Мама стояла біля портрета сина на Алеї пам'яті в Меморіальному парку… Вона часто приїжджає сюди на побачення зі своїм Сашею з іншого кінця міста. Ставить свіжі квіти і довго дивиться на втомлені очі сина. На великому портреті у військовій формі він такий мужній, дорослий чоловік, а у її спогадах – і маленький хлопчик у коротких штанцях, і худорлявий старшокласник, і молодий, скромний юнак.
- «А він Вам хто?» - перебила думки матері жінка, яка йшла по алеї, розглядаючи портрети.
- «Син!» - з гордістю відповіла Галина.
- «Ой, так я ж його пам'ятаю! – вигукнула перехожа. – Такий був хороший, добрий чоловік! Працьовитий, руки золоті, робив у мене колись ремонт, вагонку підбивав. Горе велике… Вічна йому пам'ять».
Це вже не вперше Галина Сергіївна спілкується з перехожими біля портрета сина. Запам'яталася ще одна жіночка. Побачивши Олександра на світлині, заплакала: «Як шкода, що йдуть від нас такі люди… Порядний був чоловік, тепер таких небагато знайдеться. Підводив мені колись газ до будинку, а через деякий час зустрів біля базару з важкими сумками, запитав про здоров`я і допоміг продукти донести. Дякую Вам, Галю, за сина».
Такі відвідини, зустрічі і теплі слова зігрівають материнське серце, хоч трішки заспокоюють згорьовану душу. І спогади… Вони не залишають ні вдень, ні вночі.
Виховували його мама і бабуся Наташа, так вже склалося життя. Мабуть, саме тому хлопчик ріс чуйним, добрим, лагідним і спокійним. Але вже тоді відчував: він у сім'ї – єдиний чоловік і захисник. З раннього віку допомагав своїм рідним жінкам усім, що було йому під силу. Коли хлопчику виповнилося чотири роки, родина отримала квартиру на другому поверсі, у великій п`ятиповерхівці за адресою Шевченка, 63. Уляхіни з бабусею заселилися у будинок найпершими з усіх мешканців, коли там ще й газу не було, гуртом обживали нове помешкання.
-
- Як він їй радів! - згадує Галина Сергіївна. - Ім'я донечці дав сам. Доглядав за сестричкою, як дорослий: і нагодує, і перевдягне. Я тоді працювала в лабораторії на комбінаті хлібопродуктів, позмінно. Бабуся вже зовсім старенькою була, тож на Сашу вся надія. Я не боялася залишати малечу з ним, кращої няньки годі було знайти.
Характер мав м'який, неконфліктний, умів припинити сварку словами, а не кулаками.
Коли підріс, виписував книги у харківському видавництві і отримував їх на пошті.
А ще, Саша був дуже працьовитим і допитливим, хотів стати справжнім чоловіком, який і цвяха вміє забити і розетку полагодити. Багато чому, у цьому плані, його навчив вітчим Анатолій.
Після закінчення школи номер три, Саша отримав спеціальність електрика у Черкаському технікумі електрифікації. Згодом працював у газовому господарстві і на фірмі «Газмонтажсервіс», за направленням якої навчався у Львові, удосконалюючи навички роботи з металопластиковими трубами. Чого він тільки не вмів! Тож вирішив працювати самостійно: і воду проводив, і газ, і ремонти робив, і електрикою займався.
Строкову службу Олександр проходив у сухопутних військах, спочатку у Київській Борщагівці, де вивчився у навчальному центрі на кухаря, а потім, за цією ж спеціальністю, служив в одній із військових частин Черкас.
-
- На службу він міг би і не йти, - розповідає мама Галина. – У дитинстві потрапив в аварію, у лікарні зашивали рану на лобі, був струс мозку. Через це почав падати зір. Але сказав, як відрізав: «Що я буду за чоловік, якщо не піду в армію?» І пішов таки, із зором 4,5 діоптрій, бачив лише на близькій відстані. Коли почалася війна, він вже ходив у лінзах. Сам пішов у військкомат, нічого мені не сказавши. Вже потім я дізналася, окуліст на медкомісії написав: пригодний до служби. Я знову натякнула було про поганий зір, але Саша повідомив, що 6-го квітня йому вже треба з`явитися у військкомат з речами. Вранці не дозволив мені з ним піти, сказав залишатися дома. Син вже був дорослий і вирішив усе сам, як справжній чоловік.
Протягом року Олександр Уляхін служив у столиці, у Президентській бригаді. Стояли на блокпостах на Обухівській трасі, охороняли об`єкти стратегічного значення. У кінці лютого 2023 року, Саша приїжджав у відпустку на десять днів. Галина Сергіївна бачила, який він зморений, як змужнів, які сумні у нього очі. Розповідав мало, намагався побільше бути у колі сім`ї, говорити про побутові справи.
