Ця новина миттю розлетілася по Золотоніщині надвечір 17 жовтня. Звістка, яку родина Сергієнкових із села Кропивна чекала вже понад 6 місяців. Звістка, яка додала сил і віри всім, хто разом з кропивнянами переймався долею 28-річною медикині Марини Голінько. Про звільнення дівчини сповістив народний депутат України Віталій Войцехівський, який зазначає, що «ще вчора ми тримали кулаки та говорили про надію звільнення пошепки».
— Маринка подзвонила мамі і сказала, що вже в Україні, - додає подробиць сестра Альона Коваль. – Мама відразу впізнала її по голосу. Говорили усього 30 секунд, бо телефон був на всіх один. Пообіцяла зателефонувати за першої ж нагоди.
Та вже зранку 18 жовтня уся родина Сергієнкових вирушила на зустріч з Мариною. Любов , мабуть і спати не лягала, зачувши, що донька хоче посмакувати домашніх вареників із сиром. До світанку вони вже були готові, дбайливо укутані і чекали на вояж.
У середу, 19 жовтня, нам вдалося поговорити з 28-річною бранкою ерефії, якій довелося відчути усі «принади» невільницьких застінків, витримати моральний, побутовий і фізичний тиск, не з літератури дізнатися про Освенцім 21 століття.
Ми були ізольовані від будь-якої інформації
— Про великий обмін полоненими 21 вересня ми не знали, тому ніяких переживань типу «чому не я в цьому списку» не було, - ділиться дівчина. – Нам говорили, що України вже нема, що ми нікому не потрібні, про нас забули. А ми у розмовах наглядачів намагалися упіймати і зачепитися за будь-яке обнадійливе словечко: списки, обмін, або за гарний сон, щоб триматися далі.
Тримали у Валуйках Бєлгородської області, у виправній колонії. Там було чутно вибухи. Тому було дуже страшно. Незабаром перевезли звідти і жінок-офіцерів відділили, поселили в камери окремо по 3-4 особи, а не офіцерський склад тримали разом – у штрафному ізоляторі. Одні про одних нічого не знали, бо були в різних корпусах. Дізнатися бодай чи живі могли під час переклички на ранкових перевірках. 20 вересня кудись забрали Валентину Стретинську і Валентину Зубко.
— Надія завжди була з нами і сподівалися, що це на обмін, але ж це тільки здогадки, - пригадує ті дні Марина. – Подружка каже: «Та ні, перевели в інший корпус». Так, вони це робили частенько, просто щоб дестабілізувати наш стан. Але я покладалася на краще, на Стретинську – вона така ж пробивна, як моя сестра Альона. І якщо їй вдасться вирватися, то вона доб’ється й за нас.
З Таганрога 16 жовтня їх перевезли літаком, мабуть, у Крим. Дівчата й самі точно не знають, бо очі були зав’язані і зорієнтуватися було важко. Тільки коли висаджували на високі «УРАЛи», вдалося підгледіти, що поруч стоїть авто Червоного Хреста. У кузові сиділи абиде: хто на двох лавках, а просто на залізному днищі. Так 5 годин! Ні води, ні в туалет!
— Коли ми приїхали, нас висаджували і орки ще й руку подавали з машини, - з бридкістю пригадує. – Грали роль культурних і вихованих. Лицеміри! А вдалині стояли автобуси і багато-багато автомобілів. Наче були й наші прапори. Це вже точно – свобода! Почали щосили співати гімн, а дехто від емоцій – плакати.
Будні піврічного ув’язнення
Найважче було у Таганрозі. Підйом 6 ранку. Відбій о 22-ій. Вранці – перевірка. Усім вийти в коридор. Лицем до стіни. Ноги розставить. Руки на стіну, пальці розчепірить. Обшукували жінки-наглядачки. Харчування ніяке, голодували. На сніданок манна каша на воді, без солі. Хліба – 2 тоненькі шматочки завдовжки по 4 сантиметри. Хліб – на цілий день. Дівчата один з’їдали, а інший шматочок берегли на вечір, щоб на нього покласти рибну котлету(давали перші три тижні) і мати такий бутерброд. Обід – суп: якась юшка і 1-2 брусочки картоплі (кому як пощастить). Давали ще й рідесеньку кашу із якимись домішками сала.
