Щоб знищити народ, варто спочатку знищити його мову. Власне, мововбивство або лінгвоцид — це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації. Спочатку він відбирає слова на письмі, потім з усного вжитку, а як наслідок — ліквідація народу як окремої культурно-історичної спільноти, етносу.
А якщо вдуматися, то стає зрозуміло, що без мови не буде історичної пам'яті, етнічного імунітету, національної самототожності. Без них народ можна легко асимілізувати, підкорити.
Українську мову знищували чи не з 17 століття, адже в 1627 році спалили всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького, а потім почалося: з книжок виривали сторінки «не подібні до книг московських», заборонили книгодрукування українською мовою, не можна було викладати нашою солов’їною і так далі, аж до моменту виникнення ідеї запровадження другої державної.
Але нині нам варто повертати втрачене, тому до вашої уваги репресовані слова з книги «Українська мова у 20 сторіччі: історія лінгвоциту»:
-
всезелений – вічнозелений;
-
горбовина – височина;
-
підсоння – клімат;
-
водозбір – басейн;
-
розточчя – вододіл;
-
заточина – бухта;
-
бережина – берегова лінія;
-
припис – правило;
-
здобуток – виручка;
-
утинок – сегмент;
-
взір – формула;
-
зизий – косоокий;
-
знамено – ознака;
-
крамар – торговець;
-
мерзлина – мерзлота.
Як ви розумієте, таких слів було чимало. Більше того, приклади лінгвоциду поширені і під час повномасштабного вторгнення. До прикладу:
Тому додавайте у своє повсякденне мовлення трохи приписів: всезелена ялинка, взір з підручника або крамар за прилавком. І все буде Україна!
