26 квітня – святий день для громадської організації «Союз. Чорнобиль», яку у Золотоноші очолює Віктор Харін. За будь-якої погоди щороку золотоніські чорнобильці збираються біля пам’ятного знака у Меморіальному парку. Та вперше за майже 4 десятиліття ліквідатори аварії на атомній електростанції, вдови ліквідаторів зібралися біля кам’яного дзвону під завивання сирен. Але прийшли, щоб вшанувати пам’ять товаришів, щоб зустрітися, бо ніхто не знає, кому що приготувала доля.
Із 140 членів ГО «Союз. Чорнобиль» нині залишилося 90. Щороку когось із однодумців чорнобильці не дораховуються у своїх рядах.
Завжди радісні зустрічі у квітучому парку нині огорнуті печаллю. У кожного з цих мужніх чоловіків та жінок у душі невимовний біль. Вони, як ніхто, розуміють наслідки ядерної загрози. І їм, як нікому, боляче за те, що вони ціною власного здоров’я подарували Україні майбутнє, яке нині так нещадно нищать російські окупанти.
Анатолій Ілляшенко:
— Війна - це страхіття. У 86-му ми разом з росіянами пліч-о-пліч працювали у Чорнобилі. Захищали Україну, росію, світ від ядерного лиха. Вистояли. Тепер ситуація дуже важка і болюча. Тоді було важко, велике горе нависло над усіма, а зараз ще важче. Важче від того, що на нас напали люди, сусідня країна. Тішить одне: захід не залишив нас сам на сам з бідою. Нас підтримують уряди багатьох країн. А ще на усі площі світу виходять люди, які засуджують російську агресію. З нами весь світ і ми обов’язково переможемо! Думаю ще місяць-півтора і будемо святкувати українську Перемогу. Вірю, наші хлопці вистоять у битві за Донбас, а тоді ми їх поженем!
Микола Регурецький:
— Ніколи не міг подумать, що таке віроломство може трапиться. Кожен жив, будував плани, а вони підступно напали і нищать усе на своєму шляху. Не жаліють нікого і нічого. Від усвідомлення цього дуже боляче.
Олександр Путинець:
— Дуже важко переживать цей біль. Серце ятрить Чорнобиль, а тепер ще й війна. У душу лізе питання: «За що це все моєму народу?» Ніколи не надіявся, що путінці будуть атакувати. Думав, що у 21 столітті усе вирішать на дипломатичному рівні. Але до влади у руських прийшов диктатор, який жадає крові. Не можу забути нещодавню перехоплену розмову окупантів, які відслідковують школярів, щоб їх розстріляти…Це ж діти! Що вони вам зробили?
Надія Тараненко:
— Я приїхала з Тростянця, пережила Сумську війну. Страшно було і тоді, страшно й тепер. Але у 86-му була війна з вогнем, а тепер відкрита війна з народом. 36 років тому мені двічі довелося працювати у Чорнобилі: у травні, а потім ще у серпні. Працювала у військ торзі, тому коли призвали, поїхала безвідмовно. Тоді був невідомий страх. А нині – очевидний біль.
Це страшно, коли на тебе націлений автомат. А «Гради»! Коли вони почали гатить, за секунду попрощалася з усіма. Зараз приїхала до доньки, а чоловік ще залишився у Тростянці. Ніхто не думав, що у 67 років доведеться таке пережить, ховатися у підвалі. Що більше болить? Болить Чорнобиль незагойно, а війна – це свіжа рана. І вона теж болить і кровоточить…
Віктор Харін:
— Нам однаково болить і Чорнобиль, і військове вторгнення. Але ми не звикли відступать і здаватися. Перемогли у 86-му. Переможемо і у 2022-му. Бо за нами правда і рідна земля.
Разом із посадовцями міської ради та народним депутатом Віталієм Войцехівським золотоніські ліквідатори поклали квіти до підніжжя пам’ятника та вшанували товаришів, котрі відійшли у вічність, хвилиною мовчання.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
