Золотонісці доставили гуманітарку у міста-супутники столиці після деокупації
Буча та Ірпінь розірвали світовий інформаційний простір, коли на початку квітня численні фото заполонили мережу. Армія мародерів і ґвалтівників, – а інакше назвати збройні сили росії вкрай складно – полишила після себе, окрім розрухи та руйнувань процвітаючого містечка, ще й гори трупів. Їх виявляли як просто-таки на вулицях містах, на дорогах, так і у погребах, братських могилах тощо. Світова спільнота, на жаль, потребувала саме зав’язаних рук та пострілів у потилицю цивільному населенню, аби дійсно заворушитися.
Хоч всі фото- так відеоматеріали, оприлюднені медіа, і викликали палітру емоцій – від розчарування до люті, – насамперед, краще за все побачити щось один раз на власні очі, аніж сто разів послухати про це розповідь.
Таку нагоду отримали представники Золотоніщини. Жителі нашої громади не лишалися байдужими ані до Харкова, до якого власне поїхала перша гуманітарна допомога зібрана зі 197 округу, ні до Києва, ні, тим паче, до побитих та втомлених жителів Ірпеня та Бучі. До вояжу у міста-супутники столиці доклали руку всі небайдужі, а також зокрема Міська рада і народний депутат України по ОВО №197 Віталій Войцехівський.
З черговою гуманітарною місією від золотонісців, на північ вирушили очільник Кропивнянського старостату Олександр Кипич, муніципальний інспектор Артем Печериця і підприємці Георгій та Артем Єганові, які вже давно й активно допомагають ЗСУ, теробороні та біженцям.
«Враження такі, що світ з ніг на голову перевернувся»
Після поїздки староста сіл зробив допис на сторінці старостинського округу у мережі.
— Ми щойно повернулися додому після найважчої поїздки у моєму житті (ред. – у Бучу)! – почав пан Олександр. – Важка вона не через затрачений час, а через побачене, що пережили наші українські жителі! Хочу висловити подяку всім, хто долучився до збору найнеобхіднішого, що знадобиться людям, аби дочекатися відновлення життєдіяльності міста. А це майже 2 тонни продуктів харчування – і це тільки наші села, – а загалом ми привезли близько 10 тонн необхідних продуктів.
Обмежившись одним реченням у описі побаченого, Олександр Кипич натомість розповів детальніше у розмові із Золотоноша.City. На перше ж запитання про враження від поїздки, чоловік відповів простими і промовистими словами: «Враження такі, що світ з ніг на голову перевернувся».
— Ситуація страшна і складна, - продовжує староста. – Мости розбиті, спалена техніка, потрощені будинки. Інфраструктура, заправки, магазини – все понівечене. Насамперед, це стосується усього, що розташоване обабіч траси. Тобто там, де власне і заїжджали, а потім куди тікали окупанти. Автомобілі, з написати «діти» - не виняток. Розстріляні, обвуглені…
Пану Олександру також випала нагода поспілкуватися з місцевими мешканцями. Нагадаємо, що таких, із 30 тисяч довоєнного населення, лишилося тільки близько 3700.
— З їхніх слів, - переказує розмови староста, - ставлення від регулярних військ було ще більш-менш. Авжеж, не можна сказати, що вони не накоїли горя, проте йшлося про те радше у порівнянні з представниками ПВК (приватна військова компанія), які й чинили переважну більшість нелюдських дій.
Пан Олександр зізнається, що для нього побачене – травма на все подальше життя і навіть складно говорити про це, хай вже і в минулому часі. З його слів, все те, що вдалося побачити на власні очі, цілком і повністю відповідає всьому тому, що ми могли дистанційно споглядати через ЗМІ у перші дні квітня. А втім вживу – все виглядає навіть страшніше…
— Найбільшою проблемою для цих людей зараз є поновлення електропостачання. Тієї ж їжі ми привезли досить багато, а крім були й інші. Тому перші нагальні питання, такі як харчування, більше не на часі. Проте готувати на вогнищах і грітися біля них же – це не призведе до хорошого, особливо зважаючи, що погода ще далеко не весняна. Але працівники комунальних служб уже в посиленому темпі почали відновлювати функціонування міста. Їм допомагає вся країна, а тому думаю, що все буде добре, наскільки це можливо після пережитого. Також наш директор ТОВ «380 В» Владислав Восколович має намір поїхати і надати посильну поміч у відновленні ліній електропередач.
Крім картин, які закарбувалися у пам’яті надовго, свій відбиток наклала і дорога. Страшні черги, затори – люди повертаються до столиці та домівок неподалік від неї, хоча на той момент влада застерігала від подібних поспішних рішень.
— У перші чергу – траси, - ще раз наголошує у своїй розповіді староста. – Де центр міста, квартали у глибину – там ще все відносно добре. А от все те, що було у окупантів просто під носом – їдь і стріляй на ходу – знищено вщент.
