Цей будинок, у найвіддаленішому куточку вулиці Баха, зустрічає гостей синьоокими пролісками тільки-но відкриєш хвірточку. Ними вкрита уся галявина попід вікнами, які дивляться на проїжджу частину дороги. Але первоцвітам і цього мало – вискочили аж за паркан і виструнчилися рядочком уздовж нього. Яка краса!
- Я тут ніколи не копаю, - розповіла про незвичну клумбу господарка обійстя Антоніна Луківна Колісник, - скоро на зміну проліскам з`являться тюльпани, тож восени тільки зів`ялі кущики позрізаю.
У гості до цієї надзвичайно цікавої жіночки ми завітали не з доброго дива – вона сама нас запросила, коли нещодавно побувала в редакції. Прогулявшись з візитом у відповідь, ми неабияк втомилися (яка ж тільки довга ця вулиця Баха!). А як же добиралася вона, адже Антоніні Луківні (на хвилинку!) у наступному році виповниться 90!
- Та не так вже й далеко, - пояснила жінка , - через сусідський город до зупинки автобуса номер п`ять рукою подати. А містом що там ходити?
Хто ж така Антоніна Колісник і чому відвідала редакцію «Златокраю»? Вона – видатна, просто неймовірно талановита і вигадлива майстриня-вишивальниця, яка присвятила цьому мистецтву всю себе і зробила його сенсом життя. Про свої безцінні багаторічні надбання, накладені на історію їх створення, Антоніна Луківна і хотіла розповісти читачам «Златокраю», який виписує і з задоволенням читає сама. Але головна мета відвідин редакції була іншою і про неї ми розповімо пізніше.
У затишній хатині майстрині гостей зустрічає великий портрет молодого Кобзаря, але це лише невеличка частинка домашнього музею. Все інше - акуратно запаковане і складене у шухлядки та ящички, красиве, як нове, збережене дбайливо і з любов`ю. Антоніна Луківна хотіла показати все, тож на столи, стільці, диванчик і попід стіни ставали картини під склом і без, лягали прекрасні рушники, серветки, скатертини, вишиті на сукні: заповіт, ікони, молитви, наволочки і багато іншого. А скільки подаровано рідним, друзям і знайомим! Очі розбігаються! Та тут вистачить на цілий музей! Слід наголосити, що пані Антоніна не проста вишивальниця, яких на Золотоніщині вистачає, вона дуже творча, вибаглива до себе, вдумлива майстриня. Луківну можна назвати філософом вишивання, бо намагається вкласти у кожен свій твір душу, зазирнути у його глибинну суть і передати своє бачення споглядачам.
- Коли я вишивала картину «Реве та стогне Дніпр широкий», то не мала на меті показати, який наш Дніпро широкий чи які у нього високі хвилі, - поділилася Антоніна Луківна. – я хотіла, перш за все, донести, що Дніпро – це жива артерія України. Тому вставила у вишивку отой куточок з річковими рослинами. У центрі картини «У нашім раї на землі» вишила українку з немовлям на руках, по обидва боки – пейзажі: з одного – Закарпаття у снігу, з іншого –сонячний Херсон, а позаду – Дніпро. Отака наша Україна! А ось картина «Думи мої, думи мої». Бачите, ось біля цього старого дерева вишила молодий пагон, це – майбутнє нашої країни. Вірю, що вона буде обов`язково щасливою і про це Бога молю. Я людина глибоко віруюча. На жаль, вже не можу тепер ходити до церкви Святителя Луки Кримського, що на території лікарні. Боюся не вистояти службу. Я вважаю, що у церкві треба молитися тільки стоячи, сидячи – не визнаю, тому тепер молюся дома.
Картина "Садок вишневий коло хати"
Антоніна Луківна – великий знавець мистецтва вишивки, знає усі його тонкощі, значення різних символів, закодовані обереги. Наприклад, калина – символ безсмертя, жіночої краси, дуб – чоловічої сили, виноград – достатку, хрести – захист від зла, сині волошки - квіти пам`яті та спокою і багато ін. Вони обов`язкові, як у старовинній, так і в сучасній вишивці. Є у її надбанку незвичайний ексклюзивний рушник, який створила з особливою вигадкою. На лівій його частині, виконаній у чорно-червоних тонах, угорі – уявна могила пращурів, уквітчана маками й волошками. Права, вишита кольоровими нитками: на ній – герб України, навкруг якого соняхи, колоски і волошки. Обидва краї рушника, які символізують минуле і сьогодення, з`єднує посередині карта України, вишита квітами на жовтому фоні, а над нею, на блакитному небі – голуб миру, як символ відродження нашої Батьківщини. Що тут скажеш? Це –шедевр!
