифра - 28 бер. Це багато чи мало? Я не знаю. Та й сам чоловік відчув це за кілька років, коли здоров’я стало давати збій.

— Коли ми стали працювати в селах, що ближче до епіцентру трагедії, Дитятки до прикладу, то в роті відчувався металевий присмак, - каже. – Ніяких дезінфікуючих засобів не мали. Та банально помитися чи випрати та змінити одяг не було умов.

Боляче було бачити покинуті засаджені городи, де рівненькими рядками зеленіла картопля, зійшла морква з буряками, тягнулися соняшники, майоріла кукурудза. У дворах квітували садки. Від усвідомлення того, що цю землю обробляли людські руки востаннє, щеміла душа. Часто бачили курей, що сиділи на деревах. А на обійстях сумирно сиділи зголоднілі собаки. Вони вже не гавкали, мирно лащилися до чужих, і не розуміли нащо їм голодна воля.

Згодом створені бригади мисливців відстрілювали покинуту напризволяще живність: качок, курей, кролів. Понад 2 мільйони людей переїхали із зони відчуження. Але були й такі, хто попри небезпеку й усілякі перестороги, не захотіли переселятися у невідомість. Переважно це були люди похилого віку.

Коли нічні температури підскочили, стали спати у шкільному саду. Врізалася в пам’ять висока зелена соковита трава, що слугувала за постіль, і настояний яблуневий аромат.

Вдруге Юрій Усенко прибув у Чорнобильську зону у вересні 1987 року. Працював там протягом 3-х місяців, до грудня. Таким був наказ керівництва. Мови про вахтовий метод не йшло. Був прикомандирований до Київського управління внутрішніх справ. Ніс службу безпосередньо у Чорнобилі, на блок-посту. Вільного заїзду-виїзду у зону відчуження вже не було, тільки за перепустками. Був секретарем парторганізації. Просякнуті ідейними настроями, в екстремальних умовах ліквідатори мали намір стати членами комуністичної партії. Але подані заяви і вступ по приїзду на місця не визнавали.

— Мене вразили наші люди, - пригадує. – Якщо тут, на мирній території, дехто міг собі дозволити якесь незначне дисциплінарне порушення, то в зоні – строго-настрого усі дотримувалися інструкції і чітко виконували доручену роботу. І це при тому, що керівництва поруч не було.

Із 20 осіб золотоніської міліції половина ліквідаторів уже відійшла у засвіти. Із сформованого загону теж десятки людей померли. Водій автобуса, який перевозив особовий склад, пішов з життя вже через рік, у 1988-му…