Пан Олександр зауважив, що плануються подальші дії у напрямку допомоги тим, хто постраждав на Київському напрямку бойових дій.
— Будемо заглиблюватися, ще більше на північ, у бік білоруського кордону. Туди майже не дістаються ніякі гуманітарні конвої, адже складна логістика.
«Так, спілкуються, розповідають, але майже беземоційні»
Муніципальний інспектор Артем Печериця також поділився своїми враженнями. Він оцінював руйнування міста зі свого, професійного у цьому плані погляду. Посадовець зазначив, що у загальному масштабі Бучі руйнування є, але не катастрофічні. Так, скажімо, якщо Олександр Кипич найбільше звернув увагу саме на узбіччя доріг і це наклало на нього незабутнє – у найгіршому розумінні цього слова – враження, то пан Артем спробував все ж дивитися на речі з позитивом та надією на краще. Проте щодо Ірпеня, інспектор відзначив дещо гіршу ситуацію – багато будівель з вибитими вікнами, зокрема. На виїзді з міста були накриті пакетами шість тіл, чого не зустрічалося на іншому маршруті.
— Що вразило саме у місті Ірпінь, так це лікарня. На фасаді звичайною фарбою намальовані червоні хрести. На всю лікарню – один лікар. Але Ірпінь поки що майже порожній.
Натомість щодо Бучі та її мешканців ситуація виглядає не такою моторошною.
— Життя у місто повертається, - розповідає пан Артем. – Люди є, ходять вулицями, спілкуються з приїжджими. Проблеми зі світлом, перебої з водою – одним словом, всі можливі наслідки окупації східними дикунами. А втім, усе оживає, у тому числі працівники комунальної сфери, які намагаються якнайшвидше забезпечити мешканців потребами нагальної необхідності.
Олександр Кипич згадав про об’єми доставленого провіанту, а водночас з тим, Артем Печериця розповідає про те, що входило у їхній гуманітарний конвой. Насамперед, везли їжу, яка не потребує додаткової обробки і придатна до вживання просто після розвантаження автомобіля. Проте також, на запас і на пізніше, не гребували зібрати і більш вибагливі продукти.
— Випічка, м’ясо, тушонки, консерви, хліб. Також ліки, побутову хімію. Геть все везли. Тієї ж тушонки, скажімо, наші підприємці відвантажили 100 кілограмів. Багато зібрали звичайні люди. Треба розуміти, що та ж Буча – це дуже близько до Києва, який вже фактично оправився від гуманітарних проблем, зокрема продовольчого характеру. Тож якраз таки з їжею питання вирішується швидко і майже безперешкодно, особливо зважаючи на кількість людей, які лишилися у місті.
Зі слів пана Артема, по всьому місту багато побитих машин, а також просто безліч автомобілів з проколотими колесами. Ймовірно, аби мешканці не могли виїхати. Також він пригадав покинуту BMV з намальованою літерою «V», яку, скоріш за все, окупанти просто взяли покататися – цілком очевидна річ, зважаючи на те, що окрім як на санях в упряжі, росіяни східніше Москви ні на чому не їздили.
— Хоч місто пожвавлюється, але моральний стан людей насправді незаздрісний. Так, спілкуються, розповідають, але майже беземоційні. Збираються разом, готують їжу на вогні біля багатоповерхівок. І це не сім’ї, не родичі, а просто згуртовані сусіди, дехто з яких, мабуть, до цих подій майже не знали одне одного. Згуртовані, але все ж – пригнічені.
Артем Печериця також поспілкувався з мешканцями. На відміну від співбесідників Олександра Кипича, які відзначали особливу жорстокість бійців ПВК, у розмовах з інспектором преважна більшість тез свідчила про те, що відмінності були мінімальні – всі окупанти поводилися, якщо м’яко казати, точно не як визволителі, якими їх намагаються підносити російській аудиторії.
Також пан Артем не оминув стороною і позитивні аспекти. До таких він записав велику кількість знищеної техніки країни-агресора, яка розкидана всюди і яку поступово намагаються транспортувати з міста: щось вже геть непридатне до використання, щось, можливо, згодиться як «донор» для ремонту захопленої у інших боях трофейної техніки, а подекуди, раптом пощастить, либонь, щось ще й заведеться й власним ходом поїде нищити окупантів.
— Загалом – складна поїздка. Важко спілкуватися з людьми, які все це пережили, бачити зруйновані будинки, - відзначає наостанок муніципальний інспектор, проте крапку у діалозі все ж лишає оптимістичну: – Тішить, що попри всі негаразди, життя відновлюється, люди допомагають одне одному, підтримують. І головне, що багатьом, хто виїхав, все ж є куди повертатися – руйнування дійсно не катастрофічні, а головне – не такі масштабні, як спершу уявлялося.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити.
