Зранку 6 січня на базарі і у маркетах Золотоноші було велелюдно. Місцеві господині металися по місту, щоби купити необхідні продукти для вечірнього святкового столу. Адже меню на Святвечір напередодні Різдва особливе: раз у рік уся родина повинна смакувати пісними стравами. Кожна з них має цікаву символіку: кутя - продовження роду та єднання людей; узвар - напій, який символізує народження; капуста - символ міцності і простоти водночас; вареники - достаток та ситість; голубці – символ голуба, який несе Божу любов.
Ця передсвяткова метушня нагадала мені безтурботне дитинство у селі Синьооківка, що на Золотоніщині, смак бабусиних пиріжків, неперевершений аромат страв сільської «мультиварки» – печі.
7 січня – народження Ісуса Христа - уся сільська дітвора ждала з великим нетерпінням. Це ж стільки всіляких солодощів можна було заробити за колядку, яка припадала на цей день! Святкування розпочиналося ще звечора, коли вся родина збиралася на Багату вечерю.
Ще зранку бабуся заходжувалася чарувати біля печі. Хоча обов’язкових 12 страв ніхто не дотримувався, та різної смакоти було вдосталь. Вона готувала смачнючий пісний борщ з карасями, що піймали у річці напередодні. Рибу смажили, а тоді додавали у борщ: так він був наваристим і ситним. Допоки біля вогню булькала у горщику квасоля, картопля та буряк, вправна бабця викачувала хліб. Тільки на Святвечір пекли книш – хліб, який ділили ножем ще сирим на сковорідці. Він випікався, і за святковим столом дідусь ділив його на усіх без ножа. Перед тим, як книш відправиться до печі, мені, як найстаршій з онук, доручалося змастити його олією. Весь інший хліб та здобу до празника змащували яйцем.
Коли вогонь у печі згасав, жар бабуня розгортала по всій черені, щоби рівномірно була прогріта вся площа. Те ігристе видовище й досі перед очима. Нагадує чимось тисячі іскристих вогників на новорічній ялинці. Перед тим, як саджати хліб та пироги у піч, бабця проводила своєрідний ритуал. Брала рогача, гуркала ним об долівку, приказуючи: «Ану геть всяка нечисть з хати, буду святий хліб випікати!», і навхрест торкалася вхідних дверей. Пироги були обов’язково з капустою, картоплею, квасолею та сушеними яблуками з калиною. Разом з ними відправлялися до печі упрівати й борщ та кутя. У нашій родині вона була зазвичай перлова. Хоча інші використовували й пшеницю та рис.
До святкового столу готували смаженого коропа чи товстолоба, що піймався у снасті. Були вареники з грибами, квашена капуста, обов’язково пампушки з часником. На край столу клали головку часнику – від лихого ока.
Горщик з кутею ставили на покуті перед образами. «Іди, кутя, на покутя, а узвар – на базар, пироги – на торги», - приказувала бабця. Перед цим дідусь заносив пахучого лугового сіна. У сам горщик ставили зроблений із соломи хрестик. Верхній шар каші бабуся «завертала» і його віддавали курям, щоб гарно неслися.
Трапезу починали, як тільки на небі з’явиться перша зіронька. Дорослі не брали й ріски до опівдня, хіба води. На столі у банці з пшеницею запалювали свічку. Бабуся проказувала молитву, дякуючи Богу за багатство на столі. Дід завжди примовляв: «Дай, Боже, й наступного року діждати в здравії і благополучії». Під час вечері дідусь першим тричі брав ложкою кутю, заправлену узваром з медом, маком та родзинками. Він підкидав кашу до стелі: скільки крупинок приліпиться, стільки скотини й додасться протягом року. Ще ложку каші кидав під стіл, де ми, малі, повинні були сидіти та приквоктувати: кво-кво – це щоби курі квоктали та курчат висиджували.
Нам, малечі, дуже кортіло з’їсти олів’є та чорнослив у сметані, що готували звечора на Різдво і що було далеко не пісним. «Хай діти їдять, вони ще несмисленні», - завжди знімала табу бабуня.
Ніколи після вечері не прибирали страв зі столу. Натомість ще ставили чистий посуд та клали ложки для померлих. За повір’ям, їхні душі прилітали на Святвечір до рідного дому.
А потім ми без особливого запрошення поспішали раніше вкластися спати, щоби вдосвіта, підірвавшись раніше, відправитися на колядку.