Вперше юна Тоня побачила такий портрет у своєї дядини, Ганни Іванівни Федини, в Антипівці у 1957 році. Він був вишитий на темному полотні, нитками тьмяних відтінків, той варіант, де поет був у смушковій шапці. І все одно, дівчина була вражена! Проста селянська малоосвічена жінка, кухар колгоспної їдальні і так цінує Шевченка! Я теж повинна вишити такий портрет! Тоня випросила у тітки зразок, який зняли зі стіни, і сама, рахуючи хрестики, створила власне зображення. Цього разу і тканина була світліша і нитки, тож портрет вийшов на славу! Але довгою вишиваною дорогою, яка пролягла через усе її життя, Тоня Колісник пішла ще до історії з портретом.
Родом наша героїня з приміського села Антипівка (колись Слюзчина Слобідка), тож чотири класи вона закінчила ще у Слюжчанській школі, а сім – вже у Антипівській. У восьмий довелося ходити за 9 кілометрів, аж у Золотоношу, у п`яту школу, а ще ж і назад повертатися! Разом з Тонею такий маршрут долало більше десяти антипівських старшокласників. На зиму батьки складалися і гуртом наймали дітям житло у Золотоноші, забезпечували їх продуктами, з яких господарка варила їжу своїм квартиранткам. А вже весною та восени у місто мусили добиратися самі у будь-яку погоду.
- А взуття тоді яке було? – згадує Антоніна Луківна, - часто доводилося ходити у гумових чоботах. Пам`ятаю, тато купив мені такі черевички на каблучках, їх називали тоді «ботиками», які можна було надівати на туфлі, щоб ноги не забруднити у дощову погоду. Вони мали одну ваду – каблуки були без дна, але тато, майстер на всі руки, забив туди колодочки, щоб я ноги не промочила.
У Золотоноші ми з однокласницями жили на квартирі у бабусі Горпини Снопик, на вулиці Барабашівська. Спали по п`ятеро дівчаток у кожній кімнаті. Бабуся була знаною вишивальницею і я часто спостерігала за її роботою. Отак і навчилася «малювати» голкою. Баба Горпина подарувала мені тоді наволочку на маленьку подушечку, вона і досі у мене, як оберіг.
Після закінчення школи, Антоніна довгий час працювала бібліотекарем в Антипівці, а коли об’єднали два колгоспи і її скоротили, зайняла посаду завідуючої клубом. Це був цікавий період в житті її сім`ї, бо клуб на цілих сім років став, можна сказати, «рідним домом» і для неї, і для чоловіка, Григорія Михайловича і для єдиної донечки Світланки.
З покійним вже чоловіком Григорієм Михайловичем
За цей час Антоніна Луківна встигла закінчити заочно Канівський культурно-освітній технікум. Згодом працювала бухгалтером, а потім - секретарем сільської ради. На цій посаді зареєструвала шлюби двох сотень молодих антипівців, адже у ті часи це входило у її обов`язки. Літературна атмосфера у бібліотеці, творча - у клубі, профільна освіта, відповідальні посади у сільській раді, усе це наклало відбиток на особистість Антоніни Луківни.
- Ніколи не думала, що за своє життя знову пізнаю війну, - із сумом говорить пані Антоніна, - що мої онуки будуть воювати. І зараз пам’ятаю, як тата забирали на фронт у перший день Великої Вітчизняної. Він ніс мене 4-річну на плечах селом, і я плакала, бо всі навкруг теж плакали. Тато тоді сказав мені: «Не плач, доню, якщо не будеш, то я скоро повернуся». І повернувся, у серпні 1945-го. Колгоспне поле було за селом і жінки, працюючи, бачили звідти кожен поїзд. Моя мама, Раїса Луківна, була жінкою міцною, справжньою селянкою, тож садила собі на плечі молодшу жіночку, щоб видніше було поїзди. І дочекалася таки нашого татка Луку Івановича. А тепер на війні мій старший онук Костя, офіцер, випускник Одеського інституту сухопутних військ. Нехай його Бог береже! Молюся за нього день і ніч. І за всіх наших захисників на війні, хоч би вона клята швидше закінчилася. Ось вірша склала такого: «Ми – вільна країна! «Русню» переможем! Бо жить без свободи ніколи не зможем. І будуть в нас тихі світанки і ночі, І збудуться мрії Тараса пророчі!».
Чому ж приходила в редакцію ця патріотична жіночка, Антоніна Луківна Колісник? Є у неї мрія: продати усе своє вишиване багатство, а гроші перерахувати нашим захисникам, бо як було їй 4 роки у Велику Вітчизняну, чим вона могла допомогти? А тепер хоче віддати цей давній борг таким незвичним способом. Може люди прочитають у газеті і щось порадять? Допоможуть знайти покупців?
Між іншим, пані Антоніна і досі не відмовилася від улюбленого хобі, щодня продовжують народжуватися нові барви на полотні. Планів у неї – сила-силенна! Усе що має і що задумано, акуратно занотовує у товстому зошиті. На підхваті – три пари окулярів.
Нехай Вам здоровиться на довгі роки, дорога Антоніно Луківно!
Лариса Гайова.
***
Слідкуй за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб нічого не проґавити