— Я його спочатку не їла, - пригадує співрозмовниця. – Бо взагалі до сала байдужа, а потім почала себе змушувати ковтати цю гидотну через силу, аби тільки не охлянути, не вмерти.
На вечерю – каша, дуже розбавлена водою, і руда вода, що називали чаєм. Часто це була просто сира вода, а іноді – тепла.
Під час обідньої повірки били ув’язнених чоловіків-військовослужбовців. Вони кричали від болю, а дівчата за них молилися, щоб витримали.
Як вдалося вистояти, не зламатися?
У перші дні кожна розповідала про себе, свою родину, свій шлях, вибір у житті. Потім стали придумували собі інтелектуальні ігри. Ставили філософське питання: Що таке кохання? Чи можна пробачити зраду? Чи є життя після смерті?
— З моєю подружкою Оленкою Кривцовою грали мало не рольові ігри, - сміється. – От я п’ю чай зі своєю мамою, а ти зі своєю – каву. І пригадуємо, які у наших мам руки, очі, волосся, звички, притаманні рухи і вислови – усе до найменших дрібниць.
У Валуйках було легше. Там давали читати літературу на військову тематику. У перевіряючого, що бував час від часу, попросили книги класиків. Це вже було цікавіше. А ще читали шкільні підручники з історії для 8-10 класів і були вражені викривленням подій.
— Вівторок – прокурорський день. Нас прокурор запитує: «Які є скарги?» А на кого скаржитися, на що скаржитися? – мовить Марина. – Ми ж навіть статусу військовополонених не мали - затримані, ув’язнені. Бо «войни нет»!
Це було принизливо усвідомлювати себе рабом, яким користуються. Проте це був шанс вийти з камери, пройтися територією колонії і побачить дерево, квітку, довкілля і зупинити обнадійливий погляд на церкві, що вдалині виблискувала куполами.
— Так, молилися! – навіть не дивується моєму запитанню. – Серед нас була одна дівчина, яка добре знала вранішні і вечірні молитви. Ми усі їх вивчили. І дружно ставали на спільну молитву. Але орки як побачили вперше через відеокамери, прибігли, змусили сісти, злякалися «що це за секта?»
Перший день на волі. Яким він був?
— Коли нас висадили з «УРАЛів», я побачила захід сонця і сонячну доріжку на воді, - це були перші враження. Вони – як ковток свіжого повітря. Нас переодягли, усім видали костюми, теплі флісові. Такі ніжні. І куртки.
А потім приїхали рідні – мама, тато, сестра, племінник. Вареники з сиром та сметаною. Це неперевершена смакота. А ще мама привезла бринзи. Усіх пригощала. Зараз насолоджуюся дрібницями: лежу на ліжку. Лежу! Нам не дозволяли протягом дня навіть сідати на ліжко. Як застелили зранку, так до вечора і підходить не можна. Тож для мене це благодать – лягти! На теплу постіль, зручне ліжко.
З квітня Маринка розучилася складати плани на тиждень, місяць, перспективу. Дожить би до вечора. Тому у мріях – швидше приїхати у рідне село, батьківську домівку.
Наразі – медична діагностика, реабілітація, лікування, перелаштовування. І думки… А вони усі там, у полоні, де ще лишаються сотні побратимів, які живуть надією на звільнення.
Нагадаємо, 17 жовтня відбулося звільнення з російського полону 108 жінок. Серед них - 35 захисниць зі Збройних сил України, 32 – з Військово-морських сил, 12 – територіальної оборони,8 – Нацгвардії, включно з двома із «Азову», 5 – з Державної спеціальної служби транспорту), 4 – з Держприкордонслужби і 12 цивільних.
- Серед звільнених були дівчата, незаконно ув’язнені в ордло, які потрапили в полон ще до широкомасштабного вторгнення. Люди сиділи з 2019 року в псевдореспубліках за "надто проукраїнську позицію", яка виражалась в перевезенні гуманітарки для дітей-сиріт, надумані "шпигунство" та "тероризм", - кажуть урядовці.
Найстаршій зі звільнених полонених 62 роки, наймолодшій – 21.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