-
- Він наче відчував, що ми бачимося востаннє, - згадує мама, – наказував: «Бережи себе і нехай тебе Бог береже, бо моя дорога – це дорога в один кінець».
Йому залишалося жити неповних два місяці… Зі спогадів побратима Саші з позивним Мольфар:
-
- Це був скромний, небагатослівний чоловік, нічим особливим він не виділявся, проте усі чомусь йшли за порадою саме до нього. Або зверталися, коли вже було несила терпіти. У квітні нам оголосили, що з Президентської бригади потрібно 20 добровольців, аби поповнити ряди побратимів з нашого військового формування, яке понесло великі втрати у районі Красногорівки на Покровському напрямку. Усі добре розуміли ціну цього рішення, проте добровольці знайшлися. Ми з Сашею (Ханом) були серед них. Я був у 4-ій роті, він – у 5-ій. І зараз пам`ятаю їх позивний – «Синиця». Того фатального дня, 20 квітня 2023 року, обстріл був такий, що словами не передати. Вороги гатили, здається, по кожному метру землі з артилерії, гранатометів, танків, травили нас фосфором. Голови підняти не можна було. У той день тяжко поранили нашого побратима з Переяслава Дмитра Сірика. Евакуатор не міг до нього доїхати, треба було забрати пораненого з лінії вогню і перетягти ближче до «евака». Добровольців не було. Раптом Саша вибрався з бліндажа і поповз до Дмитра, ми були просто шоковані, коли побачили це, бо він нікому нічого не сказав. Дмитро був удвічі більший за Хана, ростом під два метри, але Олександр майже дотягнув його, залишилося якихось сто метрів. І тут між ними упав снаряд. Дмитро загинув відразу, а Саша отримав тяжкі поранення і стік кров`ю, бо забрати його звідти було неможливо. Він загинув, як Герой, не кожен на таке здатний. Всі наші хлопці були у шоці. З 20 добровольців тоді залишилося лише 8 побратимів. Через поранення я був комісований, але і зараз, коли я вдома, Саша Уляхін живе у кожному моєму сні, у моїх щоденних думках і спогадах… І в пісні: «Чому цей світ несправедливий забирає кращих на щиті?» Це – про нього.
-
- Син дзвонив мені у переддень загибелі, - згадує Галина Сергіївна, - запитував, як я себе почуваю, а я спитала, чи не відпустять його додому на гробки? «Ти паску їв, синку?» «Не переживай, у мене все добре, - відповів Саша, - і паску, і курку, нам передали волонтери». Але я чула вибухи і не повірила йому. Через два дні передзвонила, син вже не відповідав. Я саме пекла маленькі пасочки на могилки, варила холодець, коли у двері подзвонили, прийшли донька з чоловіком і родичка Валентина. Посадили мене на диван і повідомили: Саша загинув… Три роки пройшло, а я й досі наче сиджу на тому дивані і не можу повірити. Дякую Богу, що змогла хоч поховати сина, побачити його востаннє… Що у мене є сім`я Оксанки, мої дорогі онуки Катя і Андрійко, мої двоє правнучат – 5-річна Полінка і 7-річний Ваня, без них я б не пережила цього страшного горя, не вижила б.
Олександра Уляхіна ховали 27 квітня 2023 року, йому було 46. Держава нагородила Героя орденом «За мужність» ІІІ ст. У той день лив такий дощ, що здавалося сама природа плаче за своїм сином. Проводжали Сашу й однокласники, які сьогодні згадують його з любов`ю і вдячністю: «Він був скромним і спокійним, - говорить Наталія Пономарьова, - з тих людей, які більше роблять, ніж говорять, сказав – зробив. Спокійний і розважливий, вихований. Так його шкода, серце рветься». «У класі був тихим, таким, знаєте, домашнім хлопчиком. Саша – один з небагатьох наших однокласників, які стали на захист України. Свою сім`ю створити не встиг, а нас і наших дітей захистив. Вічна йому за це подяка,» - додає Ірина Харитич.
Де народжуються Герої? У яких матерів? Що дає їм поштовх добровільно йти назустріч смерті і сміливо дивитися їй в очі? Знову і знову запитуємо себе про це, розміщуючи на сторінках «Златокраю» такі матеріали. І пересвідчуємося: вони ростуть на нашій українській землі, наче екзотичні квіти, политі кров`ю і потом своїх пращурів. І після смерті вони зігрівають наші серця вірою у Перемогу, а ми їм за це даруємо вічну пам`ять наших душ.
Лариса Гайова
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
